Сер Генрі зійшов униз і звернувся до портьє.
— Містер Гаскелл, питаєте? Він щойно поїхав на своїй машині. Певно, до Лондона.
— Он як! А місіс Джефферсон де?
— Місіс Джефферсон, сер, щойно пішла спати. Сер Генрі зазирнув до вітальні й танцювальної зали. У вітальні насуплений Гуго Маклін розв'язував кросворд. У танцювальній залі Джозі мужньо всміхалася в обличчя гладкому, спітнілому чоловікові і спритно уникала його ніг. Товстунові вочевидь дуже подобалося танцювати. Граційний і невеселий Раймонд танцював з анемічною на вигляд шатенкою у дорогій сукні, що була їй дуже не до лиця.
— Отже, спати, — тихо мовив сер Генрі й рушив нагору.
Була третя година ночі. Вітер ущух; над спокійним морем світив місяць. У кімнаті Конвея Джефферсона — він лежав обкладений подушками, — крім його важкого дихання, ніяких звуків не було чути. Не повівав навіть легенький вітерець, від якого гойднулися б штори на вікні. І все ж таки вони гойднулися, за мить розтулилися, і на тлі місячного сяйва з'явилась постать. Потім штори зійшлися, знову стало тихо, але тепер у кімнаті була ще одна людина. Все ближче й ближче підкрадався непрошений гість до ліжка. Джефферсон дихав глибоко й рівно. Великий і вказівний пальці готові були відтягти шкіру; у другій руці завмер шприц. Та раптом із темряви вихопилася рука і, мов кліщами, стисла руку з голкою; друга рука залізною хваткою схопила непрошеного гостя. Холодний голос закону промовив:
— Не вийде! Віддайте голку! Спалахнуло світло.
Конвей Джефферсон сумно дивився з подушок на вбивцю Рубі Кіні.
— Кажучи словами конандойлівського доктора Ватсона, я хочу знати ваш метод, міс Марпл, — промовив сер Генрі Клітерінг.
— А я хочу знати, що вас на це штовхнуло, — поцікавився старший поліційний офіцер Гарпер.
— Господи, міс Марпл, ви знову відзначились! Я хочу почути про все з самого початку, — заявив полковник Мелчетт.
Міс Марпл розгладила найкращу свою вечірню шовкову сукню. На обличчі в неї виступив рум'янець, вона всміхалась і дуже ніяковіла.
— Боюся, що мій «метод», як висловився сер Генрі, надзвичайно аматорський, — почала вона. — Річ у тім, бачте, що більшість людей, у тім числі й поліцейські, надто довіряють цьому брехливому світові. Вони вірять усьому, що їм кажуть. А я ніколи ні в що не вірю. Я люблю довести все собі сама.
— Це науковий підхід, — зауважив сер Генрі.
— У нашому випадку, — вела далі міс Марпл, — деякі речі були прийняті як щось незаперечне, а не просто звичайні факти. А факти, як я помітила, були такі: жертва молода і гризла нігті; зуби в неї трохи стирчали — так часто трапляється в молоденьких дівчаток, якщо зуби вчасно не виправити спеціальною металевою пластинкою. Діти дуже неслухняні й, коли дорослі не бачать, виймають ті пластинки.
Та я відхилилася від теми. Про що я казала? Ага, так ось. З болем дивлячись на мертву дівчину — адже урвалося молоде життя, я подумала, що вбивця — дуже зла людина. Те, що труп знайшли в бібліотеці полковника Бентрі, сплутувало всі карти. Але це факт, від якого нікуди не дінешся. Насправді ж задум інший, і це збило нас із пантелику. Хтось вирішив звалити вбивство на бідолашного молодого Безіла Блейка — чоловіка для такого діла дуже підходящого. Але Блейк підкинув труп до полковникової бібліотеки, затяг події і цим дуже напакостив справжньому вбивці. Підозра мала одразу впасти на містера Блейка — адже поліція з'ясує, що він знав дівчину, сам був зв'язаний з іншою дівчиною, а Рубі приходила його шантажувати або щось таке, і він, розгнівавшись, задушив її. Звичайнісінький брудний злочин, які трапляються в нічних клубах.
Але все поламалось, і розслідування зосередилося на сім'ї Джефферсонів — на превелике невдоволення однієї особи.
Як я уже згадувала, людина я дуже підозрілива. Мій небіж Раймонд каже — жартома, звісна річ, — що розум у мене, як і в усіх людей вікторіанської доби, нагадує помийну яму. Але вікторіанці, до речі, знаються на людській натурі. Так ось, маючи такий негігієнічний — чи все ж таки гігієнічний? — розум, я подивилася на справу з погляду грошей. Двом людям вигідна смерть дівчини, і цього не заперечиш. П'ятдесят тисяч — великі гроші, а особливо коли ти у фінансовій скруті. Звичайно ж, обоє вони славні, приємні люди, на вбивць не схожі, але хто що знає, чи не так?
Взяти, приміром, місіс Джефферсон. Усі її люблять. Але очевидно й те, що цього літа жінка стала якась неспокійна, стомилася від такого життя, коли вона цілком залежна від свекра. Вона знала — так казав лікар, — що містер Джефферсон довго не проживе, отже, було б непогано, якби Рубі Кіні зникла. Місіс Джефферсон безмежно віддана своєму синові, а в деяких жінок виникає дивовижна ідея, нібито злочин, вчинений заради своїх нащадків, можна виправдати. Я таке вже бачила.
Містер Гаскелл, якщо користуватися спортивною термінологією, був, звичайно ж, лідер куди вірогідніший. Він картяр, і високі моральні засади, як я розумію, йому чужі. Але я мала певні підстави гадати, що тут не обійшлося без жінки.
Моя версія здавалась гіпотетичною, оскільки я дивилась на справу з погляду грошей. Однак обоє мали алібі на той час, коли Рубі Кіні, згідно з медичною експертизою, померла. Та невдовзі знаходять спалену машину з трупом Памели Рівз, і тоді вся справа стає як на долоні. Алібі, звісно, тепер втрачає всяку вагу.
Отже, я мала дві половинки справи, і обидві досить переконливі. Але вони не збігалися. Між ними мав бути зв'язок, а я його не знаходила. В однієї особи, котру я вважала причетною до справи, не було мотиву. Безглуздо з мого боку! — мовила, розмірковуючи вголос, міс Марші. — Якби не Діна Лі, я б до цього не додумалася — до найочевиднішої речі в світі! Сомерсет-Хаус! Одруження! Це стосувалося не тільки містера Гаскелла та місіс Джефферсон, а й інших людей. Якщо хтось із цих двох був одружений або ж збирався одружитись, то з'явився третій. Раймонд, приміром, гадав, що має шанс узяти заміж багату жінку. Він був дуже чуйний до місіс Джефферсон і саме своєю привабливістю, як на мене визволив її з тривалого удівства, їй цілком подобалося бути просто дочкою містера Джефферсона. Як це було з Рут і Наомі, пригадуєте оту справу в нашому селі?
Крім Раймонда, був ще містер Маклін. Він місіс Джефферсон подобався, і вони, здається, врешті побралися б. Містер Маклін не дуже багатий, до того ж тієї ночі був недалеко від Дейнмута. Отже, здавалося, — провадила міс Марпл, — зробити це могло кожне з них. Але я знала напевно. Бо як же бути з обгризеними нігтями, адже так?
— Нігтями? — здивовано перепитав сер Генрі. — Але ж вона відірвала нігтя, а решту позрізала.
— Дурниці! — кинула міс Марпл. — Обгризені й коротко зрізані нігті — це речі різні! Той, хто розуміється на дівчачих нігтях, їх не переплутає, — оті гидкі, обгризені нігті, як я завжди кажу дівчатам у школі. Нігті, бачте, — це був факт. І він міг означати тільки одне: у бібліотеці полковника Бентрі лежав труп не Рубі Кіні!
І це приводить нас до конкретної особи — до Джозі! Саме вона впізнала в мертвій дівчині Рубі. Джозі знала, вона мусила знати, що то — не Рубі. А сказала, що Рубі. Джозі була спантеличена, ошелешена, коли побачила, де лежав труп. Сама ж вона, по суті, це й виказала. Чому? Бо знала. А хто ж краще за неї міг знати, де його мали знайти! У котеджі Безіла Блейка. Хто звернув нашу увагу на Безіла? Джозі. Вона сказала Раймондові, що Рубі, певне, з кіношником. А ще раніше підкинула знімок у сумочку Рубі. Так, це була Джозі — хитра, практична, жорстока й жадібна до грошей.
Оскільки мертва дівчина була не Рубі Кіні, отже, то був хтось інший. Хто ж? Інша дівчина, яку теж розшукували, — Памела Рівз! Рубі було вісімнадцять років, Памелі — шістнадцять. Обидві молоденькі, міцні дівчата. Але навіщо, питала я себе, цей фокус? Сенс був тільки один: зробити комусь алібі. Хто мав алібі на час смерті Рубі Кіні? Марк Гаскелл, місіс Джефферсон і Джозі.
Знаєте, мені було досить цікаво простежувати за розвитком подій, усвідомлювати, як здійснювався цей план. План складний і водночас простий. Отже, вибір падає на бідолашну Памелу. Кінопроба! Хіба ж могло бідолашне дитя перед цим устояти. Та ще й коли про все так вірогідно розповів Марк Гаскелл. Вона приходить до готелю, він уже чекає на неї, заводить її бічними дверима і знайомить із Джозі — експертом з питань косметики! Бідолашна дитина… Моторошно думати про те, як вона сидить у ванній Джозі і та вибілює їй волосся, накладає на обличчя шар косметики, лакує на руках і ногах нігті. Потім їй дають наркотик. Вона непритомніє. Гадаю, її поклали в порожній кімнаті напроти. Пригадуєте, ті кімнати прибирають раз на тиждень. Після вечері Марк Гаскелл поїхав машиною на узбережжя — здається, так він казав? Це тоді він одяг її у стару сукню Рубі, відвіз до котеджу й поклав на килимок.