Микола Гоголь

Вечори на хуторі біля Диканьки

Тамара Гундорова

«Вечори на хуторі біля Диканьки»: Диявольський Контракт і Культурна Ініціація

Микола Васильович Гоголь (20.03.1809—21.02.1852) народився в Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Неподалік розташувався невеликий хутір Василівка (або Яновщина) — власність батьків Гоголя, Василя та Марії Гоголів. На цьому хуторі й мешкала родина Гоголів-Яновських. Прізвище майбутнього письменника Гоголь-Яновський вказувало на дрібномаєтний шляхетський рід, до якого він належав. Серед його предків значилися і польський шляхтич, що прибрав прізвище Яновський, і колишній могилівський полковник Остап Гоголь, що був навіть певний час правобережним гетьманом. Ближчі родичі, однак, були переважно священиками.

Батько Гоголя після відставки проживав на хуторі Яновщина, згодом працював секретарем у маєтку далекого родича, вельможного російського урядовця Д. Трощинського, що мешкав неподалік у Кибинцях. Василь Гоголь володів даром дотепної розповіді, мав смак до українського гумору. Як і в багатьох інших дрібнопоміщицьких садибах того часу, тут панувала двомовність: українська мова була мовою «домашньою», всі ж офіційні папери, листування, ділові розмови провадилися «високим» стилем, себто по-російському.

У родині Гоголів-Яновських, як і в інших українських дрібномаєтних родинах, була ще жива традиція українського бароко XVII–XVIII ст., себто культура «семінарської освіченості» з її обігруванням у формах вертепу, травестії, орації, трагікомедії «високих» і «низьких» тем людського і божественного життя. Василь Гоголь виявляв цікавість до літератури, йому були близькі і форми сентиментально-чутливих ліричних зізнань, і форми давньоукраїнської комедії з її гумором та моралізуванням. Імовірно, він впливав у гімназійні роки і на лектуру молодого Гоголя. Для домашнього театру Трощинського батько Гоголя навіть писав комедії (одна з них мала назву «Простак, або Хитрощі жінки, перехитреної солдатом»), сам грав і ставив їх на сцені.

Ранні роки життя Микола Гоголь провів разом зі своїм молодшим братом, який, однак, рано помер. У 1818 році братів віддали до Полтавського повітового училища. Після смерті брата Миколу Гоголя перевели до Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька. Не виявляючи особливого зацікавлення до навчання, Гоголь у старших класах захоплюється театром, сам малює декорації, розігрує з особливим успіхом комічні сценки, цікавиться літературними журналами і новими на той час виданнями (так, учителеві словесності гімназисти підсунули розділи «Євгенія Онєгіна», які той з усією відданістю панівним на той час класицистичним смакам і «поправив»).

Закінчивши Ніжинську гімназію, Гоголь 1829 року приїздить до Петербурга, де намагається поступити на державну службу. Він служить канцеляристом, пробує себе актором, учителем, викладачем історії в Петербурзькому університеті. Зрештою — віддається письменницькій діяльності.

* * *

Першим твором, що його 20-річний Гоголь опублікував власним коштом, тільки-но приїхавши до Петербурга, була написана ще в стінах Ніжинської гімназії наслідувальна поема (точніше ідилія в картинках) «Ганс Кюхельгартен». Після нищівної критики, якої зазнала ця книга, Гоголь спалює весь тираж (прикметно, що й кінець свого творчого та земного шляху Гоголь завершить подібним, але вже значно трагічнішим, актом, спаливши рукопис другого тому «Мертвих душ»).

Літературний Петербург, як загалом і вся Європа 20—30-х років XIX ст., був швидше звернений до ідеї народності, аніж до наслідування абстрактної загальнолюдської класики. У цьому народжуваному комплексі романтичної народності вже посіла своє спеціальне місце «українська» тема. Ф. Глинка, К. Рилєєв, В. Наріжний, О. Пушкін, О. Сомов, О. Погорєльський уже значною мірою романтизували українську історію та етнографію. Досить швидко зорієнтувавшись у літературних напрямках, Гоголь готує і видає дві книжки своїх «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1831 і 1832 рр.).

Жодна тогочасна книга на українську тематику не мала такого успіху, як «Вечори», і жодна не була так талановито зробленою, як «Вечори». Гоголь свідомо йшов на створення літературного бестселера, вивчивши запити публіки і пропонуючи їй щось на зразок антиків з «малоросійської» старовини. Водночас у цьому був виклик усім досі існуючим побутописцям України-Малоросії, яких народжував тодішній столичний Петербург як центр імперії. Олітературнюючи й естетизуючи український побут, історію, звичаї і повір'я, Гоголь у певний спосіб «продає» свою «старосвітську» Україну імперії. За великим рахунком 22-річний Гоголь і себе клав на вівтар російської державності. Це був своєрідний колоніальний контракт, на зразок диявольського: за ім'я, за славу платилося тим, що було своє, питомо-оригінальне, народно-національне. Так здійснювався розрив між індивідом і родом. Оплачувалося право на романтично-індивідуалістичний естетизм і великодержавне вірнопідданство водночас. Як зауважував відомий український поет і культурософ Євген Маланюк, це був найжахливіший фаустівський варіант «продажу душі чортові»…

Своєрідне відчуження Гоголя від рідного, питомого матеріалу не лишилося непоміченим і породило чимало різних тлумачень. Російський критик М. Полєвой, не знаючи, хто автор «Вечорів», назвав його «міщанином» і «дворянином», який ніколи не виїжджав поза своє помістя. Пантелеймон Куліш, який спершу вважав, що російська література завдячує Гоголеві введення в неї українського життя, пізніше казав, що вся українськість Гоголя — лише відблиск його вражень від народних пісень, а художньої та історичної правди в ній годі шукати.

У XX ст. ім'я Гоголя пов'язується з колоніальним міфом про Україну, ототожнюється з комплексом так званого «малоросійства» (Є. Маланюк). Український міф Гоголя, глибоко індивідуальний і водночас загальнокультурний, виростає із його морально-психологічної життєвої драми. Назвемо цей сюжет Гоголевої колоніальної угоди бісівською спокусою відступництва, або Диявольським Контрактом з Імперією.

Людині властиво «випитувати» сенс цього буття. Іноді навіть докладаючись на чорта як провідника двох світів — реального та ірреального, видимого й сущого. Саме таке «випитування» властиве художньому досвідові Гоголя. Гоголь і сам брав на себе роль посередника, наче з'єднував своїх читачів, не лише тогочасних, а й майбутніх, з безкінечністю Божого провидіння, коли запитував, чи знаємо ми, який Дніпро за тихої погоди, як сумно жити на світі чи куди летить «руська» трійка. Питання, кинуті радше до прийдешнього, що завжди змінюється, аніж до своїх сучасників, виднокіл яких обмежений.

Загалом Гоголь часто прирівнював себе до нуля — «насправді ж єсьм нуль». А один із ранніх своїх творів він підписав чотирма нулями, як пояснював, за числом нулів у своєму імені (Микола Гоголь-Яновський). Так, з одного боку, визнавав, що і є, і нема, а з іншого боку, упертим повторенням «зеро» стверджував свою буттєвість. Так і питання свої ставив, і твори свої писав, а потім спалював, по-бісівськи спокушуючи минущість дарованого Богом людського життя.

Весь художній світ Гоголя, зокрема раннього, ніби стоїть на межі буття і небуття. Таке світовідчуття зародилося ще в дитинстві. Як зауважує один із дослідників Гоголя К. Мочульський, в душі Гоголя первісними були переживання космічного жаху і стихійного страху смерті. На цій язичницькій основі християнство сприймається ним, як релігія гріха й покарання, містерія предвічного людського гріха, проста людська цікавість до того, що заборонене й страшне. На це первісне враження накладалися містичні страхи, боязнь Страшного Суду, меланхолія як настрій упокорення.

Уже звично стало говорити, що особливо глибоке враження пов'язане в дитинстві Гоголя з розповіддю матері про Страшний Суд, про ті кари, які терпить людина в пеклі. Якийсь первісний, ще дохристиянський, глибинний жах перед життям, що є лише покривалом смерті, лишився в нього назавжди. Гоголь, як і барокова людина, весь пронизаний світосприйняттям, у якому трагічно-містичне переживання минущості цього світу поєднується з любов'ю до матеріальної плоті буття.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: