А сер Чаппеллетто йому:

― Се ви робите великі мерзощі, нічого-бо не треба так тримати в чистоті, як храм святий, де жертви Богові возносяться.

Одне слово, наговорив він йому багато всяких отаких речей, а насамкінець розохкався і розплакався ― се він міг дуже добре вдати, коли хотів. Святий чернець спитався:

― Сину мій, що тобі?

Сер Чаппеллетто одказав:

― Ой леле, панотче, зостався в мене ще один гріх, ніколи я з нього не каявся, бо стидаюся одкрити його; а що про нього згадаю, то й плачу, як ви отсе бачите, і все думаю, що не буде мені милосердя Божого за сюю провину.

Рече тоді святий отець:

― Що-бо се ти глаголеш, сину мій? Якби усі прогрішення, що вчинили люди з нащаду світу і вчинять іще до Судного дня, та зобралися в одному чоловікові, і той чоловік так би каявся та крушився, як отсе ти, то Господь по своїй безконечній благості і милості, почувши сповідь його, простив би йому великодушно; тож не бійся, кажи.

Та сер Чаппеллетто промовив плачучи:

― Горе мені, отче, прогріх мій такий великий, що аж не віриться, щоб Бог мені простив; хіба вашими молитвами те вдіється.

А чернець йому:

― Кажи, не бійся, а я вже прирікаю молитися Богові за тебе.

Сер Чаппеллетто все плакав мовчки, а чернець його вговоряв. Довго нудив отак сер Чаппеллетто сповідника своїм плачем, а потім здихнув тяженько та й каже:

― Отче святий, як ви обіцяли молитися за мене Богові, то я вже вам скажу: коли я ще був маленьким хлоп'ям, то налаяв свою паніматку.

По сім слові він знову заридав.

― Сину мій, ― сказав чернець, ― то сей гріх видається тобі таким великим? Таж люди щодня блюзнять на Бога, і Господь прощає милосердно, як хто кається у своєму блюзнірстві, а то б він тобі не простив? Не плач, спокійся, істинно глаголю тобі, якби ти був навіть із тих, що розіп'яли його на хресті, то й тоді він простив би тобі за каяття твоє.

Сер Чаппеллетто одмовив:

― Ох, і не кажіть, отче! Матуся моя люба день і ніч носила мене під серцем дев'ять місяців, а на руках носила не сто раз, а більше; і я її вилаяв ― яке ж то ледаче діло, який великий гріх! Як не молитимете ви за мене Бога, то не проститься він мені довіку!

Чернець побачив, що сповідальникові нічого вже більше казати; він розгрішив його й поблагословив, уважаючи його за святого чоловіка, ― він-бо вірив, що сер Чаппеллетто казав йому саму правду. Та і хто б не пойняв віри, коли чоловік говорить такі речі на Божій дорозі? Наостанці чернець сказав йому:

― Сер Чаппеллетто, Бог дасть, ви скоро видужаєте, як же, буває, покличе Господь до себе вашу благословенну і добролюбиву душу, то чи не зводите ви, щоб тіло ваше поховали в нашому монастирі?

На те сер Чаппеллетто одповів:

― Так, панотче, я не бажав би собі іншого місця, ви ж бо обіщались молитися за мене; та й те сказать, я завше був особливо прихильний до вашого закону. Тим я прошу вас, як вернетесь до себе, то пришліть мені сюди правдиве тіло Христове, що ви святите щоранку на вівтарі, бо хоч я і недостойний, а бажаю все-таки з вашого дозволу причаститися і сподобитися остатнього святого мирування; жив я великим грішником, то нехай хоч помру по-християнськи.

Святий муж залюбки пристав на те, похвалив його за сей намір і обіщав йому прислати все, що треба. Так і зробили.

Брати-хазяї, побоюючись, що сер Чаппеллетто підманить їх, сховалися на підслухи за перегородкою ванькира, де лежав хворий, і виразно чули все, що сер Чаппеллетто говорив ченцеві; слухаючи, як він сповідався з провин своїх, вони мало не пирскали зо сміху і так говорили проміж себе:

― І що воно за чоловік ― ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед Божим судом, на якому він туж-туж має стати, ― ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти.

Почувши, що його мали поховати в церкві, вони ні про І що вже не турбувались.

Незабаром сер Чаппеллетто причастився, а як йому прикро погіршало, то й одсоборувався, і того ж дня, в який він так добре висповідався, невдовзі після вечірні й помер. Тоді брати розпорядилися всім як слід, справили коштом небіжчика почесний похорон і послали в монастир сказати ченцям, щоб прийшли на ніч читати над ним молитви, а вранці забрали тіло. Почувши богочестивий сповідник, що сер Чаппеллетто переставився, порадився з настоятелем і, скликавши дзвоном усю братію, розповів їм, який то був праведний чоловік, судячи з його сповіді. Він переконав їх, що треба прийняти його тіло з належитою шаною і святобливістю, бо через нього, мовляв, явить Господь премногі чудеса. Настоятель і довірливе чернецтво погодились: увечері всі пішли туди, де лежав покійник, одправили над ним велебний парастас[5], а вранці в стихарях[6] і мантіях, з молитовниками в руках і з охрестами пішли, співаючи псальми, за тілом і однесли його до церкви побожно й урочисто; за ними йшло багато миру, майже всі городяни, чоловіки й жінки. Коли поставили його в церкві, святий муж, котрий сповідав його, вийшов на казальницю[7] і почав проповідувати чудеса про його пісникування і неблазність, про його простоту, невинність і святість; розказав він межи іншими речами і про те, що сер Чаппеллетто, каючись і плачучи, визнав за свій найтяжчий гріх і як він насилу впевнив його, що Господь простить йому. Тут же чернець почав угрущати мирян, говорячи:

― А ви, окаяннії, зневажаєте Бога, і Матір його, і всі сили небесні за всяку соломинку, що потрапить вам під ноги.

І багато ще такого казав він про його праведність та непорочність і речами своїми, яким тамтешні краяни давали повну віру, так утовкмачив їм у голову побожні помисли, що, як скінчилася одправа, всі натовпом посунули цілувати ноги й руки покійникові і розідрали на канцур'я одежу на ньому; той уважав себе за щасливого, кому дісталась хоч ниточка. Довелося лишити його так через цілий день, щоб усі могли зріти його і припасти до нього. Як же споночіло, його з почестю поховано в каплиці, у мармуровій гробниці, а вже другого дня став потроху приходити народ ― ліпити і свічки і поклонятися мощам, давати обітниці і вішати воскові фігурки, як хто обрікався. Така пішла слава про його преподобництво, що почали всі на прощу до нього ходити, і при лихій годині вдавались люди не до іншого якого святого, а до нього. Прозвали його, і досі так зовуть, святий Чаппеллетто^{31} і кажуть, що заради нього явив Господь премногі чудеса і повсякдень являє, як хто припадає до нього з благоговінням.

Отак жив і помер сер Чаппеллетто з Прато, отак, як ви чули, він присвятився. Не кажу, що не міг він сподобитися блаженства перед лицем Господнім, бо хоч життя його було ледаче і гріховне, та він спромігся наскінчу на таке каяття, що, може, Бог змилосердувався над ним і прийняв його в царствіє своє. Але се закрито од нас, а як судити з того, що явно, то, як на мене, бути йому не в раю, а в пазурах дияволових, у пагубі вічній. Якщо се так, то велика в тому являється милость од Господа, що не на заблуди наші, а на чистоту віри зважає, і хоч ми вдаємося до його милосердя через ворога його, думаючи, що то друг, він так прихиляється до молитов наших, як ніби то був праведний заступник. Щоб же благість його сохранила нас у сьому веселому товаристві живими і здоровими під таку лиху годину, восхвалімо того, в чиє ім'я ми зібралися, вознесімо йому шану і здаймося на нього в нуждах наших, уповаючи, що він вислухає нас.

Так скінчив Панфіл.