І ось напередодні суду містер Мейгерн одержав листа, який повернув його в зовсім новому напрямку.

Лист надійшов вечірньою поштою. Це була безграмотна, похапцем написана на клапті паперу цидулка, в брудному конверті з криво наклеєною маркою.

Містер Мейгерн мусив прочитати листа двічі, поки збагнув його зміст.

Адвокат читав і перечитував це несподіване послання. Хтось вирішив його розіграти? Але, добре поміркувавши, він дійшов висновку, що тут таїться та остання соломинка, яка так необхідна обвинуваченому. Свідчення Ромени Хейлгер повністю знищували його, а лінія захисту, згідно з якою не можна вірити словам особи аморальної поведінки, в кращому разі була малонадійною. Містер Мейгерн прийняв остаточне рішення. Його обов'язок врятувати клієнта за будь-яку ціну. Він повинен піти на вулицю Шоу. Він довго шукав той напівзруйнований будинок у смердючому брудному завулку.

Але нарешті знайшов і спитав, де проживає місіс Могсон. Його провели в кімнату на четвертому поверсі. На його стук ніхто не відповів. Він постукав сильніше. Почулося човгання, і через хвилину за обережно прочиненими дверима з'явилася згорблена постать. Раптом жінка (бо це таки була жінка) засміялась і відчинила двері ширше.

— То це ви, приятелю! — хрипко звернулася вона до адвоката. — З вами нікого нема? Ви мене не дурите? Заходьте, заходьте.

Адвокат неохоче переступив через поріг і увійшов у маленьку брудну кімнатку, освітлювану газовим пальником. У кутку було брудно, ліжко незастелене. Стіл із соснових дощок та два розхитані стільці — усе вмеблювання комірчини. Тільки тепер містер Мейгерн роздивився господиню жалюгідної нори.

То була згорблена літня жінка з копицею скуйовдженого волосся, її обличчя було запнуте шарфом. Вона зустріла погляд адвоката і якось дивно посміхнулася.

— Що, голубе, дивуєшся, навіщо я ховаю свою красу? Ха-ха-ха! Боїшся спокуси, так? Зараз я тобі відкриюсь.

Вона смикнула шарф, і адвокат мимохіть відсахнувся, побачивши якесь криваво-червоне місиво. Стара знову закрилася шарфом.

— Ну що, голубе, не хочеш поцілувати мене? Ха-ха! Я не дивуюсь. Але колись і я була гарна, і не так давно, як ти думаєш. Сірчана кислота, голубе, сірчана кислота — це вона зробила мене такою. Але тепер я поквитаюся з ними! — З її уст зірвався потік брудної лайки.

Містер Мейгерн марно намагався зупинити її. Нарешті вона замовкла, нервово зціплюючи кулаки.

— Годі про це, — суворо звелів адвокат. — Ідучи сюди, я сподівався дістати свідчення, які б допомогли моєму підзахисному Леопардові Воулу. Ось моя мета.

Вона лукаво глянула на нього.

— А гроші, голубе? — прохрипіла. — Двісті соверенів, пам'ятаєш?

— Давати свідчення ваш обов'язок.

— Так діла не буде, голубе. Я — літня жінка, я нічого не знаю. Але, якщо ти даси мені двісті соверенів, може, я й натякну тобі дещо для розуму. Вловлюєш?

— Що значить натякнете?

— Ну, скажімо, я показала б тобі листа. Листа від неї. То байдуже, як він мені дістався. Це моя особиста справа. Я все одно доб'юся свого. Але я хочу двісті соверенів.

Містер Мейгерн холодно подивився на неї і прийняв рішення.

— Я дам вам десять фунтів, ані пенса більше. І тільки за умови, що це справді лист, про який ви казали.

— Десять фунтів? — люто прохрипіла вона.

— Двадцять, — сказав містер Мейгерн. — Але це моє останнє слово.

Він підвівся, даючи зрозуміти, що зараз піде. Потім, уважно спостерігаючи за нею, дістав гаманця й відлічив двадцять одну банкноту.

— Самі бачите, — сказав він. — Це все, що я маю при собі. Хочете беріть, хочете — ні. Але він уже зрозумів, що бачити стільки грошей було занадто для неї. Вона й далі сердито бурчала, але здалася. Підійшла до ліжка й витягла щось із-під подертого матраца.

— Дивися, хай тобі чорт, дивись! — прогарчала вона. — Це якраз те, чого тобі треба.

Вона шпурнула йому пачку листів. Містер Мейгерн, як завжди спокійний, розв'язав їх і став передивлятись. Жінка пильно стежила за ним, але нічого не могла збагнути з його байдужого обличчя. Він переглянув усі листи, потім знову взяв першого й перечитав ще раз. Після чого дбайливо перев'язав усю паку. То були любовні листи від Ромени Хейлгер, але адресовані не Воулу. Першого листа вона написала якраз у день арешту Леопарда.

— То правду я казала чи ні? — урочисто запитала жінка. — Цей лист розчавить її?

Містер Мейгерн запхав листи в кишеню і спитав:

— Як вам дісталася ця кореспонденція?

— О, це ціла історія, — сказала вона зловтішно. — Але я знаю навіть більше. Мені відомо, що казала ця шльондра на слідстві. З'ясуйте, де вона була о двадцятій хвилині на одинадцяту; вона запевняла, ніби в цей час була вдома. Сходіть до кінотеатру на Лайєн-Роуд. Вони згадають ту вродливу і струнку дівчину — будь вона проклята!

— Кому адресовані листи? — запитав містер Мейгерн. — Тут зазначено тільки ім'я.

Її голос став ще хрипкішим, вона весь час зціплювала й розціплювала кулаки. Потім піднесла одну руку до свого обличчя.

— Тому, хто зробив мене ось такою. Багато років тому. Вона відбила його в мене, коли була ще дівчиськом. Але я не відступала, і, коли влаштувала йому сцену, він хлюпнув мені в лице отією поганню. А вона, негідниця, ще сміялась. Всі ці роки я ждала, щоб поквитатися з нею. І ось настав мій час. Вона поплатиться за це чи ні, містере адвокат? Поплатиться?

— Думаю, що дістане якийсь термін за неправдиві свідчення під присягою, — спокійно відповів містер Мейгерн.

— Запроторять усе-таки? О, як я хочу цього! Ви вже йдете? А гроші? Де мої грошики?

Містер Мейгерн мовчки поклав банкноти на стіл. Тоді підвівся, важко зітхнув і вийшов з тієї вбогої оселі. Він не гаяв часу. Досить легко знайшов кінотеатр на Лайєн-Роуд. Глянувши на фотографію Ромени Хейлгер, білетер одразу впізнав її. Вона приїхала того вечора до кінотеатру з якимсь чоловіком одразу після десятої. Він точно не пам'ятав, хто саме супроводжував її, але цю даму пригадує добре, бо вона розпитувала його про фільм. Вони були в кінотеатрі з годину, до самого закінчення сеансу.

Містер Мейгерн був задоволений. Свідчення Ромени Хейлгер — суцільна брехня. На такий вчинок штовхнула її люта ненависть. Цікаво, чи дізнається він, що ховається за цією ненавистю? Чим їй так дозолив Леонард Воул? Бідолаха, здавалося, був геть приголомшений, коли адвокат розповів йому про те, як ставиться до нього Ромена Хейлгер. Леопард Воул рішуче заявив, що не може в таке повірити. Однак містер Мейгерн після першого шоку Леопарда відчув якусь нещирість у його словах.

Адвокат був певен, що Воул усе знає. Знає, але не збирається розкривати цієї загадки. Таємниця того подружжя лишається нерозгаданою. Цікаво, чи коли-небудь він щось дізнається про неї? Містер Мейгерн глянув на годинник. Було пізно, і він не міг гаяти часу. Отож швидко зупинив таксі і назвав адресу.

— Треба, щоб сер Чарльз знав про це вже тепер, — пробурмотів він, сідаючи в машину.

Суд над Леонардом Воулом у справі вбивства Емілі Френч викликав великий інтерес. По-перше, підсудний був молодий і вродливий, по-друге — звинувачувався він у особливо тяжкому злочині. Привертала до себе увагу й поведінка Ромени Хейлгер, головного свідка обвинувачення. В багатьох газетах було вміщено її фотографію і чимало домислів про її життя. Процес почався досить спокійно. Спочатку оголосили деякі дані медичної експертизи. Потім викликали Джанет Маккензі. Вона повторила майже все, що посвідчила раніше. Під час перехресного допиту захисникові підсудного пощастило раз чи двічі вивудити суперечливі свідчення щодо взаємин Воула з міс Френч. Адвокат звернув особливу увагу на той факт, що хоч того вечора служниця й чула чоловічин голос у вітальні, але немає жодних доказів, що той голос належав Леопардові Воулу; йому вдалося переконливо довести, що в основі більшості її свідчень були ревнощі і неприязнь до обвинуваченого. Викликали наступного свідка.