— Я вже казав, що містер Джефферсон захопився тією дівчиною. З джентльменами це трапляється, мені вже не раз доводилося таке бачити. На них находить, мов хвороба. їм хочеться захистити дівчину, вберегти її від лиха, осипати дарами, і в дев'яти випадках із десяти дівчина сама здатна дати собі раду й добре бачить свій шанс.

— Отже, ви вважаєте, що Рубі Кіні була інтриганка?

— Бачте, сер Генрі, дівчина була молода й недосвідчена, але задатки неабиякої інтриганки мала і стала б нею, якби ввійшла в смак. За п'ять років з неї вийшов би справжній експерт у цьому ділі.

— Я радий почути вашу думку про неї, — сказав сер Генрі. — Це дуже важливо. А тепер ви не пригадали б, коли містер Джефферсон говорив про це з членами родини?

— Таких розмов було дуже мало, сер. Містер Джефферсон висловлював свою думку й не допускав ніяких заперечень. Містерові Марку, що любив побалакати, він просто затикав рота. А місіс Джефферсон багато не говорила, вона жінка тиха. Але переконувати його не дуже поспішала.

Сер Генрі кивнув головою і спитав:

— Що ще? Як сприймала все це сама дівчина?

— Для неї це був, я б сказав, тріумф, сер Генрі, — не приховуючи відрази, сказав слуга.

— Тріумф, кажете? А вам не здається, що… — Сер Генрі добирав слова, прийнятні для Едвардза. — Що… е-е… її прихильність трималася на чомусь іншому?

— Містер Джефферсон руки їй не пропонував, сер. Він мав намір її удочерити.

— Гаразд. І все ж таки що ви про це гадаєте?

— Я, сер, був свідком одного випадку… — неквапом почав слуга.

— Це вже цікаво, розкажіть.

— Може, в цьому нічого такого й немає, сер. Просто якось Рубі розкрила сумочку, і звідти випав невеличкий фотознімок. Містер Джефферсон глянув на нього, мов шуліка на жертву, й сказав: «Егей, дівчинко, а це хто такий?» На знімку був молодик, смаглявий такий, з розтріпаним чубом, а краватка в нього була пов'язана недбало. Міс Кіш вдала, ніби нічого про це не знає, і сказала: «І не здогадуюся, Джеффі. Не збагну навіть, як він попав до моєї сумочки. Я його туди не клала».

Але містер Джефферсон, сер, був не дурень. Негарна це історія… Він розсердився, насупив брови і хрипко промовив: «Не прикидайся, кицю, ти добре знаєш, хто це такий». Тоді Рубі враз поміняла тактику. Вона злякалась і сказала: «Я його впізнала! Колись він приходив сюди, і я з ним танцювала. Але як його звати, не знаю. Якийсь ідіот підкинув мені в сумочку його знімок. Ці хлопці такі придурки!» Вона відкинула назад голову, засміялась і все зам'яла. Але дівчина сказала неправду, сер. І не думаю, що містер Джефферсон їй повірив. Після того кілька разів він змірював її пильним поглядом і часом допитувався, де вона була.

— А ви коли-небудь бачили в готелі того, хто був на знімку? — поцікавився сер Генрі.

— Я його не знаю, сер. Я, звісно, не часто буваю внизу, серед пожильців.

Сер Генрі кивнув головою, спитав ще щось, однак Едвардз нічого додати вже не міг.

У поліційному відділку Дейнмута Гарпер ставив запитання Джессі Девіс, Флоренс Смолл, Беатріс Геннікер, Мері Прайс та Ліліан Ріджвей. Дівчата були приблизно одного віку й відрізнялися лише розумом. Дуже різні за походженням — дочки дрібних дворян, фермерів, власників крамниць, — вони розповідали те саме. Того нещасливого дня Памела Рівз поводилась як завжди, жодній з подруг нічого не сказала, крім того, що збиралася піти до «Вулворта», а вже звідти поїхати автобусом додому.

У кабінеті Гарпера в кутку сиділа літня жінка. Дівчата її, мабуть, і не помітили. Бо якби помітили, то їх, певне, зацікавило б, хто вона така. На службовця поліції жінка не була схожа. Дівчата, видно, подумали б, що вона теж свідок, якого допитуватимуть. За двері вийшла остання дівчина. Старший поліційний офіцер Гарпер витер чоло, обернувся до міс Марпл і подивився на неї допитливим, але безнадійним поглядом. Міс Марпл, однак, твердо заявила:

— Я б хотіла поговорити з Флоренс Смолл.

Гарпер звів дугою брови, проте кивнув головою і натис кнопку. З'явився констебль.

— Запросіть Флоренс Смолл, — наказав Гарпер.

Дівчина ввійшла в супроводі констебля. Це була дочка заможного фермера — висока, гарне волосся, якийсь пустотливий рот і налякані карі очі. Вона заламувала руки й дуже нервувала. Гарпер глянув на міс Марпл, і та кивнула йому головою. Старший поліційний офіцер підвівся і сказав:

— Ця леді має до вас кілька запитань, — і вийшов, причинивши за собою двері.

Флоренс неспокійно глянула на міс Марпл. Очі в дівчини були цієї хвилини такі, як у корів на фермі в її батька.

— Сідайте, Флоренс, — мовила міс Марпл. Дівчина слухняно сіла. Не впізнаючи сама себе, вона раптом заспокоїлась, відчула себе як удома. Чужа й важка атмосфера поліційного відділка розвіялась, у кабінеті стало затишно.

— Розумієш, Флоренс, — почала міс Марпл, — нам дуже важливо знати все про бідолашну Памелу. Що вона робила в день своєї смерті?

Флоренс пробурмотіла, що все розуміє.

— І я певна, ти постараєшся нам допомогти? Дівчина кивнула головою і насторожено подивилася на міс Марпл.

— Замовчувати будь-який факт — це означає чинити дуже серйозний злочин, — пояснила міс Марпл. Дівчина міцно стисла пальці в кулаки.

— Я роблю скидку на те, — провадила міс Марпл, — що ти перелякана через цей виклик у поліцію. Ти боїшся також, щоб тебе не звинуватили, що ти й досі мовчала. Може, навіть шкодуєш, що вчасно не зупинила Памелу. Але ти повинна бути сміливою дівчинкою і щиро у всьому признатися. А якщо відмовишся, то це вважатимуть фальшивим свідченням. За це, як ти знаєш, можна потрапити до в'язниці.

— Я… я скажу…

— А тепер, — різко мовила міс Марпл, — жодного нещирого слова, Флоренс! Негайно розказуй мені про все! Намела не їздила до «Вулворта», так?

Флоренс облизувала губи язиком і благальне дивилася на міс Марпл, як тваринка, що її хочуть убити.

— Тут щось пов'язане з кіно, так? — спитала міс Марпл.

Неймовірна полегкість у переміш із вдячністю засвітилася в очах Флоренс. Стіна, що досі стримувала дівчину, впала. Задихаючись, Флоренс прошепотіла:

— Так, так!

— Я здогадувалась, — сказала міс Марпл. — А тепер розказуй усе до ладу.

Флоренс прорвало:

— Ох, я так хвилювалася! Бачте, я пообіцяла Пам, що нікому нічого не скажу. А потім, коли її знайшли в машині… О, це був такий жах! Я тоді думала помру, адже це я винна. Я повинна була її зупинити. Але ж я не знала, що там щось негаразд. Потім, коли мене спитали, чи того дня я не помітила в ній чогось незвичайного, я навіть не встигла й подумати й відповіла: «Ні». А тоді вже не знала, що казати далі. До того ж я справді нічого не знала — тільки те, що мені сказала Пам…

— І що ж тобі сказала Пам?

— Ми саме йшли стежкою до автобуса, щоб їхати на збори. Вона спитала, чи вмію я тримати таємниці, і я сказала, що вмію, а Пам змусила мене заприсягтися, що я мовчатиму. Після зборів вона збиралася їхати до Дейнмута на кінопробу. Пам зустрічалася з одним продюсером — він саме повернувся з Голлівуда. Йому потрібен був типаж, і вона якраз підходила. Він попередив її, щоб вона не дуже розраховувала, бо наперед нічого не скаже, поки не побачиш людину на фотографії, ви ж знаєте. Може, мовляв, нічого й не вийде. у потрібна була молоденька дівчина, власне, школярка, що їздить з естрадним артистом і робить дивовижну кар'єру. Пам чудово грала в шкільних спектаклях, і продюсер бачив, що вона змогла б грати, тільки для цього треба багато над собою працювати.

Флоренс Смолл перевела дух. Міс Марпл аж занудило від цієї нестримної балаканини про кінозірок, Голлівуд, шалений успіх і гроші.

— Отож вони про все домовилися, — правила своєї Флоренс. — Після зборів Пам мала приїхати до Дейнмута, зустрітися з продюсером у готелі, а звідти він повіз би її до їхньої невеличкої студії в Дейнмуті. Це він так сказав. А після проб вона могла сісти в автобус і поїхати додому. Про наслідки проб він мав повідомити їй через кілька днів, і якби проби виявилися вдалими, то бос, містер Гамстайтер, приїхав би до неї додому, щоб поговорити з батьками.