Помер Боккаччо 21 грудня 1375 року в Чертальдо. Свої книги він заповідав у «доживотне» володіння одному вченому ченцеві. Особливим пунктом у заповіті були відписані певному монастиреві всі мощі, які Боккаччо «збирав скрізь протягом довгого часу й з великими труднощами».

Читачів оповідки про брата Цибулю, який морочить нехитрих селян у Чертальдо, показуючи їм святі мощі, цей пункт у заповіті Боккаччо не повинен вражати несподіванкою. Про настрої Боккаччо останніх років уже була мова, як і про ступінь та характер антицерковної спрямованості «Декамерона».

Для перших біографів Боккаччо — насамперед автор учених трактатів. Одні зовсім не згадують його художніх творів італійською мовою, дехто, як, скажімо, Філіппо Віллані, його наступник у коментуванні Данте, згадує, але як? Перелічивши всі його латинські вчені праці, він додає: «Існує ще багато писань народною мовою, котрі римовані, а котрі й прозою, де через розпусність молодого віку він жартує надто відверто».

Та поступово центр уваги переміщався саме на цю зневажену частку спадщини Боккаччо, на його художні твори, зокрема на оповідки. За сторіччя, що минуло від його смерті, можна вже було знайти таку сповнену захоплення оцінку його «Декамерона» в примітках флорентійського державного діяча і поета Лоренцо Медічі до своїх віршів: «Хто читав Боккаччо, людину найученішу і найкрасномовнішу в світі, той напевно скаже, що він не має рівних не лише вигадливістю, але й словесним багатством. Хто замислиться над різноманітністю сюжетів «Декамерона», то поважних, то буденних, то низьких, які охоплюють усе, що лише здатне хвилювати людину, — любов і ненависть, страх і надію; хто зверне увагу на всі ці нечувані викрути та хитрощі, на відображення всіх можливих характерів та пристрастей, які тільки бувають на світі, той, без сумніву, дійде висновку, що жодна мова неспроможна висловити цього краще, як наша!»

Як бачимо, апологія Боккаччо одночасно є і прославленням можливостей італійської літературної мови, що все більше й більше набуває прав, витісняючи з ужитку латинську. Так поступово вимальовується образ Боккаччо як одного з великих основоположників національної італійської літератури, творців італійської літературної мови.

Треба додати, що вплив Боккаччо на розвиток літератури визначився досить рано й дуже помітно, і насамперед у царині його улюбленого жанру — оповідки. Кількість новелістів, що йшла слідами Боккаччо, в італійській літературі XV—XVII століть дуже значна. Часом це рабські наслідування, — така, наприклад, новелістична продукція Серкамбі. Іноді скромні літературні дані відкидають цих наслідувачів далеко в минуле, — недарма про одного з них, про Саккеті, дослідник говорить, що всупереч хронології Саккеті видається попередником Боккаччо.

Найзначніший з новелістів XV століття — Мазуччо — у своїх оповідках підсилює антицерковні мотиви. Відроджується й жанр фацеції, коротенького анекдота, ніби оповідки в зародку. Класичний представник цього жанру Поджо Браччоліні написав свою збірку латинською мовою. У новелістів XVI століття — Банделло, Джіральді Чінтіо — починають переважати трагічні мотиви. Знайшов цей жанр своїх представників і в інших європейських літературах. Часто зв'язок з «Декамероном» відчувається то в композиційній схемі (обов'язкове обрамлення), то принаймні в назві («Гептамерон» французької письменниці Маргарити Наваррської, «Пентамерон» Джамбатіста Базіле, письменника XVIII століття, що тематично мав уже небагато спільного з Боккаччо).

Широкий розвиток новелістики в наступні століття — доказ життєвості жанру, введеного в ужиток «Декамероном» Боккаччо.

У кількох словах треба ще торкнутися питання про реалізм Боккаччо.

Донедавна в нашому літературознавстві траплялися досить-таки неісторичні погляди в цьому питанні. Реалізм вважали якоюсь надісторичною категорією, властивою всім літературним творам, незалежно від часу їх виникнення, аби тільки там виявились бодай окремі елементи правдивого відображення дійсності. Цей термін поступово втрачав усякий історико-літературний зміст, перетворюючись на похвальну етикетку, що наліплювалась на творчість кожного письменника, вартого позитивної оцінки. Наслідком відомих дискусій, присвячених проблемі реалізму (починаючи з 1957 року), було заперечення такого антиісторичного підходу. Дістав підтримку й запанував погляд на реалізм не як на наявність більшої чи меншої кількості елементів правдивості у відображенні дійсності, а як на історично обумовлений тип художнього мислення, що розвинувся лише в певних історичних умовах. Дехто з учасників дискусії ладен був датувати початок розвитку реалізму в літературі XIX століттям. Але більшість істориків літератури продовжує відстоювати той погляд, що початків реалізму треба шукати в літературі епохи Відродження. Отже, в колі цих дискусійних питань знову опинилась і творчість Боккаччо. Звичайно, не твори раннього періоду. Хоч дослідники вбачають там не одну деталь, яка дає змогу передчувати пізніші досягнення Боккаччо-новеліста, але це поєднання мотивів середньовічної поезії з наслідками вивчення античних авторів позбавляє можливості говорити про ці твори як про зародок реалістичного мистецтва. В розгляд питання входять, таким чином, лише твори дозрілого періоду — «Ф'ямметта» і, особливо, «Декамерон». Про реалізм «Декамерона» часто говорили й старі дослідники, наприклад Веселовський, але вони мали на увазі лише такі окремі властивості, як увага до психології героя, влучно спостережені й соковито передані побутові риси. І справді, ні в кого з італійських (та й не тільки італійських) сучасників Боккаччо ми не знайдемо такої близькості до побуту, до джерел народної мови та, зрештою, й до жанрів народної літератури. Суперечливість його становища полягала в тому, що він і сам не усвідомлював історичного значення своєї діяльності, дотримуючись поширеної тоді думки про вищість «ученої» латинської поезії.

Не всі оповідки «Декамерона» стоять на одному художньому рівні. Блідішими видаються ті, які йому підказувало не життя, а винятково лише літературні зразки, де побутове тло менш виразне, а на перший план виступають умовні, традиційні ситуації. Такі, в більшості випадків, новели десятого дня. Ще Кардуччі відзначив ту особливість Боккаччо, що «добрих наслідків він досягав тільки тоді, коли мав справу з дійсністю».

Отже, якщо шукати зародків реалізму в літературі Відродження, то «Декамерон» Боккаччо якраз і належить до безперечних і найяскравіших його зразків. Але розглядаючи твір Боккаччо в такій перспективі, треба застерегти від одного спрощеного підходу до справи. Дуже легко, сприймаючи «Декамерон» як етап, і притому початковий етап у розвитку реалізму, в світлі пізніших його досягнень, «відділяти зерно від полови», підраховуючи плюси й мінуси кожної оповідки Боккаччо, вбачаючи там досягнення, там зриви, там наближення, а там відхід від правди життя. Але ж твір мистецтва — не сума таких позитивних або негативних якостей, а органічна єдність, це завжди щось своєрідно-неповторне. Так його й треба сприймати. Не слід вимагати від початкових кроків реалістичного мистецтва тих глибин, які воно осягнуло пізніше. І «Декамерон» Боккаччо не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю. Ця книга не належить до тих «вічних супутниць», до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіші життєві питання. Не в ній зосереджене найбільше ідейне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, — і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовності манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту, а стількома нитками зв'язане з сучасним.

Лишилося зробити кілька уваг про українські переклади «Декамерона». Перша оповідка четвертого дня існує в українській версії, що належить до кінця XVII або початку XVIII століття. Трагічна історія кохання Гізмонди та Гвіскардо переказана силабічними віршами[3]. Перевіршовано цю оповідку з польської, також віршованої переробки, що належала відомому поетові й дипломатові Я. А. Морштину. Автор української переробки невідомий, як невідоме лишалося читачеві ім'я Боккаччо.