— Невже самознищились? — сумно запитав Ігрек.

— Треба спочатку відвідати супутники. Вони мали космічну техніку. Отже, там повинні бути якісь станції.

Сфероїд наблизився до першого супутника. Пролетівши кілька витків над ним, космонавти помітили штучні будівлі. Біля них і посадили корабель.

Людей ніхто не зустрічав. Одягнувши скафандри, Ікс та Ігрек вийшли. Навколо моторошне безлюддя, мовчання, химерні тіні від скель та будівель.

Юнаки підійшли до споруд. Бані сферичних конструкцій були пробиті в багатьох місцях — певно, метеоритами. Двері широко розчинені. Підлога, викладена барвистими тригранниками, вкрита товстим шаром пилу; в деяких місцях видно віспини ударів, там падали небесні камені. На стінах темніли екрани, блищали сплетіння приладів, кабелів, прозорих панелей.

— Тут давно нікого нема, — сказав Ікс.

— Люди покинули супутник, — додав Ігрек.

Юнаки оглянули ще кілька будівель. Всюди те ж саме. Повернувшись до космокрейсера, космонавти відпочили, а потім зійшлися на раду.

— Боюсь, що тут сталося щось непоправне, — сказав Ігрек. — Треба летіти на планету.

— Схоже на катаклізм, — підтвердив УР. — Але може бути й дуже банальне рішення.

— Яке, Урчику? — Зацікавилися юнаки.

— В інформатори космокрейсера я вичитав цікаву концепцію древнього філософа. Він твердить, що мислячі істоти, прагнучи до космосу, до опанування силами стихій та простору, не завжди можуть зберегти активний імпульс.

— Чому?

— Причини різні. Одна з головних — знецінення смислу життя. Втрата перспективи. Виродження розуму. Замикання в колапс функціонального існування.

— Те, про що попереджала дівчина з Аоди, — сказав Ікс.

— Летімо на планету, — запропонував Ігрек.

З ним погодились. Сфероїд покинув поверхню супутника і попрямував до планети. Перейшовши на низьку орбіту — на висоті ста кілометрів, — космонавти ввімкнули телескопічні пристрої, оглядали поверхню чужої і невідомої планети.

Перед ними виникали гігантські поселення, широкі дороги, аеродроми, пляжі біля океанів і морів, і на них — мільйони людей.

— Люди, — озвався Ікс.

— Треба побувати там, — сказав УР.

— Опустити космокрейсер на планету?

— Ні. Лише потужний левітатор. Всім не варто покидати корабель. Полетить хтось один.

— Я, — сказав Ігрек.

— І я з тобою, — додав УР. — Про всяк випадок. Ти, Ікс, будеш на чатах. Тримай з нами зв’язок. Слідкуй за сигналами індикатора.

Кілька годин космонавти готували левітатор. Попрощавшись з братом, Ігрек у супроводі робота стартував з космокрейсера. Поверхня блискавично наближалася, обрій планети ніби розкидав свої імлисті крила, закриваючи бездонну глибінь космосу. Небо наливалося блакиттю, зникали яскраві зірки.

Пронизавши густі хмари, мандрівники повисли над поверхнею моря. Перед ними жовтів піщаний берег, укритий тисячами голих тіл. Люди купалися, каталися на човнах, літали над хвилями на портативних гелікоптерах. Ігрек обережно почав наближати левітатор до суші. Вже видно було обличчя людей, форму тіл, їхні рухи. Це були істоти цілком земного типу, але мали жовтогаряче забарвлення шкіри. Жінки були повні й лискучі, з довгим синьо-чорним волоссям. Чоловіки мляві, малорухливі, зарослі волоссям на грудях, животі й кінцівках. Вони були більше схожі на мавполюдей, ніж па мислячих істот. Ніхто не звернув увагу на появу левітатора. Лише діти показували на нього пальцями і сміялися.

— Що таке? — дивувався Ігрек. — Невже їм не вдивовижу поява іншопланетних гостей?

— Це не те, — сказав УР. — У них атрофоване мислення і центри цікавості.

— Але ж як вони живуть? За рахунок чого?

— Я теж не розумію. Будемо спостерігати.

Левітатор зробив гігантське кільце над пляжами. Всюди — мільйони непорушних, малорухомих істот, які то хлюпалися у воді, то грілися на сонці, то заповзали в прибережні споруди.

— Треба подивитися, що вони там роблять, — запропонував Ігрек.

— Мабуть, заряджаються енергією. Їдять, — висловив здогад УР.

Юнак наблизив левітатор до однієї споруди, вийшов з апарата.

— Обережно, — сказав УР.

Потік людей плив до приміщення. Ігрек зазирнув у вікно, на нього ніхто навіть не глянув. Люди проходили між блискучими загородками, повз них пливла зеленкувата стрічка конвейєра, заповнена різними кульками, пакетами. Істоти брали по два пакети, одразу ж розривали їх і спорожнювали, смачно чавкаючи. А потім поверталися назад, під ласкаве проміння сонця.

За будівлею Ігрек побачив широкий майданчик, на ньому було безліч гойдалок, потішних коліс, атракціонів. Там спроквола і дуже неохоче вовтузилося кілька десятків дітей.

Юнак повернувся до левітатора.

— З цими бегемотами контакту не буде, — сказав він наставникові. — Для них я тінь, хмаринка. Невже всі істоти тут деградували? Невже не залишилося нікого більш-менш мудрішого?

Піднявшись у повітря, вони знову полетіли над планетою.

Внизу майоріли нескінченні поселення, будівлі, парки, сквери для відпочинку, сферичні споруди для тисячних аудиторій. Але в жодній з них космонавти не бачили людей. Все покинуте, забуте. Люди ворушилися під деревами, спали в затінках, у закритих приміщеннях. Ігрек намагався розбудити декого. Але вони дивилися на незнайоме обличчя сонними очицями і нічого не розуміли. Універсальний лінгвіст, захоплений з корабля, передавав якесь нерозбірливе бурмотіння.

— Вони втратили мову! — жахався Ігрек.

— А навіщо їм вона? — констатував УР. — Я не розумію лише одного: хто їх годує? Поля запущені, сади не плодоносять, не видно фабрик, а в їдальнях безупинно пливе потік харчів.

Доки блакитне сонце почало спускатися за обрій, космонавти встигли кілька разів облетіти довкола планети, тримаючи разом з тим зв’язок з кораблем.

— Повертайтеся, — порадив Ікс. — Що ми вдіємо з цим сонним царством?

— Але ж десь мусить бути центр цієї дивної цивілізації? — відповів Ігрек.

Нарешті вони помітили серед гір гігантську площину, оточену з усіх боків кільцем прозорих будівель. Крізь покриття виднілися блискучі агрегати, відчувалася пульсація потужних пристроїв. Посередині майдану височіла півкілометрова вежа з антенами спрямованої дії, схожими на ті, що їх космонавти бачили в системі червоного карлика. Але велетенські металеві чаші були нерухомі.

Юнак спрямував левітатор до вежі. Вони з У Ром вийшли на древнє кам’янисте покриття. У щілинах між базальтовими плитами проростала трава, це нагадувало Ігрекові майдани біля прадавніх земних храмів, які він бачив у фільмах.

Ніщо не порушувало гнітючої тиші. Лише десь у надрах планети відлунювала тривожна вібрація та черевики космонавтів клацали по базальту. Луну ковтали високі стіни.

Раптом почулися дрібні кроки і приглушений крик. З тонким свистом розчинилися перед прибульцями двері, у темному овалі з’явилася висока худорлява постать. Ігрек остовпів. Вона була майже копією тієї дівчини, яка повідомила їх про біду рідної планети Аоди. Темні, як вселенський простір, очі. Не видно зіниць. Вії не кліпають. Блідо-жовта шкіра обличчя ніби просвічується наскрізь, мерехтить на сонці. Дівчина перебігає поглядом з одного прибульця на другого. Очікує. Видно, як груди її високо здіймаються від хвилювання. Ось нона поправила тонкими пальцями чорно-синю хвилю волосся, щось промовила.

Ігрек увімкнув універсального лінгвіста, стримано сказав:

— Ми — діти далекого жовтого сонця. Наші батьки почули передачу Останніх Воїнів…

— Останні Воїни, — схлипнула дівчина, і в очах її промайнула туга. — Вже їх нема. Лише я. Ісварі. Більш нікого не лишилося. Ви пізно прийшли, зоряні мандрівники. Як пізно ви прийшли…

Вона заридала, сховавши худеньке личко в долонях. Ігрек не знав, що діяти. УР мовчав, не зводячи погляду з дівчини.

Вона випросталася, і космонавти здивувалися. Темні очі осяялися вогнем щастя. Вона підійшла до УРа, палко обняла його. Від несподіванки він сахнувся, але дівчина не одпустила його.

— Довгі дні, роки, — бурмотіла вона, сяючи лагідним поглядом прямо в обличчя У Рові, — нескінченні потоки часу я чекала прекрасних воїнів з безміру. І ви прийшли. Ви прийшли, прекрасні сини зірок! Заберіть мене з собою, заберіть!