— Ви готували змову разом з вашою дружиною, пані де Шеврез і мілордом герцогом Бекінгемом.

— Авжеж, ваша світлосте, — відповів галантерейник, — я чув, як вона називала всі ці імена.

— З якого приводу?

— Вона казала, що кардинал де Рішельє заманив герцога Бекінгема в Париж, аби знеславити його, а разом з ним і королеву.

— Вона так казала? — гнівно вигукнув кардинал.

— Так, ваша світлосте. Але я відповів, що вона помиляється і що його високопреосвященство нездатний…

— Замовкніть, дурню! — перебив кардинал.

— Саме так сказала й моя дружина, ваша світлосте.

— Ви знаєте, хто її викрав?

— Ні, ваша світлосте.

— Ви когось підозрюєте?

— Так, ваша світлосте; але мої підозри не сподобалися панові комісару, так що я вже більше нікого не підозрюю.

— Чи було вам відомо, що ваша дружина втекла?

— Ні, ваша світлосте, я довідався про це у в'язниці від того ж таки пана комісара — дуже, до речі, люб'язної людини!

Кардинал знову стримав усмішку.

— То вам не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?

— Зовсім не відомо, ваша світлосте; мабуть, вона повернулася до Лувру.

— О першій годині ночі її там ще не було.

— О Боже! Що ж із нею сталося?

— Ми про це дізнаємось, будьте певні; від кардинала нічого не приховаєш: кардинал знає все.

— В такому разі, ваша світлосте, чи не мав би кардинал ласки сказати, що сталося з моєю дружиною?

— Так; але спершу ви повинні сказати геть усе, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.

— Я нічого не знаю, ваша світлосте; я ніколи не бачив цієї пані.

— Коли ви зустрічали вашу дружину біля Лувру, вона кудись заходила по дорозі додому? — Майже завжди: в неї були справи з кількома торговцями полотном, до яких я її проводжав.

— І скільки в неї було цих торговців полотном?

— Двоє, ваша світлосте.

— Де вони мешкають?

— Один — на вулиці Вожирар, другий — на вулиці Лягарп.

— Чи заходили ви до них разом з вашою дружиною?

— Ніколи, ваша світлосте; я чекав на неї біля дверей.

— А як вона пояснювала те, що заходила туди без вас?

— Ніяк не пояснювала; наказувала мені чекати — я й чекав.

— Ви дуже поблажливий чоловік, мій любий пане Бонасьє! — зауважив кардинал.

«Він назвав мене любим паном! — подумав галантерейник. — Хай йому чорт! Мої справи кращають!»

— Чи впізнали б ви ці двері?

— Так.

— Чи відомі вам номери будинків?

— Так.

— Назвіть їх.

— Номер двадцять п'ять на вулиці Вожирар; номер сімдесят п'ять на вулиці Лягарп.

— Прекрасно, — сказав кардинал.

Він узяв срібний дзвіночок і подзвонив; увійшов офіцер.

— Розшукайте Рошфора, — пошепки звелів кардинал, — Якщо він повернувся, хай зараз же прийде сюди.

— Граф тут, — відповів офіцер. — Він дуже просить дозволити йому переговорити з вашим високопреосвященством!

— То хай заходить, хай заходить! — вигукнув Рішельє. Офіцер вибіг з кімнати з тією швидкістю, з якою слуги кардинала виконували всі його накази.

— «Ваше високопреосвященство!» — прошепотів Бонасьє, розгублено кліпаючи очима.

Не минуло й п'яти секунд, як двері відчинилися знову і з'явився новий відвідувач.

— Це він! — вигукнув Бонасьє.

— Хто він? — спитав кардинал.

— Той, хто викрав мою дружину.

Кардинал подзвонив удруге. Знову з'явився офіцер.

— Відведіть цього чоловіка під нагляд охоронців, і хай він чекає, поки я його покличу знову.

— Ні, ваша світлосте! Ні, це не він! — вигукнув Бонасьє. — Ні, я помилився: це зовсім інший, зовсім не схожий на того, хто викрав мою дружину! Цей добродій — чесний чоловік.

— Заберіть цього дурня! — наказав кардинал.

Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали обидва наглядачі.

Відвідувач, який щойно ввійшов до кардинала, нетерплячим поглядом провів Бонасьє до самого порога; тільки-но двері за галантерейником зачинилися, він квапливо підійшов до кардинала і сказав:

— Вони бачились.

— Хто? — спитав його високопреосвященство.

— Вона і він.

— Королева і герцог! — вигукнув Рішельє.

— Так.

— Де саме?

— В Луврі.

— Ви певні?

— Цілком певен.

— Хто вам про це сказав?

— Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому високопреосвященству.

— Чому вона не сказала про це раніше?

— Чи то випадково, чи то не довіряючи своїм покоївкам, королева переказала через пані де Сюржі, щоб вона ночувала в її спальні, і потім не відпускала пані де Ланнуа цілий день.

— Ну що ж, нас переможено. Спробуємо взяти реванш.

— Я намагатимусь допомогти, чим тільки зможу, ваша світлосте. Повірте мені.

— Як усе це сталося?

— О пів на першу ночі королева була зі своїми придворними дамами…

— Де саме?

— У себе в спальні…

— Далі.

— Коли їй передали хусточку від кастелянші…

— Далі?

— Королева дуже стурбувалася й навіть зблідла; це всі помітили, дарма що вона була нарум'янена.

— Далі! Далі!

— Королева підвелася, не в силі стримати хвилювання, і сказала: «Шановні пані, почекайте мене десять хвилин, я повернуся до вас». Вона зайшла до алькова і зникла.

— Чому пані де Ланнуа не попередила про це негайно?

— Нічого ще не було ясно; крім того, королева наказала: «Пані, почекайте мене», і пані де Ланнуа побоялася не послухатись королеви.

— Чи довго королеви не було?

— Три чверті години.

— Хто з придворних дам її супроводив?

— Лише донья Естефанія.

— Тож королева повернулась?..

— Так, але тільки для того, щоб взяти скриньку рожевого дерева з монограмою, і знову вийшла.

— А потім вона принесла скриньку?

— Ні.

— Пані де Ланнуа знає, що було в цій скриньці?

— Так. Там були діамантові підвіски, подаровані королеві його величністю королем.

— Отже, пані де Ланнуа вважає, що королева передала скриньку Бекінгемові?

— Вона цього певна.

— Чому?

— Цілий день пані де Ланнуа, як камер-фрейліна королеви, шукала скриньку, потім поділилася з придворними дамами своєю тривогою з приводу того, що не може її знайти, і, нарешті, спитала про скриньку в королеви.

— І тоді королева?..

— Королева зашарілась і відповіла, що, зламавши напередодні одну з підвісок, віддала її полагодити своєму ювелірові.

— Треба знайти цього ювеліра й переконатись, чи королева сказала правду.

— Я був у нього.

— Ну і що? Що сказав ювелір?

— Він нічого не знає про підвіски.

— Добре! Дуже добре, Рошфоре! Не все ще втрачено, і можливо… можливо, все обертається на краще!

— Я не маю жодного сумніву, що геній вашого високопреосвященства…

— Виправить помилки його шпигуна, чи не так?

— Саме це я й хотів сказати, якби ваше високопреосвященство дозволили мені закінчити думку.

— Чи відомо вам, де зараз переховуються герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?

— Ні, ваша світлосте, мої люди не змогли сказати мені нічого певного про це.

— А от я це знаю.

— Ви, ваша світлосте?

— Або принаймні здогадуюсь. Вони перебували: одна — на вулиці Вожирар, номер двадцять п'ять, другий — на вулиці Лягарп, номер сімдесят п'ять.

— Ваше високопреосвященство бажає, щоб я наказав арештувати їх обох?

— Вже пізно, їх там немає.

— А може, варто переконатися?

— Візьміть з десяток моїх гвардійців та обшукайте обидва будинки.

— Я йду, ваша світлосте.

І Рошфор вибіг з кімнати.

Залишившись сам, кардинал на мить замислився, потім подзвонив утретє. З'явився той самий офіцер.

— Хай приведуть в'язня, — звелів кардинал.

Пана Бонасьє знову ввели до кабінету; за знаком кардинала офіцер вийшов.

— Ви мене обдурили, — суворо мовив кардинал.

— Я? — вигукнув Бонасьє. — Я обдурив ваше високопреосвященство?..

— Коли ваша дружина приводила вас на вулиці Вожирар та Лягарп, вона й на гадці не мала навідувати торговців полотном.