— І ви вважаєте, що Рубі Кіні… — неквапом промовив Гарпер.

— Я вважаю, що на ній мала б бути сукня, в якій вона танцювала, — її найкраща, рожева. І перевдяглася б вона тільки у ще краще.

— Тоді як же ви все це поясните, міс Марпл? — поцікавився старший поліційний офіцер.

— А ніяк… Поки що. Але нутром чую, що це дуже важливо.

На огородженому сіткою майданчику закінчився урок з тенісу, що його давав Раймонд Старр. Дебела, середнього віку жінка коротко подякувала йому, взяла блакитний джемпер і подалася до готелю. Раймонд гукнув їй услід щось веселе й повернувся до лавки, де сиділо троє глядачів. У руці у нього була сітка з тенісними м'ячами, під пахвою — ракетка. Безтурботний усміхнений вираз на його обличчі де й дівся. Старр був стомлений і заклопотаний.

— От і все, — зітхнув він, підходячи до глядачів. На його засмаглому обличчі враз спалахнула широка, чарівна хлопчача усмішка, що так пасувала до його стрункої постаті. «Скільки ж йому років — двадцять п'ять, тридцять, тридцять п'ять? — подумав сер Генрі. — Важко сказати».

— Вона ніколи не навчиться грати, — хитаючи головою, заявив Раймонд.

— Усе це вам, мабуть, дуже надокучає? — поцікавилася місіс Марпл.

— Буває, — просто відповів Раймонд. — А надто наприкінці літа. Якийсь час ще підбадьорює думка про платню, та зрештою навіть вона не додає сили.

Гарпер раптом устав і сказав:

— За півгодини я пришлю по вас, міс Марпл, гаразд?

— Гаразд, спасибі. Я буду готова.

Гарпер пішов. Раймонд стояв і дивився йому вслід. Потім промовив:

— Ви не проти, якщо я на хвилину сяду?

— Прошу, — відказав сер Генрі. — Закурите? — Він запропонував йому сигарети, дивуючись, чому мав досі проти Старра упередження. Може, тому, що він — професійний тренер із тенісу й танцівник? Якщо так, то справа тут не в тенісі, а скоріше в танцях. Англійці, вирішив сер Генрі, ставляться недовірливо до кожного, хто добре танцює. А в цього молодика рухи дуже граційні. Рамон… Раймонд… Як же його звати?! І раптом сер Генрі спитав про це вголос.

Молодик вражено звів на нього очі.

— Спершу моє професійне ім'я було Рамон. Рамон і Джозі звучить по-іспанському. Потім проти іноземців виникли якісь упередження, і я став Раймонд. Це вже по-британському.

— А справжнє ім'я у вас зовсім інше? — поцікавилася міс Марпл.

— Справжнє моє ім'я Рамон, — усміхнувся він. — Бачте, бабуся в мене була аргентінка.

«Так он звідки така грація!» — промайнуло в сера Генрі.

— Але спершу мене звали Томас. До болю прозаїчно! — Старр обернувся до сера Генрі. — Ви приїхали з Девоншіра, сер, чи не так? Зі Стейна? У тих краях жив мій рід. У Елмонстоні.

Обличчя в сера Генрі проясніло.

— То ви один з елмонстонських Старрів? А я й гадки про це не мав.

— Звідки ж вам було знати… — В голосі Раймонда чулася гіркота.

— Не пощастило… е-е… і всяке таке, — пробурмотів сер Генрі.

— Маєток було продано після того, як наш рід прожив у ньому, здається, років триста. Ну, звісно! Мабуть, ми своє віджили. Мій старший брат виїхав до Нью-Йорка. Став видавцем, має гроші. А решту сім'ї життя розкидало по світу. Тепер, скажу вам, важко знайти роботу, коли за плечима лише середня освіта. Якщо пощастить, можна дістати в готелі місце портьє. Краватка й манери там у ціні. Якось я влаштувався організатором виставок у фірмі, що торгувала сантехнікою. Продаж дивовижних порцелянових ванн персикового й лимонового кольорів, велетенські демонстраційні зали… Але я ніколи не знав, що скільки коштує, коли фірма може поставити замовникові товар, і мене викинули на вулицю.

Єдине, що я вмів по-справжньому, — це танцювати й грати в теніс. Мене взяли на роботу в готель на Рів'єрі. Я там добре заробляв. Потім випадково почув, як один старий полковник — справжній старий полковник, просто старезний, до кінчиків пальців британець і завжди розповідав про індійське місто Пуну — підійшов до власника готелю й на повен голос заявив: «Де той ваш танцюрист? Я його хочу купити. Моя дружина й дочка бажають танцювати! Де той тип? Скільки він із вас бере? Подати мені танцюриста!» Не варто було звертати на нього увагу. Але я не стерпів. І покинув готель. Приїхав сюди. Платня менша, зате працювати приємніше. Вчу товстух грати у теніс, хоч вони ніколи цього не навчаться. Та ще танцюю з дівчатами багатих клієнтів — тими дівчатами, яких ніхто не запрошує на танець! Але… таке життя, що вдієш! Вибачте, розпустив нюні… — Раймонд засміявся. Зблиснули білизною зуби, в кутиках очей набігли зморшки. Він раптом став здоровий, щасливий, бадьорий.

— Я дуже радий цій розмові, — сказав сер Генрі. — Мені весь час хотілося з вами поговорити.

— Про Рубі Кіні? Нічим не можу допомогти. Я не знаю, хто її вбив, і дуже мало знаю про неї. Вона мені не довіряла.

— Дівчина вам подобалася? — поцікавилась міс Марпл.

— Не дуже. Але ненависті до неї я теж не відчував. — Говорив він якось байдуже, недбало.

— Отже, ви нікого не підозрюєте? — спитав сер Генрі.

— На жаль, ні. Я б сказав Гарперові, якби щось знав. Мені здається, це один із тих підлих злочинів, коли немає ні доказів, ні мотивів.

— Двоє людей мають мотив, — заперечила міс Марпл.

Сер Генрі гостро глянув на неї.

— Справді? — здивувався Раймонд.

Міс Марпл уперто дивилася на сера Генрі, і той знехотя промовив:

— Її смерть дасть, мабуть, п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів місіс Джефферсон та містерові Гаскеллу.

— Що?! — вражено вигукнув Раймонд. — О, але ж це безглуздя… цілковите безглуздя. Місіс Джефферсон… Та ні, вони не могли цього зробити. Це неймовірно!

Міс Марпл прокашлялась і лагідно промовила:

— Боюсь, ви ідеаліст.

— Я?! — Старр засміявся. — Тільки не я! Я страшний цинік.

— Гроші, — сказала міс Марпл, — мотив дуже вагомий.

— Можливо, — гаряче кинув Раймонд. — Але жодне з тих двох не могло б так холоднокровне задушити дівчину… — Він замотав головою, потім устав. — А ось і місіс Джефферсон прийшла на урок. Спізнилася. — В голосі його вчувалося задоволення. — На десять хвилин спізнилась.

Стежкою до них швидко крокували Аделаїда Джефферсон і Гуго Маклін. Вибачаючись усмішкою за спізнення, Едді вийшла на корт. Маклін сів на лавку і ввічливо спитав, чи міс Марпл не буде проти, якщо він закурить. Розпаливши люльку, Гуго кілька хвилин мовчки пахкав димом, спостерігаючи за двома білими постатями на корті. Врешті сказав:

— Не розумію, навіщо Едді ці уроки? Пограй собі, та й досить. Ніхто не має від цього такої насолоди, як я. Але навіщо уроки?

— Хоче краще грати, — пояснив сер Генрі.

— Едді й так непогано грає, — заявив Гуго. — Та й на біса це їй? Вона ж не має наміру брати участь в Уїмблдонському турнірі! — Якусь хвилину він мовчав, потім спитав: — А хто цей Раймонд? Звідки тут узявся професіонал? Щось дуже він нагадує мені латиноамериканця.

— Він із роду девоншірських Старрів, — відповів сер Генрі.

— Що?! Невже?!

Сер Генрі кивнув головою. Гуго Макліну ця новина вочевидь не сподобалась. Він дужче насупився і сказав:

— Не знаю, навіщо Едді мене викликала? У всій цій справі з неї, здається, й волосина не впала. Едді ще ніколи не мала такого гарного вигляду. І нащо було мене викликати?

Сер Генрі не без цікавості спитав:

— А коли вона вас викликала?

— Е-е… коли все це сталося.

— По телефону? Чи телеграмою?

— Телеграмою.

— Цікаво, коли місіс Джефферсон її послала?

— Ну, я напевно не знаю…

— А коли ви її отримали?

— Власне, я її не отримував. Мені прочитали її по телефону.

— Чому? А де ж ви були?

— Річ у тім, що напередодні ввечері я з Лондона виїхав і зупинився в Данбері-Хед.

— Що?! Недалеко звідси?

— Смішно, правда ж? Дізнався, коли скінчився раунд у гольф, і одразу ж сюди.

Міс Марпл замислено дивилася на нього. Гуго був збуджений і тримався невпевнено.

— Я чула, що в Данбері-Хед дуже мило й недорого, — промовила міс Марпл.