— Де ти? Куди пропав? Я так скучила за тобою. Знаю, знаю — у тебе сум, трагедія. Співчуваю, мій друже. Бачиш — твої химерні теорії про час нічого не дають. Він всесильний, старий Хронос. Ось єдине знаряддя боротьби з ним, — Віта погладила голівку сина. — Оце наше продовження, наша слава, наша радість. Може, навіть горе. Але реальне продовження. І не треба гіпотез. — Віта лукаво усміхнулася. — Потрібна лише любов, ніжність…

Я мовчки похитав головою.

— Не згоден? Знаю, знаю. Упертий, як скеля. Що ж, справа твоя. Але я не вірю, що ти проб’єш бодай щілинку в стіні часу…

— Не віриш? А хочеш, я тобі щось покажу? Таке, що повіриш…

— Не треба, — дзвінко засміялася Віта. — Не треба, друже. Мені так краще. Я хочу бути вільною птахою. Вільною від усяких теорій. Доки ти схиляєшся над своїми паперами чи пристроями в кабінеті, шукаючи суть часу та життя, саме реальне життя веде на вулиці свій любовний танок. Ось падають каштани. Глянь — вони прекрасні. Невже ти захочеш аналізувати їхню красу?

— Ні, не захочу. Але вони розбивають свої блискучі груди об мертвий асфальт. І мені до болю жаль їх. Я хочу знати, як зробити, щоб вони не розбивали даремно своєї плоті…

— Ти почав говорити поетичні абсурди. Запрацювався, мій друже! Ну, бувай, я поспішаю до школи. Льоню, дай дяді ручку!..

Ми розійшлися. Ха, вона хоче бути вільною! А сама в найгіршому полоні, у в’язниці тривіальних звичаїв і традицій. Сподівається, що її життя продовжиться в синові, у його почуттях, у його справі?! О ні! Нема, нема ніякого продовження в нащадках. У героя може народитися боягуз. І навпаки. Ми — раби випадку. Але ж є за лавиною видимих подій зерно причинності? Є, безумовно. І треба оволодіти ним. І тоді ми не будемо плисти, мов сліпі кошенята, у вирі часу, а впевнено попрямуємо в обраному напрямі.

Вона не захотіла поглянути на Чорний Папірус. Злякалася. Як часто люди одвертають погляд від незвичайного. Чому? Бо тоді їх поманить легендарна дорога. А на ній — тягар походу, пригоди, муки пошуку. А тут, у звичності, їм зручно, затишно, все розплановано. Що ж, я сам погляну в очі таїни. А потім покличу товаришів. Ми відкриємо таємницю дивної знахідки…

Моя старенька помічниця Клава спить. У кабінеті — нікого. Лише я і тиша. За вікном зорі і баня древньої Лаври.

Я очікую. Ще хвилина. Ще мить. Тремтять руки. Що там? Що там, у загадковому сувої?

Ланцюжок з темного срібла. Звичайна земна річ. А далі — неймовірність. Легко, аж надто легко розгортається Чорний Папірус. Перетворюється в чорний квадрат. Двадцять на двадцять сантиметрів. Що це? Я бачу не площину, а прозоро-фіолетову сферу. Точніше — ультрафіолетову, бо вона ледь-ледь помітна. Я повернув Чорний Папірус боком, ефект зник. Перевернув іншим боком — знову сфера.

У свідомості зароїлися образи. Калейдоскоп облич, звуків, подій. Запаморочилося в голові, налетіла ейфорична хвиля, сп’янила. Що це зі мною? Я задихнувся від хвилювання. Чому Папірус такий близький мені? Що він нагадує?

Моторошна глибінь сфери ледь помітно вібрує, у ній відбувається якийсь процес — невловимий, тонкий. Що він означає? З чого створено цей дивний феномен?

Вогневик розмовляв з ним. Спробую і я. Незручно звертатися в порожнечу? В ніщо? А телефон? Радіо? Лише пластмасовий, металевий пристрій. Канал для передачі інформації. Ах, проклята вікова забобонність. Ми забули чи не хочемо згадати, що кожен атом несе в собі незмірну інформацію. «Мікрокосм і макрокосм єдині». Капля відбиває в собі Всесвіт. Посмію! Запитаю!

— Чорний Папірусе (дозволь тебе так називати), що ти є? — Я мимоволі здригнувся.

У відповідь пролунав голос — тихий, спокійний, на диво знайомий:

— Щось…

— Чому така абстрактна відповідь?

— Що запитав — те почув.

— Правда, правда, — погодився я. — Для Вогневика і козаків ти був чаклунською Чорною Грамотою, для дикунів — чимось потойбічним, для мене…

— Ти несеш у своїй свідомості нашарування псевдоінформації, — почулася відповідь. — Вогневик був вільніший від неї.

Он як? Мене провчили, як хлопчиська. Зарозумівся. Почав з менторського тону. Забув, що, може, маю справу з комплексом інформації гіперцивілізації.

— Де тебе створено?

— Не на Землі.

— Я давно збагнув це. Але мета?

— Відшукай у собі. Ближче близького.

— То ми зв’язані з тобою?

— Як і все суще.

— Ти говориш знову абстракціями.

— Конкретнішої істини нема, ніж ця.

— Я мучуся проблемою часу. Ти допоможеш розв’язати її?

— Ти почав її розв’язувати.

— Але інформація… Вона нікчемна… Допоможи.

— Вся безконечність у тобі. Шукай. Те, що знайдеш, я стверджу.

— Тільки так? — розчаровано перепитав я.

— А хіба цього мало? Сказати шукачеві, коли він помиляється, а коли ні — найбільша допомога. Люди жадають нової інформації з далеких світів. Що вони зроблять з нею, не потрудившись над її розкриттям? Вони стануть паразитами інакобутніх досягнень. В ім’я чого іншопланетний розум повинен віддавати скарби мудрості лінивим істотам, які не бажають заглянути у власну скарбницю?

— Я збагнув. Я згоден. Віднині вже ніщо не зупинить мене. Лише скажи: можна перемогти деспотію часу?

— На силу є сила. Стань всесильним. І сила, і слабість — від часового. Нерушима реальність — точка стійкості, що не має ні сили, пі слабості. Вона — все.

Ніч. Зорі. Розмова з мерехтливою сферою. Сплю я чи ні? Відчуваю, як проносяться крізь мене мільйоноліття, як мій дух охоплює нечувані сфери, як із мого земного організму виростають ультрафіолетові крила, незримі крила свободи…

Так, так! Чорний Папірус відкриває велику істину. Щоб повністю пізнати таємницю своєї появи в хащах зірок, туманностей та мегасвітів, людині належить охопити багатоступеневе буття, пронизати його своїм розумом, духом, чуттям. Інакше перед нами вічно буде текти ріка втаємничених речей та явищ, відчужених і недосяжних, які опиратимуться нашим зусиллям підкорити їх. Не завойовувати, а полюбити. Те, що я полюбив, стає мною…

— Зупинись, — мовила чорно-фіолетова сфера Папірусу. — Заглибся в цю думку. Тільки що ти торкнувся найвеличнішої таємниці буття.

— Невже пізнання менше, ніж любов?

— Любов і є пізнання, — загадково сказала сфера.

— Але наука йде шляхом суворої логіки, практики, а любов… алогічна…

— Істинне пізнання — найпарадоксальніше явище. Згадай історію науки. Джордано своїм вогняним подвигом пробив для науки тісні мури неуцтва і забобонів. Хіба логіка могла б привести його до такого рішення? Ні, лише любов! Ти згадаєш безліч героїв духу, які йшли вузькими стежками шукань, тоді як люди логіки паплюжили їх і зневажали, мов шарлатанів та нікчем.

— Чорний Папірусе, я починаю розуміти глибину твоєї думки…

— Це не моя думка. Це думка твоя, твоїх друзів, усіх людей. Ви лише часто забуваєте її. Несете в грудях небувалу зброю, а користуєтесь дитячими паличками. Недалеке майбутнє має відкрити для Землі еру любові, яка приведе до всерозуміння, до принципово нових шляхів пізнання.

— Зажди, зажди, Чорний Папірусе! Ти кажеш про всеохоплення, про любов. Але ж Земля обрала шлях аналітично-інтегрального пізнання, культ його — кібернетика. Апофеоз — мислячі машини. Нині серйозно розглядається проект створення кіборга — штучної біолюдини, яка має замінити сучасний тип розумної істоти. Такий «супермен» мислиться надзвичайно сильним, різнобічно розвинутим, наділеним новими розмаїтими почуттями, яких не має звичайна людина. Я визнаю, така істота можлива, її, безумовно, створять. Але ж вона не зможе любити, хоч деякі кібернетики вважають, що любов можна запрограмувати.

— Афект любові, але не любов, — озвалась сфера. — Любов — це не дія, а стан всерозуміння.

— Тим більше, — сказав я. — Чи зможуть механтропи, кіборги, які б вони не були досконалі, досягти такого стану?

— Ні, — впевнено мовив Чорний Папірус. — Не зможуть. Бо їхнє знання — лише нагромадження параметрів та констант. Прилучити до себе світовий океан у гармонійному синтезі вони нездатні.