Карлочимі Дрето вважав це найглибокодумнішим з усіх почутих ним тверджень про життя людини в світі.

Той єдиний випадок, коли Балазар розлютився через падіння будиночка, стався дванадцять, а може, й чотирнадцять років тому. До нього прийшов один тип, аби спитати щодо спиртного. Неосвічений тип, який жодного поняття не мав про гарні манери. Від нього смерділо так, наче він приймав ванну раз на рік, та й то з-під палки. Інакше кажучи, недоумкуватий ірландець. І звісно, він прийшов через випивку. Ірландцям завжди потрібна лише випивка, наркота їм по цимбалах. А цей ірландець, він подумав: те, що стоїть на столі в Да Босса, — якийсь жарт. «Загадай бажання!», — закричав він після того, як Да Босе пояснив йому (культурно пояснив, як джентльмен джентльменові), чому вони не можуть займатися комерцією разом. А потім цей ірландець, один із тих чуваків з кучерявим рудим волоссям і таким блідим кольором шкіри обличчя, що його можна прийняти за туберкульозника чи щось таке, один із тих, чиє прізвище починається на О, а потім іде така закарлючка між О і справжнім прізвищем, так от, він взяв і дунув на стіл Балазара, наче піno,[8] який задуває свічки на святковому торті, й карти розлетітися довкола Балазарової голови, і Балазар відчинив ліву горішню шухляду письмового столу, шухляду, у якій інші бізнесмени могли б зберігати канцелярське приладдя, приватні цидулки чи щось подібне, і дістав звідти пістолет сорок п'ятого калібру, і застрелив того ірландця, влучивши в голову, а вираз Балазарового обличчя при цьому не змінився, і після того, як Чимі і хлопець на ім'я Трумен Алекзандер, котрий помер чотири роки тому від серцевого нападу, закопали ірландця під курником десь за Седонвілем, штат Коннектикут, Балазар сказав, звертаючись до Чимі:

— Будувати — справа людей, paisan.[9] А руйнувати — справа Бога. Згоден?

— Так, пане Балазар, — відповів тоді Чимі. Він і справді був згоден.

Балазар вдоволено кивнув.

— Ви зробили так, як я звелів? Поховали його там, де на нього будуть срати кури й качки чи щось таке?

— Так.

— Дуже добре, — лагідно сказав Балазар і дістав з правої горішньої шухляди письмового стола нову колоду карт.

Одним рівнем Скеля Балазар не вдовольнявся. На даху першого ряду він будував другий (тільки вже не такий широкий), над другим — третій, понад третім — четвертий. Щоби будувати вище, йому потрібно було підвестися. Тепер, для того щоб зазирнути всередину, не треба було низько нахилятися. А заглянувши, можна було побачити не ряди трикутних фігур, а крихку, предивну і неймовірно гарну залу із ромбів. Якщо надто довго дивитимешся всередину — голова тобі піде обертом. Якось Чимі зайшов на Коні-Айленді в «Дзеркальний лабіринт», і там йому запаморочилося в голові. Більше він туди не ходив.

Чимі казав (він вважав, що йому ніхто не вірить, а насправді всім було просто байдуже), що одного разу бачив, як Балазар збудував щось подібне не до будиночка з карт, а до справжньої вежі з карт. Ця вежа стояла, аж доки не був зведений дев'ятий рівень, а потім впала. Чимі не знав, що всім це до сраки, бо всі, кому він розповідав, зображали перед ним щиросердне здивування, тому що Чимі був наближеною особою Да Босса. Але люди справді були б вражені, якби йому вдалося дібрати слова для опису вежі — її витонченості, її висоти (вона сягала майже трьох чвертей відстані од кришки письмового стола до стелі, конструкція з вшіетів, двійок, королів, десяток і тузів, схожа на мереживо; червоно-чорна конфігурація з паперових ромбів кидала виклик світові, який у вихорі мчить крізь усесвіт непослідовних рухів і сил); вежа, котра для захопленого погляду Чимі здавалася промовистим запереченням усіх несправедливих парадоксів життя.

Якби він міг дібрати правильні слова, то сказав би: «Я дивився на те, що він побудував, і розумів, чому існують зірки».

Балазар знав, як усе мусило бути.

Федерали пронюхали, що Едді везе товар — можливо, він вчинив нерозумно, коли обрав саме Едді, мабуть, інстинкти починають його підводити. Але Едді чомусь здавався такою підходящою кандидатурою, таким ідеальним перевізником. Балазарів дядько (перша людина, на яку він працював у бізнесі), казав, що існують винятки з будь-якого правила, крім одного: ніколи не довіряй нарколигам. Балазар тоді промовчав — не годилося п'ятнадцятилітньому хлопчакові висловлювати свою думку, навіть якби він хотів погодитися, — але про себе подумав, що єдине правило без винятків — це те, що існують правила, яких це правило не стосується.

«Але якби тіо[10] Вероне був живий, — подумав Балазар, — він би посміявся з тебе і сказав: слухай, Ріко, ти завжди був надто розумним, коли це стосувалося твого зиску, ти знав правила, ти тримав рота на замку, коли це було потрібно, але в тебе завжди був зарозумілий погляд. Ти завжди був занадто високої думки про свій розум і врешті-решт ускочив у халепу, пастку власної гордині. Я ніколи не сумнівався, що рано чи пізно так воно і станеться».

Він склав дві карти у формі літери А і накрив їх іншою картою.

Едді загребли, трохи протримали, а потім випустили.

Балазар забрав брата Едді та весь їхній запас марафету. Цього буде досить, аби заманити його… а Едді йому був потрібен.

Балазар хотів бачити Едді тому, що його тримали лише дві години, а дві години — це ненормально.

Допитували його в аеропорту Кеннеді, а не на 43-й вулиці, і це також було ненормально. Це означало, що Едді вдалося скинути більшу частину чи навіть весь кокс.

А може, ні?

Він думав. Він розмірковував.

Едді вийшов з аеропорту Кеннеді через дві години після того, як його вивели з літака. Цього часу було надто мало, щоби витрясти з нього правду, і надто багато, аби вони вирішили, що він чистий, що якась стюардеса просто поспішила з висновками.

Він думав. Він розмірковував.

Брат Едді був зомбі, але сам Едді ще не втратив клепки, Едді досі був міцним горішком. За дві години його б так легко не завербували… якщо тільки це не пов'язано з його братом. Щось із його братом.

Та все одно, чому його не відвезли на Сорок третю вулицю? Як так вийшло, що не було фургона митниці, замаскованого під поштову вантажівку (якби не ґрати на задніх вікнах, їх можна було б легко сплутати)? Бо Едді справді щось зробив із товаром? Десь його скинув? Сховав?

Сховати товар на літаку неможливо.

І скинути неможливо.

Звісно, і з деяких в'язниць годі втекти, й деякі банки пограбувати, і від деяких термінів ув'язнення відмазатися. Але ж людям іноді це вдавалося. Гаррі Гудіні пощастило вибратися з гамівних сорочок, замкнених багажників, банківських сховищ, хай їм чорт. Але Едді Дін — не Гудіні.

Справді?

Він міг наказати прикінчити Генрі в їхній квартирі, міг зробити так, щоб Едді загинув на лонг-айлендській естакаді або — навіть краще — також у квартирі, де копи побачили б таку картину: двоє наркашів, докайфувавшись до нестями, забули, що вони брати, і повбивали один одного. Ате при цьому надто багато питань залишилося б без відповіді.

Він отримає відповіді тут, у себе, і залежно від того, якими вони будуть, і щоби клопіт не заскочив його зненацька, вживе якихось заходів чи просто задовольнить свою цікавість (будуть відповіді), а потім замочить їх обох.

Кількома відповідями більше — двома наркоманами менше. Бодай якийсь зиск і не така вже й велика втрата.

У іншій кімнаті тривала вікторина, й хід знову перейшов до Генрі.

— Добре, Генрі, — сказав Джордж Бйонді. — Будь уважний, бо питання підступне. Категорія — географія. Питання таке: як називається єдиний континент на планеті, де живуть кенгуру?

Запала напружена мовчанка.

— Джонні Кеш, — відповів Генрі, й усі розреготалися на повні горлянки, та так, що аж стіни здригнулися.

Чимі напружився, боячись, що Балазарів картковий будиночок (який міг би стати Вежею тільки в тому разі, якби так було завгодно Господові чи сліпим силам, що керували всесвітом від Його імені) розлетиться.