— Саме так, сер. А тепер щодо містера Марка Гаскелла. Він картяр, звичайнісінький картяр. Дуже швидко розтринькав жінчині гроші. Тепер у нього чималі борги, і, щоб їх погасити, йому конче потрібні гроші.

— Не сподобався він мені, мушу сказати, — зауважив полковник Мелчетт. — Бридкий тип, правда ж? От він мотив має, це напевне. Для нього усунути дівчину — це дістати двадцять п'ять тисяч фунтів стерлінгів. Мотив цілком достатній.

— Вони обоє мають мотив.

— Про місіс Джефферсон я не кажу.

— Я знаю, сер. Але в обох у них алібі. Вони не могли цього зробити. Ось так.

— У вас є докладний звіт про те, що кожне з них робило ввечері?

— Так, є. Спочатку щодо містера Гаскелла. Вечеряв із тестем і місіс Джефферсон; коли вони пили каву, до них підсіла Рубі Кіні. Потім Гаскелл сказав, що повинен написати листа, й пішов від них. Насправді ж сів у машину і поїхав на узбережжя погуляти. Він мені щиро признався, що не може цілий вечір грати в бридж. А старий просто схибнувся на картах. Отож, щоб не грати, Гаскелл і послався на листа. Рубі Кіні з-за столу не вставала. Марк Гаскелл повернувся, коли вона танцювала з Раймондом. Після танцю Рубі знов сіла до столу й пила з усіма, а тоді пішла танцювати з молодим Бартлеттом, а Гаскелл і решта поділилися на дві пари й почали грати в бридж. Це було за двадцять хвилин до одинадцятої. З-за столу Гаскелл не вставав аж до півночі. І тут сумніву немає, сер. Усі так кажуть — у родині, офіціанти, всі. Отже, він не міг цього зробити. У місіс Джефферсон алібі таке саме. Вона теж не вставала з-за столу. Обоє відпадають.

Полковник Мелчетт відкинувся на спинку стільця й заходився постукувати ножем для паперу по столу.

— Це якщо дівчину вбито до півночі, — уточнив Гарпер.

— Гайдок сказав, що це було саме так. А він дуже надійний чоловік у нашому ділі. Коли вже сказав, то так воно й було.

— Але ж можуть бути всілякі обставини — стан здоров'я, фізична ідіосинкразія тощо.

— Я скажу йому про це. — Мелчетт глянув на годинник, зняв трубку, назвав номер і звернувся до Гарпера:

— Гайдок має бути на місці. Отже, якщо припустити, що її вбито після півночі…

— Тоді є шанс, — підхопив Гарпер. — Після півночі вони там уже й виходили і входили. Припустімо, Гаскелл умовив дівчину зустрітися з ним надворі… скажімо, о дванадцятій двадцять. Він виходить на одну-дві хвилини, задушує її, повертається, а тіло відвозить пізніше — вдосвіта.

— Двадцять миль везе її машиною, щоб підкинути в бібліотеку до Бентрі? К бісу, в таке важко повірити!

— Так, важко, — відразу погодився старший поліційний офіцер.

Задзвонив телефон. Мелчетт узяв трубку:

— Алло, Гайдок, це ви? Я щодо Рубі Кіні. Чи не може бути, що її вбито після півночі?

— Я ж вам сказав, її вбито між десятою і дванадцятою.

— Так, я пам'ятаю. Але ж може бути похибка, еге ж?

— Ні, не може. Коли я сказав до півночі, отже, я мав на увазі саме до півночі. І не пробуйте впливати на медичні свідчення.

— Все це так, але чи не могла датися взнаки фізіологія або ще щось? Ви розумієте, про що я кажу?

— Я розумію тільки, що ви нічого в цьому не розумієте. Дівчина була цілком здорова й нормальна. І я не збираюся міняти свої думки лиш для того, щоб допомогти накинути петлю на шию якомусь нещасному чоловікові, який вам там у поліції не до вподоби. І не заперечуйте. Я знаю ваші методи. До речі, дівчина не з доброго дива сунула голову в петлю. Спочатку її напоїли наркотиком. Дуже сильним наркотиком. Померла вона від удушення, це правда, але спершу її напоїли наркотиком. — Гайдок поклав трубку.

— Ось так, — сумно мовив Мелчетт.

— Мені здавалося, що я знайшов ще одного потенціального вбивцю, але й він відпав.

— Що саме? Хто такий?

— Якщо бути точним, то він ваш клієнт, сер. Звати його Безіл Блейк. Живе поблизу Госсінгтон-хола.

— Оте безсоромне юне нахабисько?! — Від згадки про грубіяна й нечему Безіла Блейка полковник аж на виду потемнів. — А яке відношення має до цього він?

— Здається, він знав Рубі Кіні. Частенько вечеряв у готелі, танцював із нею. Пригадуєте, що сказала Джозі Раймондові, коли з'ясувалося, що Рубі зникла:

«Невже вона з отим кіношником?» Я довідався, вона мала на увазі Блейка. Він працює на студії в Ленвіллі. Джозі не має чим підтвердити, крім власного переконання, що Рубі була від нього в захваті.

— Це вже дещо, Гарпер, уже дещо!

— Якби ж то, сер. Того вечора Безіл Блейк був на вечірці у студії. Ви ж знаєте, як там у них. Починають о восьмій з коктейлів і п'ють, поки не падають. Інспектор Слек допитав Блейка й каже, що той пішов із студії близько дванадцятої. Опівночі Рубі Кіні була вже мертва.

— Хтось може підтвердити його слова?

— Більшість із них, сер, були… добре напідпитку. Там… у його будинку, є жінка, міс Діна Лі. Вона каже, що це правда.

— Це ще нічого не означає.

— Так, сер, може, й ні. Свідчення інших учасників вечірки загалом підтверджують слова Блейка, однак щодо часу певності немає.

— Де ця студія?

— У Ленвіллі, сер, за тридцять миль на південний захід від Лондона.

— Гм… майже стільки ж, як і сюди?

— Так, сер.

Полковник Мелчетт потер носа і невдоволено промовив:

— Ну що ж, здається, і його треба вивести з числа тих, на яких падає підозра.

— Гадаю, так, сер. Немає ніяких свідчень про те, що він серйозно захоплювався дівчиною. Навіть більше… — Старший офіцер Гарпер стримано кашлянув. — Блейк, схоже, цілком захоплений своєю юною леді.

— Отже, лишається «X» — невідомий убивця, — підсумував Мелчетт. — Такий невідомий, що й Слек навіть не може напасти на його слід. Це або Джефферсонів зять, який, певне, хотів би вбити дівчину, але не мав змоги зробити це, або його невістка, що теж має алібі. Або ж це Джордж Бартлетт, у якого немає алібі, і, на жаль, немає мотиву, чи молодий Блейк, що має алібі й не має мотиву. Ось і вся компанія! Ні, стривайте. Ми забули про того танцівника, Раймонда Старра. Зрештою, він бачився з дівчиною найчастіше.

— Важко повірити в те, що вона його особливо цікавила, — поволі промовив Гарпер. — Або ж він театральний актор. До того ж у нього теж є алібі. До півночі він був на виду, танцював з кількома партнерками. Не думаю, що нам пощастить завести на нього справу.

— По суті, — озвався полковник Мелчетт, — ми не можемо завести справу ні на кого.

— Джордж Бартлетт — наша найбільша надія, — сказав Гарпер. — Якщо тільки знайдемо мотив.

— Дані про нього зібрали?

— Так, сер. Єдина в сім'ї дитина. Мамин синочок. Рік тому, після смерті матері, отримав у спадок чималі гроші. Швидко пустив їх за вітром. Скоріше тютя, ніж розпусник.

— Може, в нього щось не те з головою? — з надією мовив Мелчетт.

Старший поліційний офіцер згідливе кивнув головою і відповів:

— А вам не здається, сер, що саме це може бути ключем до розгадки?

— Тобто неосудний злочинець?

— Так, сер. Один із тих, хто задушує молоденьких дівчат. У лікарів є для цього якась довга назва.

— І це вирішить усі наші проблеми, — промовив Мелчетт.

— Одне тільки мені тут не подобається, — сказав Гарпер.

— Що саме?

— Надто вже все просто.

— Гм… так, справді. Отже, почнімо все спочатку: що ми знаємо?

— А нічого, сер, — відказав Гарпер.

Конвей Джефферсон здригнувся уві сні й потягся. Його довгі дужі руки були розкидані на ліжку в різні боки. Здавалося, після авіакатастрофи в них перейшла вся сила його тіла. Крізь штори м'яко пробивалося вранішнє світло. Джефферсон сам до себе всміхнувся. Вранці він завжди прокидався такий, як оце сьогодні, — щасливий, свіжий; його життєві сили щоразу повертались. Новий день! Якусь хвилину Конвей Джефферсон полежав. Потім натис кнопку дзвінка, і в пам'яті враз накотилася гірка хвиля. Навіть при Едвардзі, що мовчки, нечутно ступив до спальні, у Джефферсона вихопився стогін. Узявшись рукою за штору, Едвардз завмер, потім спитав: