Він незграбно підняв половинку, затис між великим і безіменним пальцями, струсив з неї пісок, наскільки це було можливо, і відкусив шматок на пробу. А вже за мить жадібно вминав, не зважаючи на піщинки, що рипіли на зубах. Через декілька секунд його увага зосередилася на другій половині. Вистачило її на три укуси.

Невідома стрільцеві риба-днець виявилася надзвичайно смачною. І цього було цілком досить.

Ніхто в салоні літака не помітив, як зник сендвіч із тунцем. Ніхто не бачив, як руки Едді Діна вхопили дві половинки так міцно, що в білому хлібі могли лишитися заглиблення від великих пальців.

Жодна душа не бачила, як сендвіч поволі ставав прозорим, а потім зник, залишивши по собі кілька сиротливих крихт.

Десь за двадцять хвилин після того, як це сталося, Джейн Дорнінґ загасила сигарету і пішла до передньої частини салону, нібито для того, щоби дістати книжку зі своєї великої сумки, але насправді збираючись подивитися на пасажира в кріслі ЗА.

Здавалося, він глибоко спав… та сендвіча не було.

«Господи Ісусе, — подумала Джейн. — Він його навіть не з'їв, а заковтнув цілим. А тепер знову спить? Та бути такого не може».

Те, що не давало їй спокою в пасажирі на місці ЗА, містері То-Карі-То-Блакитні, не переставало збуджувати нерви. Щось у ньому насторожувало.

Едді розбудив голос другого пілота, який оголошував, що приблизно за сорок п'ять хвилин вони здійснять посадку в міжнародному аеропорту «Кеннеді», де видимість необмежена, вітер західний, десять миль на годину, температура чудова — сімдесят градусів за Фаренгейтом. Ще пілот додав, що на той випадок, якщо йому більше не трапиться така нагода, він хотів би подякувати всім пасажирам за те, що вони обрали авіарейс компанії «Дельта».

Едді роздивився навколо і побачив, що люди перевіряють свої митні декларації й свідоцтва про громадянство — в принципі, прав водія і кредитної картки з назвою банку Сполучених Штатів при перельоті з Нассау мусило вистачити, але більшість усе одно мали при собі паспорти — і Едді відчув, як у нього всередині починає натягатися сталевий дріт. Він і досі не міг повірити, що заснув, та ще так міцно.

Він підвівся і пішов до вбиральні. Пакети з коксом у нього під пахвами сиділи легко й надійно, так само добре облягаючи контури його тіла, як і в номері готелю, де улесливий американець на ім'я Вільям Вілсон прикріпив їх клейкою стрічкою. Після операції приклеювання чоловік, ім'я якого зробив славетним Едґар По (коли Едді натякнув йому на це, Вілсон лише тупо на нього подивився), дав йому сорочку.

Звичайна собі пістрява сорочка, трохи вилиняла, таку будь-який студент міг би вдягти, повертаючись літаком після коротких канікул перед іспитами… от тільки ця сорочка була спеціально пошита таким чином, аби приховувати потворні горби під пахвами.

— Перед тим, як сідати у літак, перевір усе гарненько, на випадок чого, — сказав Вілсон, — але у Тебе все буде добре.

Едді не знав, буде з ним усе гаразд чи ні, але причина знову скористатися вбиральнею перед тим, як загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ БЕЗПЕКИ», у нього була. Попри всю спокусу — а більша частина минулої ночі обернулася вже не просто спокусою, а нагальною потребою — він якось примудрився заощадити останні крихти того порошку, що його бліда поганка мав нахабство назвати китайським білим.

Митний огляд після прибуття з Нассау — не те саме, що після рейсу з Гаїті, Кінкона чи Боготи, але все одно там були ті, хто пильно спостерігав. Професіонали. Він мав скористатися будь-яким, навіть мізерним шансом. Якби він міг зайти туди, трохи заспокоївшись, зовсім трішки, то, можливо, це б допомогло йому бути переконливим.

Він вдихнув порошок, спустив паперовий пакетик, у який його було загорнуто, в унітаз і помив руки.

«Авжеж, якщо тобі все вдасться, ти ніколи не дізнаєшся, чи не так?» — подумав він. Так. Не дізнається. І йому буде начхати.

Повертаючись на своє місце, він побачив стюардесу, що принесла йому джин, який він так і не допив. Вона всміхнулася йому. Він відповів посмішкою, сів, пристебнувся, дістав рекламний журнал і почав гортати сторінки, роздивляючись картинки і слова. Ні те, ні те не справило на нього враження. Сталевий дріт все тугіше обвивався довкола його нутрощів, і коли загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ», він, зробивши два оберти, міцно затягнувся.

Героїн подіяв (на доказ цього Едді захлюпав носом), але, звичайно ж, він цього не відчував.

Що він справді відчув перед посадкою, так це один із тривожних періодів провалу в пам'яті… короткочасних, але, поза сумнівами, реальних.

«Боїнг-727» зробив віраж на протокою Лонг-Айленд і пішов на посадку.

Коли чоловік, схожий на хлопчика з коледжу, пішов до вбиральні першого класу, Джейн Дорнінт саме була на кухні бізнес-класу, допомагаючи Пітерові та Анні складати склянки для напоїв, які подавали після обіду.

Він вже повертався на своє місце, коли вона відсунула завісу, що відділяла салони першого і бізнес-класу. Інстинктивно Джейн прискорила кроки, чарівливо посміхаючись йому, змушуючи його підвести очі й посміхнутися у відповідь.

Очі знову були карими.

«Спокійно, спокійно. Він пішов у нужник і зняв їх перед сном, а тепер знову пішов і одягнув. Заради всього святого, Джейні! Яка ж ти дурепа!»

Але ж ні. Дурепою вона не була, хоча в цій ситуації і не могла нічого сказати напевно.

«Він надто блідий.

То й що з того? Тисячі людей так виглядають, і твоя рідна мати теж, відтоді, яку неї великі проблеми з жовчним міхуром».

У нього були дивовижні сині очі. Можливо, не такі гарні, як світло-карі, але такі точно не забудеш. То навіщо йому такі клопоти і витрати?

«Бо він любить колір очей від відомих дизайнерів. Хіба цього не досить?»

Ні.

Незадовго до того, як спалахнув напис «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» і була проведена перевірка перед посадкою, Джейн зробила те, чого раніше ніколи не робила, — зробила, ні на мить не забуваючи про стару інструкторшу — козир-бабу. Вона налила в термос гарячої кави і накрила його червоним пластмасовим ковпачком, не закриваючи пробкою. Ковпачок прикрутила тільки для годиться, до першого витка різьби.

Сюзі Дуглас робила останнє оголошення перед посадкою, звертаючись до підопічних із проханням погасити сигарети, повідомляючи їм, що вони мусять сховати речі, які дістали раніше, що в аеропорту їх зустріне представник компанії «Дельта», наказуючи їм перевірити і переконатися, що митні декларації і посвідчення громадянина при них, кажучи, що зараз треба зібрати всі чашки, склянки і навушники.

«Дивно, що нам не треба перевіряти, чи вони не обпісялися», — відсторонено подумала Джейн. Вона відчула, як довкола нутрощів, міцно їх стискаючи, обмотується її власний сталевий дріт.

— Займися моїми, — попросила Джейн, коли Сюзі повісила мікрофон.

Сюзі глянула на термос і перевела погляд на обличчя Джейн.

— Джейн? Тобі погано. Ти біла, немов…

— Зі мною все гаразд. Прошу, займися ж моїми. Я поясню, коли ти повернешся. — Джейн ковзнула поглядом по відкидних кріслах біля лівого виходу. — Я хочу поспостерігати.

— Джейн…

— Ну ж бо, займися моїми пасажирами.

— Добре, — відповіла Сюзі. — Гаразд, Джейн. Без проблем.

Джейн Дорнінг сіла у відкидне крісло, що стояло найближче до проходу. Вона тримала термос у руках і не збиралася застібати паси безпеки. Щоб тримати термос під повним контролем, обидві руки мусили бути вільними.

«Сюзі думає, що в мене поїхав дах».

Джейн сподівалася, що саме так воно і є.

«Якщо капітан Макдональд здійснить жорстку посадку, у мене всі руки будуть в пухирях».

І все ж вона ризикне.

Літак знижувався. Чоловік у кріслі ЗА, з очима двох відтінків і блідим обличчям, зненацька нахилився і дістав з-під сидіння дорожню сумку.