А проте «муніципальні зацікавлення» Боккаччо мали свої межі. Він стояв осторонь від напруженої соціальної боротьби, що точилась у Флоренції: адже тут 1343 і 1345 року відбулися раніше, ніж будь-де в Італії, виступи найманих робітників. До руху міських низів Боккаччо ставився неприхильно.

Торкнувшись питання про політичні погляди Боккаччо, хочеться продовжити ці міркування й показати світоглядні шукання письменника на ширшому тлі як складову частину ідейного руху цілої епохи, тієї епохи, що пізніше дістала назву Відродження.

Ця епоха настільки всебічно вивчена й багато разів схарактеризована, що немає потреби докладно розглядати її в цій статті: можна обмежитися стислим переказом головних, загальновизнаних тверджень і висновків.

Отже, загальновідомо, що Відродження тісно пов'язане з народженням капіталістичного суспільства, з виникненням буржуазного устрою в лоні феодалізму. Це перехід від середньовіччя до нового часу, перехід, що супроводився перемогою централізованої влади над феодальною роз'єднаністю й утворенням національних держав, розвитком мануфактури, яка прийшла на зміну ремеслу; зростанням торговельних стосунків, особливо у зв'язку з великими географічними відкриттями, що сприяли розвиткові світової торгівлі: посиленням вільнодумства, розвитком єретичних рухів (особливо у вільних містах-державах), що розхитали авторитет католицької церкви і в майбутньому привели до втрати її гегемонії.

Поглиблюється інтерес до античності — античної історії, філософії, мистецтва. В античності діячі тієї епохи шукають підпори в боротьбі проти середньовічної схоластики, проти аскетизму, в ній знаходять підтримку для своїх наукових інтересів — прагнення глибше пізнати таємниці природи. Людська індивідуальність набуває більшої ваги, визволяючись від нівеляційного тягаря церковного чи феодального світогляду. Інтенсивніший, ніж раніше, розвиток природничих наук і більша, ніж раніше, увага до людини, до людської особистості, її внутрішнього світу — це те, що французький історик Ж. Мішле, а за ним швейцарський дослідник Я. Буркгардт колись визначили як «відкриття світу й людини». Ця увага до людини пояснює і ту назву, яку часто присвоювано культурним діячам того часу, — гуманісти (лат. humanus — людський).

Звертання до античності сприймалось як відродження античності, інтенсивний розвиток природничих наук — як відродження науки й мистецтва після середньовічного занепаду. Звідси бере початок назва цілої епохи. Термін цей — відродження (італійське rinascimento) — зустрічається ще в XVI столітті у Дж. Базарі, який ним характеризує розквіт італійських образотворчих мистецтв. Але широке застосування терміну «Відродження» (часом у французькій формі — Ренесанс) як назви історичної епохи — це вже справа XIX століття. Проте і в попередньому, XVIII столітті встановлюється погляд на Відродження як на епоху, з якої починаються нові часи. Це згодом сформулював Гегель, визначивши Відродження як світанок нової культури. Дослідники XIX століття інколи механічно протиставили Відродження середньовіччю, без урахування тих тенденцій у середньовічному житті, що підготували рух Відродження і лягли в його основу. Згодом, уже в XX столітті, надто в західних дослідників, з'явились протилежні тенденції, які дотепно схарактеризував Мечислав Брамер у передмові до польською перекладу книги Я. Буркгардта «Культура Відродження в Італії»: «Переважна більшість праць намагалася в середньовіччі знайти якнайбільше Відродження, у Відродженні — якнайбільше середньовіччя». Отже, недіалектичне протиставлення спричинилось до не менш механічного поєднання, намагання стерти ті нові якості, що внесла в розвиток культури епоха Відродження. Але й для багатьох особливо вдумливих старих дослідників, не схильних до поквапливих висновків і ефектних спрощень, цей зв'язок між середньовіччям і Відродженням був ясний. О. Веселовський, приміром, занотовуючи те нове, що внесли в розвиток літератури Петрарка й Боккаччо, розглядає їх як гуманістів, проте знімає з них «обузу начинателей», вказуючи, що «вони тільки формулювали яскравіше те, до чого прямували покоління і що, ніколи не вмираючи, поступово виходило на світло денне». Веселовський виразно бачить відмінності Боккаччо в порівнянні з попередниками. Ось як він зіставляє «Нове життя» Данте і «Любовне видіння» Боккаччо:

«Данте і Беатріче просяться в обстанову старого католицького собору, серед мелодій та вечірнього проміння, що ллється з різнобарвних вікон; Ф'ямметту і Панфіла не відірвеш від пейзажу байського берега і пряної атмосфери неаполітанського салону. Там — юнацьке кохання, піднесене чистими спогадами до значення світового факту, тут — повість палкої пристрасті, що займає подих, а насправді дуже буденної, з її реальними захопленнями і спадами, з її благанням звичайного людського щастя». 

Веселовському добре знані суперечності Відродження, пристрасні шукання, що поглинали всю істоту людини. Він не характеризує Відродження (за прикладом сучасних йому, а часом і пізніших дослідників) як радісного світосприймання всупереч понурому аскетизмові середньовіччя. Для нього показники руху це насамперед «розклад видимої, заспокійливої суцільності світогляду, критична розладнаність думки, пристрасне шукання нових шляхів, прагнення узасаднити це нове поглядами класиків».

І Петрарка, і Боккаччо — перші видатні представники гуманізму не лише в італійській, а й у всій європейській літературі. Та й взагалі нова доба бере свої початки в Італії, і на те є, звичайно, свої причини. В Італії феодальні традиції не були такі міцні, як у деяких інших країнах Європи, а ранній розквіт вільних міст-держав значно сприяв виникненню й розвитку нових ідейних тенденцій. Та й античність була для Італії наочною реальністю, а зв'язок з римським світом — ще не перерваною традицією.

Приналежністю Боккаччо до гуманістичного руху визначаються не лише риси його творчості, не лише характер його діяльності, а й деякі факти та особливості його життя.

Уже було згадано, як уважно він читав давніх римських поетів, вплив яких позначився на його творчості. Цей інтерес до античності залишився незмінним у Боккаччо на все життя. Як і Петрарка, як і пізніші гуманісти, він — невтомний читач античних авторів, збирач їх творів. В одному з своїх листів він з обуренням розповідає приятелеві про відвідини якогось монастиря. Він попрохав ченця відімкнути йому книгозбірню. Виявилося, що вона відімкнута. На рукописах — грубий шар пилюки. Переглядаючи рукописи, Боккаччо помітив, що багато з них пошкоджено: повиривані сторінки, пообтинані береги. «Смуток пойняв мене, — пише він, — що витвори високого розуму опинились у руках таких невігласів».

Не маючи досить коштів, щоб замовляти рукописи переписувачам (як те робив Петрарка), Боккаччо списував сам, досягши в цьому мистецтві, за свідченням сучасників, великої досконалості. Він зібрав цінну бібліотеку, чимало рукописів одержав від нього в дарунок Петрарка.

Боккаччо має ще одну заслугу в історії європейського гуманізму: він чи не перший у Західній Європі почав знайомитися в оригіналі з грецькими текстами. Доти, хоч імена Гомера, Платона, Арістотеля були серед гуманістів у великій пошані, їх твори лишалися неприступні. Грецької мови не знав ніхто, отже, доводилось обмежуватись лише перекладами чи цитатами. Античний світ в основному залишався римським світом. У Петрарки був примірник поем Гомера, він беріг його як святиню, але бідкався, що Гомер нічого йому не промовляє, залишається Для нього німий. Боккаччо за допомогою якогось калабрійського грека Леонтія Пілата навчився читати по-давньогрецькому й за допомогою того ж таки грека зробив переклад «Іліади» на латину. Знання грецької мови у Боккаччо було недостатнє, то й переклад вийшов далекий від досконалості, але перший крок було зроблено — європейський гуманізм розпочав освоєння ще однієї культурної ділянки.

Яскравою сторінкою не лише біографії Боккаччо, а й усієї історії італійського гуманізму є приязнь між Боккаччо та Петраркою. На дев'ять років старший від Боккаччо, визнаний не лише в Італії, але й за її межами, письменник, що стояв на чолі цілого гуманістичного руху, Петрарка був для скромного й щирого Боккаччо учителем, прикладом для наслідування, недосяжним зразком. Він звертається до Петрарки в критичні хвилини, шукаючи підтримки, поради, сподіваючись напучування. Тон його звернень завжди шанобливий, захоплений, і то не риторика, а вираз справжніх почуттів. Тільки раз його кумир і взірець не виправдав його сподіванок (про це вже була мова), коли зрадив ідеал незалежного, хоч і вбогого життя й пішов на службу до Вісконті. Боккаччо — діяльний і невтомний друг, він щоразу то надсилає своєму приятелеві якийсь цінний дар, то клопочеться в його справах. Особиста зустріч їх відбулась досить пізно, 1350 року, після того Боккаччо ще кілька разів навідував свого друга, а листовні стосунки підтримувались між ними безперервно. Листування за тих часів не було простою справою, — листи передавали або «з оказією», або надсилали з спеціальними міськими гінцями — якраз тоді в Італії й виникла оця перша поштова інституція. Листи Петрарки мали дуже велику популярність як матеріал до читання, — отже, на них полювали, їх списували, поширювали, тому часом лист і не доходив до адресата. На це, правда, бували й інші причини, які мальовничо висвітлює Петрарка в одному з останніх листів до Боккаччо: «Дізнався я, що два мої докладні листи не дійшли до тебе, як не дійде й цей: їх розпечатує прикордонна варта; так наказують її пани, яких усвідомлення власної тиранії змушує безнастанно тривожитись і збирати чутки. Якщо колись вони списували те, що було цікаве їх ослячим вухам, то тепер спростили справу й відпускають гінця зовсім без листів».