Д'Артаньян викликав довіреного камердинера герцога, який супроводив свого господаря в усіх його подорожах і тому чудово розмовляв французькою мовою; молодий гасконець пояснив, що прибув з Парижа у надзвичайно важливій справі і що йому треба негайно зустрітися з герцогом.

Впевненість, з якою говорив Д'Артаньян, переконала Патріка — так звали цього міністра при міністрові. Він звелів осідлати двох коней і взявся сам супроводити молодого гвардійця. Що ж до Планше, то його, задерев'янілого, ледве зняли з коня: бідолаха був ледь живий від утоми. Ну, а Д'Артаньяна, певно, викували з заліза.

Приїхавши до замку, вони спитали, де герцог. Король і Бекінгем були на соколиному полюванні десь у болотах за дві чи три милі від них.

Через двадцять хвилин Д'Артаньян і його супутник дісталися до вказаного місця. Незабаром Патрік почув голос герцога, який кликав свого сокола.

— Про кого накажете доповісти мілордові герцогу? — спитав Патрік.

— Про юнака, що якось увечері затіяв з ним сварку на Новому мості навпроти Самаритянки.

— Дивна рекомендація.

— Ви побачите: вона варта будь-якої іншої.

Патрік пустив коня чвалом, наздогнав герцога й доповів, що на нього чекає гонець, повторивши наведені нами слова.

Бекінгем ураз пригадав Д'Артаньяна і, зрозумівши, що у Франції, певно, сталося щось важливе, квапливо спитав, де юнак, який привіз новини; впізнавши здалеку гвардійську форму, він підострожив коня й галопом підскакав до Д'Артаньяна. Патрік шанобливо зупинився збоку.

— Чи не сталося якоїсь біди з королевою? — спитав Бекінгем таким голосом, який беззастережно свідчив про силу його турботи й кохання до Анни Австрійської.

— Мабуть, ні; і все-таки мені здається, що королеві загрожує велика небезпека, від якої врятувати її може тільки ваша світлість.

— Я? — вигукнув Бекінгем. — Невже я матиму щастя бодай чимось прислужитися їй? Кажіть! Кажіть!

— Візьміть цей лист, — мовив Д'Артаньян.

— Лист! Від кого він?

— Від її величності, я гадаю.

— Від її величності! — прошепотів Бекінгем, збліднувши так, що Д'Артаньян перелякався, аби він не знепритомнів.

Герцог розпечатав конверт.

— Що це? — спитав він, показуючи Д'Артаньянові проколоту наскрізь сторінку листа.

— А я цього й не помітив, — відповів Д'Артаньян. — Мабуть, шпага графа де Варда, ввійшовши мені в груди, пробила й цю дірку.

— Ви поранені? — спитав Бекінгем, розгортаючи листа.

— О, дурниці! — сказав Д'Артаньян. — Подряпина.

— Боже мій! Що я прочитав! — скрикнув герцог. — Патріку, залишайся тут або краще розшукай короля, хоч би де він був, і перекажи, що я уклінно прошу його величність пробачити мені, але справа надзвичайної ваги змушує мене вирушити до Лондона, їдьмо, добродію, їдьмо!

І обоє щодуху помчали в столицю.

Поки вони їхали, герцог дізнався від Д'Артаньяна коли не про все, що сталося, то принаймні про те, що Д'Артаньянові було відомо. Пов'язавши почуте від юнака з власними спогадами, він склав собі більш-менш ясне уявлення про становище, на серйозність якого, до речі, попри всю свою лаконічність, вказував і лист королеви. Особливо ж вразило герцога те, що кардинал, для якого було надзвичайно важливо, аби цей юнак не ступив на англійський берег, все-таки не знайшов способу затримати його в дорозі. Отож, почувши від герцога слова подиву й захоплення, Д'Артаньян розповів йому про всі перестороги й про те, як завдяки самовідданості трьох його друзів, котрих, поранених і скривавлених, він мусив залишити в дорозі, йому самому пощастило відбутись ударом шпаги, що порвав лист королеви і за який так дорого заплатив граф де Вард.

Слухаючи цю щиру й просту розповідь Д'Артаньяна, герцог час од часу здивовано позирав на нього, ніби не вірячи, що така завбачливість, така мужність і відданість могли визначити поведінку юнака, якому, либонь, не минуло ще й двадцяти років.

Коні мчали мов вітер; за кілька хвилин герцог і Д'Артаньян були вже в Лондоні. Д'Артаньян сподівався, що, в'їхавши в місто, герцог стримає коня, але той не зробив цього; Бекінгем мчав тим самим нестримним алюром, мало турбуючись, що збиває з ніг необачних перехожих, які траплялися йому на шляху. На вулицях міста сталося кілька таких випадків; проте герцог жодного разу не озирнувся, аби глянути, що скоїлося з тими, кого він збив. Д'Артаньян чув, як навздогін вершникам безперестанку лунали крики, що дуже скидалися на прокльони.

Влетівши на подвір'я палацу, Бекінгем спішився, кинув поводи коневі на спину й побіг до дверей. Д'Артаньян зробив те саме, хоч і куди більше непокоївся за долю свого коня: він цінував по заслузі цих благородних тварин. На превелику свою втіху, юнак побачив, як кілька слуг, вискочивши з кухні та стайні, підбігли до коней і відвели їх під навіс.

Герцог ішов сягнистим кроком, і Д'Артаньян ледве встигав за ним. Він проминув кілька віталень, умебльованих настільки вишукано, що найясніші вельможі Франції навряд чи могли собі таке уявити, і ввійшов до спальні — справжнісінького чуда найвибагливішого смаку і найпишніших розкошів. В алькові видніли напівсховані гобеленом двері; герцог одімкнув їх золотим ключиком, що висів на золотому ланцюжку у нього під сорочкою.

Д'Артаньян скромно зупинився; але, ступивши на поріг, Бекінгем обернувся до юнака й, помітивши його нерішучість, сказав:

— Заходьте, і якщо ви матимете щастя побачити її величність, розкажіть про все, що бачили.

Підбадьорений цим запрошенням, Д'Артаньян пішов за герцогом, і двері за ними зачинилися.

Вони опинилися в маленькій, яскраво освітленій безліччю свічок капличці, стіни якої були оббиті персидським шовком і золотою парчею. На невеличкому олтарі, під блакитним оксамитовим балдахіном, увінчаним червоними та білими перами, стояв портрет Анни Австрійської на повен зріст, такий схожий на оригінал, що Д'Артаньян не міг приховати свого захоплення: здавалося, королева от-от заговорить до них.

На олтарі під портретом стояла скринька з діамантовими підвісками.

Герцог підійшов до олтаря і став на коліна, наче священик перед розп'яттям; потім узяв скриньку й відчинив її.

— Візьміть, — сказав він, виймаючи великий бант з блакитного муару, що весь сяяв діамантами. — Візьміть, ось вони, ці безцінні підвіски, з якими я дав собі слово зійти в могилу. Королева дала їх мені, королева й забирає їх у мене: її воля для мене — як воля Божа, завжди і в усьому.

І, одну по одній, герцог заходився цілувати підвіски, які мусив тепер віддати. Та враз він розпачливо зойкнув.

— Що сталося? — збентежено спитав Д'Артаньян. — Що з вами, мілорде?

— Все загинуло! — вигукнув Бекінгем, збліднувши як смерть. — Немає двох підвісок, їх залишилося тільки десять.

— Мілорд загубив підвіски чи вважає, що їх у нього викрали?

— Їх викрали, — відповів герцог. — І ця крадіжка — справа кардиналових рук. Погляньте-но: стрічки, на яких вони трималися, обрізано ножицями.

— Чи не здогадується мілорд, хто саме їх викрав?.. Можливо, підвіски ще в цієї особи…

— Стривайте, стривайте! — вигукнув герцог. — Я надівав їх лише один раз, тиждень тому, на королівський бал, у Віндзорі. Графиня Вінтер, з якою я посварився, на тому балі явно хотіла помиритися зі мною. Це примирення було помстою ревнивої жінки. Відтоді я жодного разу не бачив її. Безперечно, вона — шпигун кардинала.

— Невже його шпигуни нишпорять по всьому світу? — вигукнув Д'Артаньян.

— Авжеж! — мовив Бекінгем крізь зціплені від люті зуби. — Так, це жахливий ворог… На коли призначено у вас свято?

— На наступний понеділок.

— На наступний понеділок! Ще п'ять днів, часу більше, ніж досить. Патріку! — гукнув герцог, прочинивши двері каплички. — Патріку!

Довірений камердинер став на порозі.

— Мого ювеліра й мого секретаря!

Камердинер вийшов — мовчки й так швидко, наче хотів підкреслити свою звичку до сліпої й беззаперечної покори.