— Що вдієш, друже, не можна скрізь мати самий тільки успіх, — сказав Д'Артаньян. — Знаєте приказку: «Кому не щастить у грі, тому щастить у коханні». Ви надто подобаєтесь жінкам, щоб гра не метилася вам за це. А втім, яке вам діло до примхливості долі, негідний ви щасливчику! Хіба у вас немає вашої герцогині, яка, безперечно, поквапиться вам на допомогу?

— Саме тому, що я такий нещасливий гравець, — недбало відповів Портос, — я й написав їй, щоб вона надіслала луїдорів з п'ятдесят, які мені тепер украй необхідні.

— І що ж?

— Що ж! Мабуть, вона поїхала до якогось зі своїх маєтків, бо я не отримав відповіді.

— Справді?

— Так. І вчора я надіслав їй ще одного листа, ще переконливішого за перший. Але ви тут, мій любий друже, тож поговорімо про ваші справи. Правду кажучи, я вже почав непокоїтися за вас.

— А втім, судячи з того, що я бачу, хазяїн добре дбає про вас, мій любий Портосе, — мовив Д'Артаньян, показуючи на повні каструлі й порожні пляшки.

— Овва! — відповів Портос — Кілька днів тому цей нахаба приніс мені рахунок, і я прогнав його разом з рахунком, тож тепер сиджу тут як переможець або як завойовник. Ось чому я й озброївся по самісінькі вуха, побоюючись нападу.

— Проте, здається мені, часом ви робите вилазки, — сміючись, заперечив Д'Артаньян.

— На жаль, це не я, — признався Портос — Кляте коліно й досі тримає мене в ліжку, але Мушкетон ходить на розвідку й забезпечує нас харчем. Мушкетоне, друже, — звернувся Портос до слуги, — ви бачите: до нас наспіло підкріплення, тож доведеться вам поповнити запаси продовольства.

— Мушкетоне, — сказав Д'Артаньян, — я хочу попросити вас про одну послугу.

— Про яку саме, пане? — Навчіть вашої премудрості мого Планше; я теж можу колись опинитися в облозі, і було б дуже добре, якби він зумів доглядати мене так, як ви свого пана.

— Немає нічого простішого, пане, — скромно сказав Мушкетон. — Треба бути спритним — тільки й того. Я виріс на селі, і мій батько на дозвіллі трохи браконьєрствував.

— А взагалі що він робив?

— Заробляв ремеслом, що його я завжди мав за досить вигідне, пане.

— Яким саме?

— Це було якраз під час безнастанних війн католиків з гугенотами. Батько бачив, як католики вбивають гугенотів, а гугеноти вбивають католиків, і все це в ім'я віри. І він винайшов для себе змішану релігію, яка дозволяла йому бути то католиком, то гугенотом раз по раз. Отож він гуляв із самопалом на плечі за живоплотами понад дорогою, і коли помічав самотнього католика, протестантська віра одразу ж брала гору в його душі. Він прицілювався в подорожнього; потім, коли той був кроків за десять од нього, батько починав з ним розмову, яка майже завжди кінчалася тим, що незнайомець оддавав гаманець, аби тільки врятувати життя. Ну, а коли батько зустрічав гугенота, в його душі враз спалахувала така сама любов до католицької церкви, і він не міг узяти втямки, як це за чверть години до того був прихильником протестантів і сумнівався в перевазі нашої святої віри. Бо треба вам сказати, пане, що я католик; а от старшого брата батько, вірний своїм принципам, зробив гугенотом.

— А як скінчив своє життя цей шановний добродій? — спитав Д'Артаньян.

— О пане, дуже погано. Одного чудового дня він зустрів на вузенькій стежині гугенота й католика, з якими вже мав справу і які його впізнали; отож вони об'єдналися проти нього й повісили бідолаху на дереві. Потім вони стали вихвалятися своєю зухвалою витівкою в першій-ліпшій корчмі, а ми з братом саме сиділи там.

— І що ви зробили? — спитав Д'Артаньян.

— Ми дали їм договорити, — відповів Мушкетон. — А коли, покинувши корчму, вони розійшлися в різні боки, мій брат подався слідом за католиком, а я — за гугенотом. Через дві години все було скінчено, і кожен з нас зробив свою справу, благословляючи нашого обачного бідолаху-батечка, який виховав своїх синів у різній вірі.

— Справді, Мушкетоне, ваш батько був розумакою і хвацьким хлопцем. То ви кажете, що на дозвіллі цей добродій браконьєрствував?

— Еге ж, пане. І він навчив мене ставити сильце та закидати вудочку. Тому, побачивши, що наш негідник-хазяїн годує нас твердою яловичиною, яка годиться хіба для мужви, я пригадав своє давнє ремесло. Блукаючи по лісах його високості, я ставив сильця на оленячих стежках, а коли виходив на береги ставків принца, то закидав вудки. Отож, хвалити Бога, у нас є куріпки та кролі, коропи та вугри — Їжа поживна й легка, придатна для хворих людей.

— Ну, а вино? — вів далі Д'Артаньян. — Хто постачає вам вино? Хазяїн?

— Як вам сказати? І так, і ні.

— Як це — «і так, і ні»?

— Він-то постачає нам вино, але сам не знає, що має таку честь.

— Поясніть докладніше, Мушкетоне, у ваших словах завжди безліч повчального.

— Будь ласка, пане. Якось під час своїх мандрів я здибався з одним іспанцем, що побував у багатьох країнах і серед них — у Новому Світі[121].

— Яке відношення має Новий Світ до пляшок, що стоять у вас на конторці й на комоді?

— Потерпіть, пане, всьому свій час.

— Ваша правда, Мушкетоне; я покладаюсь на вас і слухаю.

— Цей іспанець мав слугу, який супроводив його в подорожі до Мексики. Слуга був мій земляк, і ми заприятелювали з ним дуже швидко, бо дуже різнилися вдачею. Обоє ми над усе любили полювати, і він розповідав мені, що в пампасах[122] тубільці ловлять тигрів та диких биків за допомогою звичайнісінького зашморга, що його накидають на шию цим страшним хижакам. Спершу я не вірив, що, кинувши мотузку за двадцять, а то й тридцять кроків, можна поцілити зашморгом, куди схочеш, та незабаром на власні очі переконався в цьому. Мій приятель ставив за тридцять кроків од себе пляшку й щоразу накидав їй на шийку зашморг. Я й собі почав учитися цієї премудрості. А що я вдався меткий та вправний, то тепер кидаю зашморг не гірше за будь-якого мексиканця.

От і все, ви зрозуміли? Наш хазяїн має багатий винний погрібець, але з ключем од нього ніколи не розлучається. Однак у погребі є душник. Через нього я й кидаю зашморг. Тепер уже я знаю напевно, де стоїть краще вино, то звідти й черпаю свої припаси. Ось яке відношення, пане, має Новий Світ до пляшок, що стоять у нас на комоді й на конторці. А тепер чи не вип'єте склянку вина й не скажете, чи воно вам до смаку?

— Дякую, друже, дякую. На жаль, я щойно поснідав.

— Ну, Мушкетоне, — сказав Портос, — накривай на стіл. Поки ми з тобою снідатимемо, Д'Артаньян розповість, що сталося з ним за ті десять днів, протягом яких ми не бачилися.

— Охоче, — відповів Д'Артаньян.

Поки Портос і Мушкетон снідали з апетитом людей, що видужують після тяжкої хвороби, і з братерською згодою, що так зближує невдах у біді, Д'Артаньян розповів, як поранений Араміс мусив зупинитись у Кревкері, як Атос залишився в Ам'єні, відбиваючись од людей, що звинуватили його в збуті фальшивих грошей, і як він сам, Д'Артаньян, щоб дістатись Англії, проштрикнув живіт графові де Варду.

Проте на цьому відвертість Д'Артаньяна й скінчилася. Він розповів лише, що привіз із Англії чотирьох чудових скакунів — одного для себе, а решту для товаришів; потім він сказав Портосові, що його кінь уже стоїть у стайні корчмаря.

Аж тут до кімнати ввійшов Планше; він доповів хазяїнові, що коні відпочили й можна їхати далі, щоб заночувати в Клермоні.

Д'Артаньянові, вже майже спокійному за долю Портоса, не терпілося дізнатись про те, що сталося з двома іншими друзями. Тож він потиснув хворому руку й сказав, що їде далі їх шукати. Він мав намір вертатися цією самою дорогою і додав, що коли через тиждень Портос ще не виїде з корчми «Гран-Сен-Мартен», то він і його забере з собою.

Портос відповів, що хворе коліно навряд чи дозволить йому поїхати раніше. До того ж, він конче хотів дочекатися листа від своєї герцогині.

Д'Артаньян побажав йому діждатися швидкої та приємної відповіді; потім, загадавши Мушкетонові й далі опікуватися Портосом та розплатившися з корчмарем, він рушив у дорогу разом з Планше, який вів тепер вже не трьох, а двох коней.