— Дякую, Майку, — сказав інженер і підморгнув, беручи диск. — Тепер зміниться саме поняття «популярна телепрограма», еге ж?

Толланд зморено посміхнувся.

— Сподіваюся, президентові цей фільм сподобається.

— Аякже. Та хоч би там як, а роботу зроблено. Тож тепер розслабся і насолоджуйся шоу.

— Дякую.

Стоячи у прес-центрі, залитому яскравим світлом, Толланд спостерігав, як радісний та збуджений персонал НАСА святкував появу метеорита, попиваючи канадське пиво. Толландові теж хотілося відсвяткувати цю подію, але він почувався втомленим та емоційно виснаженим. Він озирнувся — чи, бува, немає поблизу Рейчел Секстон, але вона, напевне, і досі розмовляла з президентом.

«Він хоче, щоб вона вийшла у прямий ефір», — подумав Толланд. Ні, він не засуджував Герні за це: Рейчел буде прекрасним додатком до компанії речників, що розповідатимуть про метеорит. Окрім своєї вроди Рейчел випромінювала невимушеність і впевненість у собі, які Толланд рідко зустрічав у тих жінках, що йому траплялися. До того ж траплялися вони йому переважно на телебаченні, але навіть цим безжальним жінкам з чоловічою вдачею та розкішним телеведучим бракувало саме тих якостей, які Толланд помітив у Рейчел.

І тепер він тихцем вшився від бурхливого натовпу веселих  співробітників НАСА й подався заплутаним лабіринтом проходів, гадаючи, куди поділися решта цивільних фахівців. Якби вони були хоч наполовину такі зморені, як і він, то мали б зараз перебувати в житловій зоні, намагаючись хоч трохи подрімати перед знаменною подією. Толланд побачив коло обмежувальних помаранчевих стовпчиків навкруг ями, з якої витягли метеорит. Здавалося, купол угорі відлунював голосами далеких спогадів. Толланд спробував відкинути їх.

Забудь про привидів, сказав він собі, напруживши силу волі. Вони часто обсідали його саме в такі хвилини, коли він почувався втомленим або самотнім, — у хвилини особистого тріумфу чи якихось святкувань. Вона мала б зараз бути поруч з тобою, прошепотів голос. Самотньо стоячи в темряві, він відчув, наче падає в забуття.

Селія Берч була його коханням в аспірантурі. Одного разу на День святого Валентина він запросив цю дівчину до її улюбленого ресторану. Коли офіціант приніс їй десерт, це виявилася троянда з діамантовим перснем. Селія все одразу ж зрозуміла. І зі сльозами на очах мовила одне-єдине слово, яке зробило Майкла Толланда найщасливішою людиною в світі.

Так.

Сповнені передчуття щастя, вони придбали собі невеличкий будинок неподалік Пасадени, де Селія влаштувалася викладати точні науки. Хоча зарплата була скромною, для початку і це було добре, до того ж не так далеко, у Сан-Дієго, розташовувався Інститут океанографії імені Скріппса, де Толланд знайшов омріяну роботу на борту геологічного дослідного судна. Ця робота означала, що на три-чотири дні поспіль він відлучався з дому, але його повернення до Селії завжди були бурхливими та радісними.

Під час виходів у море Майк почав знімати на відео найцікавіші сюжети про свої пригоди для Селії, роблячи щось на кшталт невеличких документальних серіалів про своє перебування на борту судна. Після одного з таких відряджень він повернувся з не дуже якісним відео, знятим крізь ілюмінатор глибоководного батискафа, — то були перші кадри химерної хемотропної каракатиці, про існування якої досі ніхто не знав. Толланд аж підстрибував від ентузіазму, коментуючи відео.

«Та в тих глибинах — буквально тисячі досі невідомих науці видів! — аж захлинався він від захвату. — А ми лишень пошкрябали поверхню — і все! Там криються такі таємниці, про які ми навіть не здогадуємося!»

Селію заворожили пристрасність чоловіка і його стисле, суто наукове пояснення. Вона просто так показала те відео в аудиторії — і воно відразу ж перетворилося на хіт. Решта вчителів теж захотіли його подивитися. Батьки учнів прагнули його переписати. Здавалося, усі чекали на чергове повернення Майка з морського відрядження. Раптом у Селії виникла ідея. Вона зателефонувала своїй колишній одногрупниці, яка працювала в той час на Ен-бі-сі, і послала їй відео.

За два місяці Майкл Толланд, повернувшись із чергового відрядження, запропонував Селії прогулятися по пляжу Кінгмен-біч. То було їхнє улюблене місце, там вони відпочивали і мріяли.

— Я хочу тобі дещо сказати, — почав Толланд.

Селія зупинилася і взяла чоловіка за руки, а океанська хвиля тієї миті огорнула їй ноги.

— Що саме?

Толланда аж розпирало від нетерпіння.

— Минулого тижня мені зателефонували з Ен-бі-сі. Запрошують вести документальний телесеріал про океан. Це просто надзвичайно! Наступного року хочуть запустити пробний проект! Уявляєш?

Селія цьомкнула його, сяючи від радості.

— Уявляю. В тебе все прекрасно вийде.

Якось через шість місяців Селія і Толланд йшли під вітрилом біля Каталіни, коли раптом його дружина поскаржилася на біль у боку. Кілька тижнів вони ігнорували той біль, але зрештою він став нестерпним. Селія пішла на прийом до лікаря.

І за якусь мить казкове життя Толланда розбилося на друзки і перетворилося на пекельний кошмар. Селія була хвора. Дуже хвора.

— Лімфома у пізній стадії, — пояснили лікарі. — Таке трапляється рідко у людей її віку, але все ж трапляється.

Селія з Толландом об’їхали купу шпиталів і побували у величезної кількості фахівців. Але відповідь завжди була тією самою: рак у невиліковній стадії.

Я ніколи з цим не змирюся! Толланд кинув свою роботу в Інституті імені Скріппса, забув про Ен-бі-сі і всю свою енергію зосередив на тому, щоб допомогти Селії та полегшити її страждання. Вона щосили опиралася хворобі, терплячи свій біль зі стоїчною елегантністю, за яку він іще сильніше покохав дружину. Майк подовгу гуляв з нею на Кінгмен-біч, готував їй дієтичні страви і розповідав про те, чим вони займуться, коли їй покращає.

Але цьому не судилося статися.

Минуло лише сім місяців — і ось уже Майкл Толланд сидів у шпитальній палаті біля своєї помираючої дружини. Він уже не впізнавав її обличчя. Жорстокість злоякісної пухлини можна було порівняти хіба що з не меншою жорстокістю хіміотерапії. Селія стала схожою на висохлий скелет. А останні години її життя були найважчими.

— Майку, — сказала вона хрипко. — Настав час припинити боротьбу. Нехай буде, що буде.

— Я не можу. — Очі Толланда налилися слізьми.

— Ти житимеш, — мовила Селія. — Мусиш жити. Обіцяй, що знайдеш собі нове кохання.

— Не потрібне мені нове кохання, — відказав Толланд, не кривлячи душею.

— Тобі доведеться знову навчитися кохати.

Селія померла ясним червневим ранком у неділю. Майкл Толланд відчув себе кораблем, який відірвало від причалу і з розбитим компасом понесло у відкрите море. Тижнями він тинявся сам не свій. Друзі намагалися заспокоїти його, але гординя не дозволяла йому приймати їхнє співчуття.

«Ти маєш зробити вибір, — усвідомив він нарешті. — Працювати або померти».

Опанувавши себе, Толланд увесь віддався роботі, повернувшись до «Дивовижних морів». Ця програма в буквальному значенні врятувала йому життя. І впродовж наступних чотирьох років здобула велику популярність. Попри звідницькі зусилля друзів, він так і не завів собі супутницю життя. За ці роки у нього побувало лише кілька жінок, і нічого путнього з того не вийшло. Ці зустрічі закінчилися фіаско через взаємне розчарування, Толланд урешті кинув спроби й обмежив до мінімуму своє світське життя, посилаючись на напружений робочий графік. Звісно, його найкращі друзі знали, в чому справа: просто Майкл Толланд був неготовий.

Від болісних роздумів Майкла відвернула заповнена водою яма, що бовваніла перед ним зловісною дірою. Струсивши з себе рештки спогадів, що холодили душу, він підійшов до гігантської ополонки. У напівтемряві під куполом вона набула майже сюрреалістичної та магічної краси. Поверхня води мерехтіла, як ставок у місячному сяйві. Темно-зелені світні цятки, немов розкидані кимось по поверхні води, невідпорно притягували погляд Толланда. Він довго дивися на мерехтливе світіння.