— Як! — вигукнув Д'Артаньян. — Ваш перший секундант — пан Портос?

— Так, а хіба вам це неприємно?

— Ні, чому ж…

— А ось і другий.

Д'Артаньян обернувся туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса.

— Як! — вигукнув він іше з більшим подивом. — Ваш другий секундант — пан Араміс?

— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що нас ніхто й ніколи не бачить поодинці і що серед мушкетерів та гвардійців, при дворі й у місті нас усі називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних друзів? А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По…

— З Тарба, — сказав Д'Артаньян.

— Вам дозволено не знати цієї деталі, — закінчив Атос.

— Слово честі, панове, — вигукнув Д'Артаньян, — вас прозвали влучно! Й історія зі мною, якщо тільки про неї почнуть говорити, беззаперечно доведе: ваш союз походить принаймні не від різниці у вдачах.

Портос, який тим часом підійшов ближче і привітав помахом руки Атоса, обернувся до Д'Артаньяна і, впізнавши його, занімів, вражений до краю.

— Гм… — пробурмотів він. — Що це таке?

— У мене дуель з цим добродієм, — сказав Атос, показуючи на Д'Артаньяна так, наче він вітав його.

— Але в мене теж дуель з цим паном, — мовив Портос.

— Тільки о першій годині, — відповів Д'Артаньян.

— І в мене дуель з цим добродієм, — зауважив Араміс, собі виходячи на галявину.

— Та тільки о другій годині, — так само спокійно сказав Д'Артаньян.

— Але з якого приводу б'єшся ти, Атосе? — спитав Араміс.

— Правду кажучи, я й сам до пуття не знаю. Він боляче штовхнув мене в плече. А ти, Портосе?

— А я, правду кажучи, б'юсь тільки тому, що б'юсь, — відповів Портос, почервонівши.

Атос, повз увагу якого ніщо не проходило непоміченим, побачив тонку усмішку на губах гасконця.

— Ми засперечалися з приводу вбрання, — пояснив юнак.

— А ти, Арамісе? — спитав Атос.

— Я б'юсь через суперечку з приводу одного теологічного питання[65], — відповів Араміс, знаком попереджаючи Д'Артаньяна, щоб той не виказав справжню причину їхньої дуелі.

Атос помітив, що Д'Артаньян знов усміхнувся.

— Справді? — перепитав Атос.

— Так, одне місце зі святого Августина[66], з приводу якого ми не дійшли згоди, — сказав гасконець.

— В нього таки є голова на плечах! — прошепотів Атос.

— А зараз, коли ви всі зібралися, панове, — мовив Д'Артаньян, — дозвольте мені вибачитися перед вами.

При слові «вибачитися» легка тінь набігла на чоло Атоса, гордовита посмішка торкнулася губів Портоса, й Араміс заперечливо похитав головою.

— Ви не зрозуміли мене, панове, — провадив Д'Артаньян, підводячи голову; в цю мить золотий промінь сонця впав на його чоло, підкресливши тонкі й сміливі риси обличчя. — Я прошу вас вибачити мені на той випадок, якщо я не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право вбити мене першим, що не дозволить мені заплатити свій борг честі вам, пане Портосе, а тим більше вам, пане Арамісе. А тепер, панове, кажу ще раз: вибачте мені, але тільки за це — і до бою!

І Д'Артаньян сміливо вихопив шпагу з піхов.

Кров зразу вдарила йому в голову; в цю мить він ладен був схрестити шпагу з усіма мушкетерами королівства так само, як оце збирався ставати до бою з Атосом, Портосом та Арамісом.

Було чверть на першу. Полуденне сонце заливало місце, обране для дуелі, своїм пекучим промінням.

— Дуже жарко, — сказав Атос, і собі вихоплюючи шпагу. — І все-таки я не можу скинути камзол; відчуваю, що моя рана не загоїлась, то й боюсь збентежити добродія виглядом крові, яку пустив мені не він.

— Це правда, добродію, — відповів Д'Артаньян, — та, запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров — я чи хтось інший, — мені завжди буде боляче бачити кров такого хороброго дворянина, як ви; отже, я теж битимусь у камзолі.

— Годі, годі! — мовив Портос — Досить компліментів, зважте, що ми теж чекаємо своєї черги…

— Такі дурниці вам слід було б казати лише від свого імені, Портосе, — перебив Араміс — Я ж, навпаки, вважаю слова цих добродіїв цілком доречними й принаймні гідними шляхетних людей.

— До ваших послуг, добродію! — вигукнув Атос, стаючи в позицію.

— Я тільки чекав на ваші накази, — відповів Д'Артаньян, схрещуючи свою шпагу зі шпагою Атоса.

Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з'явився загін гвардійців його високопреосвященства на чолі з паном де Жюссаком.

— Гвардійці кардинала! — вигукнули разом Портос і Араміс — Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви! Та було пізно. Обох супротивників побачили в такій позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.

— Гей! — закричав Жюссак, кидаючись до них і знаком наказуючи своїм людям зробити те саме. — Гей, мушкетери, ви хочете битись? А накази хіба для вас не існують?

— Ви надто люб'язні, панове гвардійці! — відказав Атос з погано прихованою злістю, бо саме Жюссак був одним з учасників позавчорашнього нападу. — Якби ми побачили, що б'єтеся ви, то можу засвідчити — не стали б вам заважати. Дайте нам спокій, і ви матимете задоволення без жодного клопоту.

— Панове, — заперечив Жюссак, — на превеликий жаль, це неможливо. Обов'язок — понад усе. Вкладіть, будь ласка, шпаги у піхви і рушайте за нами.

— Добродію, — відповів Араміс, передражнюючи Жюссака, — ми з великим задоволенням виконали б ваше люб'язне запрошення, якби це залежало тільки від нас; але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це робити. Тож ідіть своєю дорогою, це найкраще, що вам лишається зробити.

Насмішка Араміса розлютила Жюссака.

— Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою! — вигукнув він.

— Їх п'ятеро, — прошепотів Атос, — а нас тільки троє; ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці бо, кажу вам по щирості, переможений, я більше не з'явлюсь перед капітаном.

Поки Жюссак шикував своїх солдатів, Атос, Портос і Араміс миттю стали поруч.

Д'Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини, — він мав зробити вибір між королем та кардиналом і, раз вибравши, вже завжди триматися обраного шляху. Битись — означало не підкоритися закону, тобто важити головою, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Усе це блискавкою промайнуло в голові нашого юнака; на його честь, він не вагався ані хвилини. Обернувшись до Атоса та його друзів, він мовив:

— Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але мені здається, що нас четверо.

— Але ж ви не наш, — заперечив Портос.

— Так, — відповів Д'Артаньян, — я не маю мушкетерського вбрання, але я маю душу мушкетера. Серце моє — серце мушкетера, я щиро відчуваю це, панове, і керуюсь цим почуттям.

— Відійдіть, юначе! — закричав Жюссак, який з рухів і виразу обличчя Д'Артаньяна, певно, зрозумів його наміри. — Ви можете Йти, ми згодні. Рятуйте свою шкуру, та швидше!

Д'Артаньян не зрушив з місця.

— Ай справді, ви славний юнак! — обізвався Атос, стискаючи Д'Артаньянову руку.

— Так! — вигукнули Портос і Араміс — Треба на щось зважитися.

— Цей добродій напрочуд великодушний, — сказав Атос.

А втім, усіх трьох турбувала молодість і недосвідченість Д'Артаньяна.

— Нас буде тільки троє, до того ж серед нас один поранений і один хлопчик, — зауважив Атос — А скажуть, що нас було четверо.

— Хай так, але відступати! — вигукнув Портос.

— Це неможливо, — сказав Атос. Д'Артаньян зрозумів причину їхньої нерішучості.

— Панове, — мовив він до мушкетерів, — однаково випробуйте мене. Присягаюся честю: я не зійду з цього місця, якщо нас переможуть.

— Як вас звати, хоробрий юначе? — спитав Атос.

— Д'Артаньян, добродію.

— Ну що ж! Атосе, Портосе, Арамісе і Д'Артаньяне, вперед! — вигукнув Атос.

— То як, панове, ви вже надумали? — втретє вигукнув Жюссак.

вернуться

65

Теологія — богослов'я; теоретичний виклад, тлумачення й виправдання певних релігійних поглядів.

вернуться

66

Аврелій Августин (354–430) — єпископ з Гіппона в Північній Африці, давньохристиянський богослов і філософ-містик, автор творів «Про град Божий», «Сповідь» та ін., де, зокрема, зауважується, шо казати неправду — гріх.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: