— Налий мені чогось випити, поки ти ще не напудив у штани, — сказав він барменові.

Той через силу відірвав від стойки руки. Я схилився глянути, чи не лишилося від його пальців ум'ятин на дереві. Лисий налив кока-коли, помішав у склянці спеціальною паличкою, різко поставив склянку на стойку, потім набрав повні груди повітря, випустив його через ніс і, щось буркнувши, подався до дверей з табличкою «Туалет».

Довгоносий підніс склянку з кока-колою і подивився у замизкане дзеркало за стойкою. Ліва частина його рота ледве помітно сіпнулася. Глухий голос запитав:

— Як там Чистильник?

Я стис до купи великий та вказівний пальці, підніс їх до носа, понюхав і сумно похитав головою.

— Що, перенюхав?

— Еге, — мовив я. — Я не розчув вашого імені.

— Називай мене Захід. Я, як те сонце, весь час посуваюсь на захід. Гадаєш, він не розколеться?

— Не розколеться, — запевнив я.

— То яка там у тебе кличка?

— Додж Віліс з Ель-Пасо, — відповів я.

— Зупинився десь?

— У готелі.

Він поставив порожню склянку й сказав:

— Треба погомоніти.

Ми прийшли до мене в кімнату, сіли й утупилися один в одного поверх склянок із віскі та імбірним пивом. Захід вивчав мене своїми близько посадженими очима, які нічого не говорили. Вивчав неквапно, але під кінець, мовби підсумовуючи враження, дуже уважно.

Я відпив зі склянки й чекав. Нарешті він озвався своїм «тюремним» голосом:

— Чого Чистильник не прийшов сам?

— Того ж, чого він не лишився на місці.

— Що це означає?

— Помізкуй сам, — відповів я.

Він кивнув головою, так ніби в тому, що я сказав, був якийсь сенс. Тоді запитав:

— Яка найвища ціна?

— Двадцять п'ять тисяч.

— Ну, це ти загнув! — кинув Захід із запалом, аж грубувато.

Я відхилився назад, закурив, випустив у відчинене вікно дим і простежив, як легенький вітрець підхопив його й розірвав на шматки.

— А знаєш, — невдоволено промовив Захід, — мені що ти, що спортивний розділ у недільній газеті. Може, ти й наш хлопець. Але я тебе зовсім не знаю.

— Тоді чого ж ти вчепився за мене? — спитав я.

— Ти ж сказав слово, хіба не так?

Отут я й вирішив пірнути, як то кажуть, з головою. Я всміхнувся.

— Та вже ж! «Золоті рибки» — пароль, а «Все для купців» — місце зустрічі.

На його обличчі нічого не відбилось, і це підказало мені, що я мав рацію. Я зробив вдалий крок, про такі здебільшого тільки мрієш, але й у мріях робиш їх хибно.

— Ну, і що далі? — спитав Захід, посмоктуючи й навіть жуючи шматочок льоду зі своєї склянки.

Я засміявся.

— Гаразд, Заходе. Я розумію, ти насторожений. Ми можемо розмовляти так тижнями. Давай відкриємо карти. Де старий?

Захід стис губи, тоді облизав їх і знову стис. Нарешті поволі поставив склянку і його права рука недбало ковзнула на стегно. Я розумів, що припустився помилки, адже Чистильник добре знав, де старий. Тож і я мав про це знати.

Але голос мого співрозмовника нічим не виказав, що я дав промах. Захід тільки сердито промовив:

— Ти хочеш, щоб я виклав свої карти на стіл, а ти просто посидиш і подивишся на них? Так діло не піде!

— Тоді як тобі сподобається таке? — прогарчав я. — Чистильник мертвий!

У нього сіпнулася брова й кутик рота. Очі стали ще безтямніші, ніж були, якщо таке взагалі можливе. Голос ледве чутно прошурхотів, наче палець по сухій шкірі:

— Як це сталося?

— Конкуренція, про яку жоден із вас і гадки не мав. — Я відхилився назад і всміхнувся.

Тьмяно зблиснувши на сонці, з'явився револьвер — я навіть не зрозумів, звідки він узявся. Отвір у дулі був круглий, темний і порожній. Він дивився на мене.

— Не на того напав! — мляво промовив Захід. — Я не такий дурний, щоб мене можна було обвести круг пальця.

Я склав руки на грудях, не забувши покласти праву зверху.

— Ти мав би рацію, якби я намагався обвести тебе круг пальця. Та це не так. Чистильник завів гру з однією дівчинкою, і вона все з нього видоїла. Але він не сказав їй, де шукати старого. Тож вона прийшла зі своїм босом провідати Чистильника в нього вдома. Вони й приклали до його п'ят гарячу праску. Він помер від шоку.

Моя розповідь не справила на Захода ніякого враження.

— Я ще добре чую, — поквапив він мене.

— Я теж, — огризнувся я, прикинувшись розлюченим. — Якого дідька! Я від тебе ще нічого не чув, окрім того, що ти знаєш Чистильника!

Він покрутив на пальці револьвера, спостерігаючи, як він обертається.

— Старий Сайп тепер у Вестпорті, — недбало промовив він. — Це тобі щось каже?

— Еге. А камінчики ще в нього?

— Чорт, а я звідки знаю?!

Він знову тримав револьвера в руці, тепер уже опустивши його до пояса. Дуло знов дивилося на мене.

— А де ж ті конкуренти, про яких ти казав? — поцікавився Захід.

— Здається, я відірвався від них, — сказав я. — Хоч я не дуже певен. Можна мені опустити руки й узяти склянку?

— Бери. А як ти про це дізнався?

— Чистильник наймав кімнату в дружини мого товариша — він сам сидить. Вона славна молодичка, їй можна вірити. От він і розповів їй, а вона переказала мені. Ну, а після того…

— … як Чистильника порішили? На скількох же ти все ділитимеш із свого боку? Моя половина, тут нічого й балакати.

Я допив склянку, посунув її вбік і сказав:

— Чорта з два!

Револьвер піднявся на кілька сантиметрів, тоді знов опустився.

— Скільки ж вас усього? — гаркнув він.

— Тепер, коли Чистильника нема, троє. Якщо пощастить відшити конкурентів.

— Це ті, що підсмажують п'яти? Розкажи, які вони з себе.

— Чоловік на ім'я Раш Медер, дешевий адвокатик з півдня, п'ятдесят років, гладкий, тонкі, опущені донизу вуса, темний чуб, на маківці лисина, зріст — метр сімдесят п'ять, важить сімдесят два кілограми, але кишка в нього тонка. Дівчина — Керол Донован, коси чорні й досить довгі, сірі очі, тонкі, гарні риси обличчя, років їй двадцять п'ять — двадцять вісім, зріст — метр п'ятдесят сім, важить сорок вісім кілограмів, востаннє я бачив її в синьому костюмі, людина дуже жорстока. Удвох вони — просто залізо.

Захід байдуже кивнув головою і відклав револьвера.

— Хай тільки поткне свого носа — зразу стане м'якішою! — процідив він. — У мене біля будинку стоїть машина. — Подихаємо свіжим повітрям дорогою до Вестпорта й оглянемо все на місці. Але не набридай йому з тими золотими рибками. Кажуть, він на них зовсім розум утратив. А я побуду збоку. Дуже він хитрий — набрався досвіду у в'язниці. Від нього тхне парашею.

— Прекрасно, — добродушно погодивсь я. — Я сам давно захоплююся золотими рибками.

Захід потягся рукою до пляшки, налив собі на два пальці віскі й випив. Тоді встав, звів комір і спробував випнути свою щелепу без підборіддя якомога далі вперед.

— Тільки не помилися, хлопче. Доведеться, як видно, погріти чуба. Робота буде велика, самими балачками, мабуть, не відбудешся. Може, треба буде його й викрадати.

— Дарма, — кинув я. — Страхове агентство нас прикриє.

Захід обсмикав поли куртки, потер долонею тонку шию. Я надів капелюха, поклав пляшку з віскі в сумку біля стільця, на якому сидів, підійшов до вікна й зачинив його.

Ми рушили до дверей. Та тільки-но я потягся рукою до клямки, як із другого боку в двері хтось постукав. Я знаком показав Заходові, щоб він став під стіною. Якусь мить я ще дивився на двері, а тоді відчинив.

Перед моїми очима з'явилися майже поруч два револьвери — один маленький, калібру 0,32, другий — великий, «Сміт і Вессон». Ті, що їх тримали, ввійти до кімнати разом не могли, тож дівчина ступила перша.

— Ну годі, розумахо, — сухо сказала вона. — Лапки — до стелі! Побачимо, чи ти дістанеш до неї.

Я поволі позадкував. Непрохані гості наступали на мене з двох боків. Я спіткнувся об власну сумку, впав назад і, вдарившись об підлогу, зі стогоном повернувся на бік.

Цієї миті Захід, недбало крикнув: