— У мене, — сказав він, — ви будете в безпеці, як у храмі, слово дворянина!

— Ходімте, — мовила молода жінка. — Я ввіряю вам себе, мій друже. Д'Артаньян обережно прочинив двері, і обоє нечутно, мов тіні, вислизнули на внутрішні сходи, миттю піднялися нагору й опинились у Д'Артаньяновій кімнаті.

Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі.

Вгледівши незнайомця, Д'Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей.

То був незнайомець із Менга.

— Що ви хочете робити?! — вигукнула пані Бонасьє. — Ви занапастите нас обох!

— Але я поклявся вбити його! — відповів Д'Артаньян.

— Ваше життя більше не належить вам. Ім'ям королеви забороняю вам наражатися на будь-які небезпечні пригоди, крім тих, що можуть статися з вами під час подорожі.

— А від себе ви мені нічого не наказуєте?

— Від себе, — відповіла пані Бонасьє схвильовано, — від себе я можу тільки просити вас. Але послухаймо: здається, вони розмовляють про мене.

Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.

— Вона пішла, — сказав Бонасьє. — Мабуть, повернулася до Дувру.

— Ви певні, — спитав незнайомець, — що вона не здогадалася, чому ви втекли з дому?

— Ні, — відповів Бонасьє самовдоволено, — для цього вона надто легковажна.

— А молодий гвардієць удома?

— Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.

— І все-таки треба пересвідчитись.

— Яким чином?

— Постукати до нього.

— Я спитаю в його слуги.

— Йдіть.

Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна.

Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив «позичити» йому Планше на вечір. Що ж до Д'Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність.

Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали.

— Нагорі нікого немає, — сказав Бонасьє.

— Однаково ходімте краще до вас. Там нам буде спокійніше, ніж на вулиці.

— О Боже! — прошепотіла пані Бонасьє. — Тепер ми нічого не почуємо.

— Навпаки, — відповів Д'Артаньян, — нам буде чути ще краще. Він вийняв три чи чотири паркетини, завдяки чому його кімната перетворилась на подобу діонісієвого вуха[106], розстелив долі килимок, став на коліна і знаком запропонував пані Бонасьє схилитися над отвором.

— Ви певні, що в нього нікого немає вдома? — спитав незнайомець.

— Ручуся! — відповів Бонасьє.

— І ви вважаєте, що ваша дружина…

— Повернулася до Дувру.

— Ні з ким, окрім вас, не поговоривши?

— Я цього певен.

— Це дуже важливо знати точно, ви розумієте?

— Отже, відомості, які я вам приніс, являють певну цінність…

— Дуже велику, мій любий Бонасьє, не стану цього приховувати.

— Тож кардинал буде з мене задоволений?

— Безперечно.

— Великий кардинал!

— Ви переконані, що ваша дружина в розмові з вами не називала ніяких імен?

— Здається, ні.

— Вона не згадувала ні пані де Шеврез, ні герцога Бекінгема, ні пані де Верне?

— Ні, вона сказала лише, що хоче вирядити мене до Лондона, аби зробити послугу якійсь високій особі.

— Зрадник! — прошепотіла пані Бонасьє.

— Тихше! — мовив Д'Артаньян, узявши руку пані Бонасьє, якої вона не відняла.

— І все-таки, — вів далі незнайомець у плащі, — ви вчинили дуже нерозумно, не вдавши, що пристаєте на її пропозицію, бо зараз лист був би у нас в руках; держава, якій загрожували вороги, була б урятована, а вас…

— А мене?

— А вас кардинал зробив би дворянином…

— Він сказав вам про це?

— Авжеж, я знаю напевне, що він хотів зробити вам цей сюрприз.

— О, — мовив Бонасьє, — моя дружина нестямно закохана в мене, і тому ще не пізно зробити все до пуття.

— Дурень! — прошепотіла пані Бонасьє.

— Тихше! — повторив Д'Артаньян, стискаючи її руку.

— Як це — не пізно? — спитав незнайомець у плащі.

— Я піду до Дувру, викличу пані Бонасьє, скажу, що передумав, що все зроблю, як вона захоче, візьму листа й побіжу до кардинала.

— Гаразд! Не гайте часу; незабаром я знову навідаю вас, щоб дізнатися про новини.

Незнайомець вийшов.

— Мерзотник! — сказала пані Бонасьє на адресу свого чоловіка.

— Тихше! — знову повторив Д'Артаньян, ще дужче стискаючи її руку.

Аж тут думки Д'Артаньяна й пані Бонасьє увірвав страхітливий зойк. Це волав її чоловік, побачивши, що зникла його торбинка з грішми.

— О Боже! — вигукнула пані Бонасьє. — Він сполошить увесь квартал.

Бонасьє кричав довго; проте такі крики лунали в Парижі досить часто, і ніхто не з'явився на вулиці Могильників; до того ж, будинок галантерейника з певного часу зажив поганої слави. Бонасьє, збагнувши, що нікого не докличеться, але все одно голосячи, вибіг з дому й подався до вулиці Дюбак, звідки ще довго долинали його зойки.

— А тепер рушайте й ви, — сказала пані Бонасьє, коли її чоловік зник за рогом. — Будьте хоробрим, а надто — завбачливим. Пам'ятайте: віднині ви належите королеві.

— Їй і вам! — вигукнув Д'Артаньян. — Будьте певні, моя чарівна Констанціє, я повернусь, заслуживши її подяку; та чи заслужу я ваше кохання?

Молода жінка зашарілася.

За кілька хвилин Д'Артаньян теж вийшов на вулицю, загорнувшись у плащ, край якого войовничо піднімали піхви довжелезної шпаги. Пані Бонасьє довго дивилася йому вслід поглядом, яким жінка проводжає того, кого ніжно кохає; та коли Д'Артаньян зник за рогом вулиці, вона впала на коліна і, здійнявши догори руки, вигукнула:

— О Боже! Захисти королеву, захисти мене!

Д'Артаньян швидко подався до пана де Тревіля. Він розумів, що вже за кілька хвилин кардинал знатиме все від клятого незнайомця, який, безперечно, був одним з його агентів; отже, юнак слушно вирішив, що не можна гаяти ані хвилини.

Серце його було сповнене радістю. Д'Артаньянові трапилась нагода здобути водночас і славу, і гроші, до того ж, як першу винагороду, він отримав побачення з жінкою, яку так палко кохав. Цей випадок подарував йому більше щастя, ніж він будь-коли мріяв зазнати.

Пан де Тревіль був у вітальні зі своїми знатними друзями.

Д'Артаньян, якого тут усі вважали близьким приятелем хазяїна дому, зайшов просто до кабінету й сказав слугам, що має до капітана дуже важливу розмову.

Не минуло й п'яти хвилин, як з'явився пан де Тревіль. Шановний капітан одразу помітив радісне збудження Д'Артаньяна й зрозумів, що в житті юнака сталося щось важливе.

Всю дорогу Д'Артаньян вагався, чи довіритися панові де Тревілю, чи тільки попросити в нього свободи дій для виконання секретного доручення. Та пан де Тревіль завжди ставився до нього дуже щиро, до того ж він був так безмежно відданий королю й королеві і так палко ненавидів кардинала, що юнак вирішив розповісти все.

— Ви просили мене для розмови, мій юний друже? — спитав пан де Тревіль.

— Так, добродію, — відповів Д'Артаньян. — І коли ви дізнаєтесь, про яку важливу справу я хочу вам розповісти, то пробачите мені мою настирливість.

— Ну що ж, кажіть, я слухаю вас.

— Ідеться, — мовив Д'Артаньян майже пошепки, — не більше й не менше, як про честь, а можливо, й про життя королеви.

— Що? — вигукнув пан де Тревіль, озирнувшись навколо, аби переконатися, що їх ніхто не чує, і знову звернувши погляд на Д'Артаньяна.

— Я сказав, добродію, що випадково відкрив таємницю…

— Яку, сподіваюся, ви берегтимете, навіть коли б за неї довелося накласти життям.

— Але я мушу довірити її вам, пане, бо тільки ви можете зарадити справі, яку мені доручила її величність.