Зараз, крокуючи стрімкою звивистою стежкою до Тронної Зали, дівчина знову пригадала пам'ятну розмову з Мананом і збадьорилася духом. Байдуже, що їй судилося побачити у храмі — Арха все одно не злякається і знатиме, що потрібно робити.

Косіль дріботіла позаду, пояснюючи:

— Одним із обов'язків моєї повелительки є принесення в жертву в'язнів, злочинців шляхетного походження, які скоїли блюзнірство або зрадили ясновельможного Богокороля.

— Або зневажили Безіменних, — уточнила Арха.

— Воістину так. Утім, доки Поглинута не дійде повноліття, їй не слід мати справу зі смертю. Але ти вже доросла, а в Кайданній темниці скніють в'язні, яких прислав Богокороль із Авабата...

— Я й не знала, що в'язні вже тут. Чому мені не сказали?

— Їх привозять уночі, потай від стороннього ока — такий-от звичай... До темниці веде потайний тунель. Ми потрапимо до нього, звернувши на цю стежку під стіною.

Вони рушили вздовж високого кам'яного муру, що тягнувся за Тронною Залою, оперізуючи Гробниці. Стіну вимурували з просто-таки велетенських брил — найменші камені були завбільшки з людину, а деякі валуни навіть не вдавалось охопити поглядом. Брили були щільно припасовані одна до одної. Щоправда, подекуди в мурі зяяли чималі діри, під якими лежали купи дрібної жорстви. Минало століття за століттям, з року в рік спеку літнього полудня змінювали морозні зимові ночі — певна річ, камінь не міг вічно протистояти руйнівному впливу часу та довкілля...

— До речі, перелізти через Могильний мур не так уже й складно, — зауважила Арха, проходячи повз один із виломів у стіні.

— Щоби відбудувати мур, нам бракує робочих рук, — відповіла Косіль.

— Зате досить стражників, які його пильнують!

— Так то ж раби! Їм не можна довіряти...

— Дарма! Коли вони боятимуться покарання, на них можна буде покластися.

— І як же ми маємо їх карати? — Косіль не раз напучувала Арху, як належить відповідати на це запитання, і знала наперед, що скаже їй дівчина.

— Стинати голову перед Троном.

— То ти волієш, щоби на Могильному мурі виставили варту?

— Так, — відповіла Арха, зціпивши від захвату кулаки, сховані у довгих рукавах чорної мантії. Дівчина знала, що Косіль не хоче залучати рабів до охорони муру. Мовляв, навіщо взагалі потрібна та варта? Адже жоден чужинець нізащо не зміг би наблизитися до Гробниць бодай на милю і залишитися непоміченим! Проте охорона муру була одним із їхніх почесних обов'язків, тож Косіль не могла перечити Арсі: веління Єдиної Жриці — закон!

— Тут, — пролунав крижаний голос товстухи.

Арха зупинилася. Вона добре знала цю стежку, що бігла під Могильним муром, — не гірше, ніж будь-який інший куточок Гробниць. Зліва височіла стіна, а праворуч круча положисто збігала у неглибокий видолинок, що тягнувся на захід, аж до підніжжя гір. Арха обвела поглядом навколо і не помітила нічого незвичайного.

— Під бурими скелями, володарко...

Неподалік на схилі пагорба громадилося бескеття скам'янілої бурої лави. Придивившись до каміння уважніше, Арха зауважила брилу, що скидалася на грубо витесаний одвірок.

— І що мені належить робити?

Вона вже давно усвідомила, що в святому місці для того, щоби відчинити будь-які двері, треба напевне знати, як це зробити.

— У тебе є ключі від усіх володінь пітьми.

Досягнувши повноліття, Арха стала власницею залізного кільця, на якому висів крихітний кинджал-запоясник і тринадцять ключів. Юна жриця постійно носила кільце на поясі, тож зараз вона бряжчала ключами, намагаючись вибрати з них той, який потрібно.

— Ось цей, — показала Косіль, встромивши вказівний палець у шпарину між двома вищербленими каменями.

Арха вставила довгий залізний ключ з двома фігурними борідками у щілину, а тоді обіруч повернула його вліво. Обертати ключ було доволі нелегко.

— І що тепер?

— Нумо, разом...

Натиснувши удвох на кам'яну плиту, вони посунули її вліво. Важка плита майже безгучно сховалася всередині муру, відкривши у ньому вузький отвір, що зяяв пітьмою. Арха ступила вперед. За нею ледве протиснулась між брилами Косіль. Опинившись всередині, товстуха одразу сперлася спиною на двері і, натужившись, закрила вхід до підземелля. Жриць обступила непроглядна темрява — вона заважала дихати, вологою чорною шаллю стискаючи горло.

У низенькому тісному коридорчику їм довелося нахилитися, щоб не зачепити стелю. Витягнувши руки врізнобіч, Арха торкнулася вологих кам'яних стін.

— Ти взяла з собою ліхтар? — пошепки спитала дівчина.

— Про світло тут не може бути й мови, — озвалася Косіль. Голос її теж лунав приглушено, проте в ньому вчувалися якісь дивні звуки — здавалося, жриця стримує сміх. Але ж Косіль ніколи не сміялася! Арха розсердилася і подумки дорікнула собі: "Це ж моя святиня, мій храм! Мені негоже боятися!" Проте вголос не сказала нічого, а мовчки рушила тунелем униз, вглиб пагорба. Косіль, важко дихаючи, сунула слідом.

Небавом у коридорі стало просторіше, й Арха випросталася на повен зріст. У тунелі було задушно: повітря відгонило землею і, здавалося, нечутно бриніло, вогко огортаючи тіло. Жриці ввійшли до широкої печери. Арха обережно ступала крізь пітьму. Раптом у неї з-під ніг вислизнув камінець: вдарившись об стіну, він відлетів геть, і тихий звук від удару ще довго відлунював у підземеллі. Печера й справді була високою, просторою і захаращеною різним мотлохом, невидимим у темряві. Будь-який звук кришився тут на тисячі заливчастих відлунь.

— Зараз над нами мають бути Гробниці, — промовила дівчина, і її шепіт густою павутиною незліченних відлунь заснував кожен куток печери.

— Так, це темниця під Могильними брилами. Ходімо далі, бо я не можу залишатися тут надовго. Тримайся лівої стіни і рушай уперед! Треба пройти повз три тунелі, що відгалужуються звідси...

Тихе сичання Косіль відлунювало в Підмогиллі. Тут їй, як завжди, було трохи моторошно. Але, зрештою, Гробниці Безіменних — чужа парафія, тож нехай ними опікується Арха!

— Я візьму смолоскип і піду туди, — обізвалася юна жриця, обмацуючи стіну печери і відчуваючи під пальцями химерні заглибини, виступи і лінії, вирізьблені на кам'яній поверхні. Без сумніву, то були якісь письмена. Можливо, й саму печеру витесали з каменю прадавні скульптори?

— Я ж казала, що світло тут заборонене! — просичала Косіль.

Утім, Арха й сама розуміла недоречність світла у цьому місці, в самісінькому лігві пітьми, у серці нічної темряви.

Її пальці, обмацуючи кам'яну стіну, вже тричі натикалися на порожнечу. Діставшись до входу в четвертий тунель, дівчина зупинилася, чекаючи на Косіль. Відтак жриці рушили далі. Тунель тягнувся вгору, невдовзі вони минули поворот наліво, а тоді повернули у відгалуження праворуч. Поглинуті безмовною пітьмою, Арха і Косіль рухалися наосліп, обмацуючи стіни руками, щоби не заблукати і не проминути потрібний тунель. Так, тут доводилося покладатися лише на дотик.

— Це і є Лабіринт, про який ти казала?

— Ні. Це підземелля під Тронною Залою.

— А де ж починається Лабіринт?

Дівчині починала подобатися ця мандрівка потемки, тепер їй кортіло помізкувати над складнішою головоломкою.

— Другий тунель, повз який ми пройшли в Підмогиллі. Тепер намацай дерев'яні двері праворуч. Чи, може, ми вже проминули їх?..

Арха чула, як Косіль соває рукою по шорсткому камінні. Пальці дівчини ковзали по стіні, аж доки вона не відчула пучками гладеньку дерев'яну поверхню. Арха штовхнула двері — і вони легко відчинилися, пронизливо зарипівши. Несподівано їм у вічі вдарило світло — жриці потрапили до великої, вимуруваної з каменю, приземкуватої темниці. Зі стелі на ланцюгу звисав палаючий смолоскип. Від диму тут можна було вчадіти. Страшенно пекли очі — сльози горохом котилися по щоках Архи.

— Ну, і де ж оті в'язні, яких прислав Богокороль?

— Онде вони...

Аж тепер Арха зрозуміла, що оті три купи невідь-чого, що бовваніли під протилежною стіною, були людьми.

— Гм, а двері незамкнені... Їх що, не охороняють?