— Та навряд, — спокійно відповіла міс Марпл.

— Ви так вважаєте?

— Я не думаю, що в ній було щось особливе.

— Знаєте, бридким дідуганом його не можна назвати, — заявив сер Генрі.

— Ну що ви! — зашарілася міс Марпл. — Я такого й у думці не припускала. Я лише хотіла сказати — це недобре, я знаю, — що він просто шукав гарненьку, здібну дівчину, яка замінила б йому дочку, а потім ця дівчина побачила свій шанс і пустила в хід усе, на що була здатна. Я знаю, це звучить трохи жорстоко, але я стільки разів була свідком таких випадків! Взяти хоч би молоду служницю містера Гарботла. Звичайнісінька собі дівчина, правда, спокійна, вихована. Його сестру викликали доглянути родича, який помирав, а коли вона повернулась, то дівчина поводилася вже як господиня — розсілась у вітальні, сміється, розпатякує, простоволоса й без фартуха. Міс Гарботл нагримала на неї, але дівчина геть знахабніла. А потім старий містер Гарботл просто ошелешив сестру, заявивши, що вона, мовляв, надто довго порядкує в його домі, і він узяв собі нову господиню.

То був скандал на ціле село. Однак бідолашній міс Гарботл усе ж довелося піти й шукати сякий-такий притулок в Істоурні. Звичайно, люди всяке кажуть, проте в містера Гарботла, гадаю, з тою дівчиною нічого такого не було. Просто старому чоловікові куди приємніше було мати поруч молоду, веселу дівчину, яка вихваляла його розум і вдачу, ніж сестру, яка тільки те й робила, що докоряла йому, хоч він був добрий, дбайливий господар.

Міс Марпл трохи помовчала, потім повела далі:

— Або містер Беджер. Той тримав аптеку й залицявся до молодої дівчини, що працювала у нього в косметичному відділі. Якось він і каже дружині: давай, мовляв, вважатимемо її дочкою і хай живе з нами. Однак місіс Беджер подивилася на це інакше.

— Якби ж це була дівчина його кола… дочка якогось товариша, — промовив сер Генрі. Міс Марпл перебила його:

— Ну, то була б йому втіха невелика. Це як король Кофетуа й жебрачка[4]. Уявіть, що ви самотній, стомлений життям старий чоловік і ваша родина вами нехтує… — Міс Марпл зробила паузу. — Допомогти за таких обставин людині, яка в захваті від вашої щедрості — хай воно звучить трохи й мелодраматично, але, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, — це вам куди цікавіше! Таке підносить вас у власних очах — ви милостивий володар! Той, кому ви даруєте ласку, вами захоплюється, і це, звісна річ, вас тішить. — Вона знову зробила паузу, потім сказала: — Містер Беджер, до речі, купив тій дівчині з аптеки неймовірні подарунки — діамантового браслета й найдорожчу радіолу. Витратив на неї купу грошей. Однак місіс Беджер була жінка куди хитріша, ніж бідолашна міс Гарботл, — цьому, звичайно, сприяло заміжжя, — спробувала дещо вивідати. Отож коли містер Беджер дізнався, що дівчина злигалася з дуже підозрілим молодиком, який грав на кінських перегонах, і вже заставила браслет, щоб дати йому гроші, вона враз йому спротивіла, і справа закінчилася цілком щасливо. А на різдво він подарував місіс Беджер каблучку з діамантом.

Ці приємні, проникливі очі зустрілися з очима сера Генрі. Йому стало цікаво: невже це — натяк, і він спитав:

— Ви хочете сказати, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то ставлення мого товариша до неї змінилося б?

— Цілком можливо. Думаю, через рік-два він би сам узявся влаштувати дівчині пристойний шлюб. А втім, ні. Джентльмени — великі егоїсти. І я певна, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то вона про це мовчала б.

— А її хлопця те ображало б?

— Боюсь, ця версія цілком вірогідна. Знаєте, мене вразило, що її двоюрідна сестра, молода жінка, яку сьогодні вранці привозили до Госсінгтона, була сердита на мертву дівчину. Тепер, після вашої розповіді, я зрозуміла чому. Вона сподівалася поживитися на цій справі.

— Безжалісна людина, еге ж?

— Це сказано, мабуть, надто різко. Бідолаха мусить заробляти собі на життя, і не варто сподіватися від неї співчуття до забезпечених людей, — як ви назвали містера Гаскелла й місіс Джефферсон. їх нібито збираються ошукати, позбавивши ще однієї чималої суми грошей, на які вони не мають ніякого морального права. Я б сказала, що міс Тернер практична, амбітна і життєлюбна молода жінка з непоганою вдачею. Трохи схожа на Джессі Голден, дочку пекаря, — додала міс Марпл.

— А що сталося з тією? — поцікавився сер Генрі.

— Джессі вивчилась на бонну й вийшла заміж за господаревого сина, що приїхав у відпустку з Індії. І, гадаю, стала йому доброю дружиною.

Та хоч які цікаві це були випадки, сер Генрі, однак, спитав:

— Чому, на вашу думку, в Конвея Джефферсона так раптово розвинувся «кофетуанський комплекс», якщо ви не проти такого визначення?

— Це неминуче.

— Чому?

Трохи повагавшись, міс Марпл відповіла:

— Я схильна думати — це, звісно, всього-на-всього мій здогад, — що його зять і невістка хотіли б, мабуть, одружитися ще раз.

— І він, звичайно ж, не міг би цьому заперечити?

— Певна річ, не міг би. Але подивіться на це його очима. У нього за плечима важке потрясіння і втрата. У них теж. Троє невтішних людей живуть разом, і їх зв'язує спільна втрата. Але час, як казала моя люба матуся, — найкращий лікар. Містер Гаскелл і місіс Джефферсон молоді. Самі того не усвідомлюючи, вони починають нудитися, нарікати на гіркі узи, що зв'язують їх із прикрим минулим. І все це передається містерові Джефферсону, він втрачає їхнє співчуття й не розуміє, що сталося. Так буває завжди. Чоловіки одразу відчувають, коли ними нехтують. У випадку з містером Гарботлом мусила піти міс Гарботл. А Беджерів врятувало те, що місіс Беджер цікавилася спіритизмом і часто відвідувала сеанси.

— Мені, мушу вам сказати, дуже не до вподоби, що ви міряєте всіх нас однією міркою, — скрушно мовив сер Генрі.

— Натури в людей часто дуже схожі, — сумно похитала головою міс Марпл.

— Містер Гарботл! Містер Беджер! — скривився сер Генрі. — А бідолашний Конвей! Не хотілося б нав'язуватись, але скажіть, чи траплялось у вашому селі щось таке, що нагадувало б історію моєї скромної особи?

— Ну, звісно. У нас є Брігс.

— Хто він такий?

— Служив старшим садівником у Олд-холі. Такого, як він, доти там не бувало. Брігс добре знав, коли робітники в саду починали ледарювати. Це було щось неймовірне! З трьома робітниками й одним хлопчиком він хазяйнував краще, ніж шестеро садівників. Дістав за свій пахучий горошок кілька перших призів. Тепер на пенсії.

— Як я, — додав сер Генрі.

— Але він і досі підробляє, якщо йому до вподоби люди.

— О! — вигукнув сер Генрі. — Знов, як я. Тепер я теж підробляю. Допомагаю другові.

— Двом давнім друзям.

— Двом? — здивувався сер Генрі.

— Ви, певне, мали на увазі містера Джефферсона. Але я думала не про нього. Я думала про полковника й місіс Бентрі.

— Розумію, розумію. І тому на початку нашої розмови ви назвали Доллі Бентрі «бідолашною»?

— Авжеж. Вона й досі не знає, чим усе це загрожує. А я знаю, бо в мене більший досвід. Бачте, сер Генрі, мені здається, цей злочин, може, так і не розкриють. Як убивства на Брайтонській дорозі. А коли так, то для подружжя Бентрі це обернеться катастрофою. Полковник Бентрі, як і більшість військових у відставці, справді дуже вразливий. Він чутливо реагує на громадську думку. Якийсь час він нічого не помічатиме, а потім до нього дійде. Десь неувага, там образа, хтось не прийме запрошення й вибачиться, що не прийшов, і потроху він почне здогадуватись, замкнеться в собі, стане зацькованим і нещасним.

— Міс Марпл, я б хотів переконатися, чи правильно вас зрозумів. Ви так вважаєте через те, що дівчину знайшли в нього вдома і люди думатимуть, ніби він до цього причетний?

— Ну, звісно! Та люди вже так і кажуть, я певна. І говоритимуть про це дедалі більше. Демонстративно нехтуватимуть ними й уникатимуть їх. Ось чому треба знати правду. Ось чому я й приїхала сюди з місіс Бентрі. Відкрите звинувачення — то одне; йому, солдатові, неважко було б його пережити. Він обурився б, але мав би змогу постояти за себе. А от суди та пересуди його доконають — доконають їх обох. Отже, сер Генрі, самі бачите: нам треба знати правду.