— І все-таки якого біса ви відмовляєтеся від моєї допомоги? Чому ви криєтеся від мене? Я ж нічого поганого вам не зроблю.

— Забирайтеся! — люто крикнула дівчина, дивлячись на штору просто перед собою. — Не треба мені вашої допомоги. Забирайтесь, і щоб ноги вашої тут більше не було!

— По-моєму, допомогти вам усе ж таки треба, — заперечив Молверн. — Чи бажаєте ви цього, чи ні. Здається, я знаю, хто цей чоловік на фотографії на вашому столі. І знаю, що він досі живий і здоровий, — якщо це справді він.

Дівчина обернулася до нього. Обличчя її пополотніло, очі вп'ялися в його очі. Опанувавши нарешті свій голос, вона хрипко, уривчасто простогнала:

— Я пропала. Пропала. І ви нічим не допоможете мені.

Молверн підніс руку, повільно провів пальцями по її щоці, по напруженій лінії підборіддя. У виразі його карих очей проступила твердість, у кутиках уст — посмішка. Це була причаєна і майже підступна посмішка.

— Я помилився, золотко, — сказав він. — Мені цей чоловік незнайомий. На добраніч.

Він вийшов з вітальні до маленького передпокою, відчинив двері. Коли двері рипнули, дівчина затисла в руці штору й повільно потерлась об неї обличчям.

Молверн не зачинив дверей. Він закляк на місці, дивлячись на двох чоловіків, що стояли за порогом з пістолетами в руках.

Вони стояли перед самими дверима, наче якраз збиралися постукати. Один був гладкий, чорнявий, похмурий. Другий — альбінос із пронизливими червоними очима; з-під забризканого дощем капелюха на його вузькій голові вибивалося сніжно-біле волосся. Він скалив дрібні гострі зуби в щурячій посмішці.

Молверн хотів був зачинити за собою двері, проте альбінос сказав:

— Не руш, котику. Це я про двері. Ми ж хочемо увійти.

Товстун ступив крок уперед, лівою рукою ретельно обмацав Молверна, відступив назад і доповів:

— Пугача нема, але під пахвою добряча фляга. Альбінос помахав пістолетом:

— Повертай назад, котику. Дама нам теж потрібна.

— Можна було б обійтись і без цих штук, Крітце, — мовив рівним голосом Молверн. — Я знаю тебе і знайомий з твоїм босом. Якби він сказав, що хоче побалакати зі мною, я б радо зустрівся з ним і так.

Обернувшись, він увійшов до кімнати, а слідом за ним увійшли обидва гангстери.

Джін Едрієн усе ще стояла перед вікном, притискаючи до щоки штору, заплющивши очі. Мабуть, вона не чула голосів у коридорі.

Але кроки в кімнаті вона почула. Розплющивши очі, вона повільно обернулась і побачила Молверна, а за його спиною — двох озброєних гангстерів.

Альбінос вийшов на середину кімнати, роззирнувся довкола, шмигнув до спальні, потім до ванної. Чути було, як він відчиняє і зачиняє двері. Ступаючи тихо, як кіт, він повернувся до вітальні, розстебнув плащ, збив на потилицю капелюха.

— Одягайся, сестричко. Проїдемося під дощем. Ти ж не проти, правда?

Дівчина дивилася тепер у вічі Молвернові. Той знизав плечима, усміхнувся, розвів руками.

— Нічого не вдієш, золотко. Погоджуйтесь.

ЇЇ обличчя скривилось у зневажливій гримасі. Вона тільки вимовила: «Ви… ви…» — і голос її урвався. Тримаючись дуже рівно, Джін Едрієн перейшла вітальню і зникла в спальні.

Альбінос затис тонкими губами сигарету й засміявся, булькаючи так, наче рот його був повен слини.

— Я бачу, ти не дуже їй подобаєшся, котику. Молверн неквапно підійшов до столу, сів на краєчок, похмуро втупився у підлогу й зітхнув:

— Вона, видно, вирішила, що я продав її.

— Може, й продав, може, таки й продав, котику, — весело відказав альбінос.

— Не спускайте її з ока, — порадив Молверн. — З пістолетом у руках, вона будь-кому дасть фору.

Завівши руки за спину, він з неуважливим виглядом потарабанив пальцями по столу, а тоді непомітним рухом згорнув шкіряну рамку й підсунув її під прес-пап'є.

Заднє сидіння машини було поділене на дві половини оббитим шкірою бильцем; спершись на нього ліктем, обхопивши пальцями підборіддя, Молверн дивився крізь запітнілу шибку на дощ. Світло автомобільних фар в'язло в цій густій завісі, і стукотіння крапель по верху машини скидалося на далекий гуркіт барабанів.

Джін Едрієн сиділа по той бік бильця, забившись у куток. Вона була в чорному капелюшку й сірій смушковій шубці з шовковистою вовною, довшою, ніж каракуль, і не такою кучерявою. Дівчина не дивилася на Молверна й не озивалася до нього.

Вів машину товстун, альбінос сидів поряд з ним. Машина мчала безлюдними вулицями, повз розмиті будинки, розмиті дерева, розмите сяйво ліхтаря. Неонові вогні реклам ледь просвічували крізь густі клуби водяного пилу.

Потім дорога почала забирати вгору, й у тьмяному світлі ліхтаря на перехресті Молверн розібрав напис «Корт-стріт» і неголосно сказав: — Це ж Італійський квартал, Крітце. Невже твій бос так зубожів, що перебрався аж сюди?

Альбінос озирнувся, блиснувши очима:

— Це не твій клопіт, котику.

Машина стишила швидкість перед великим дерев'яним будинком з ґратчастим ґанком і сліпими, неосвітленими вікнами. Трафаретний напис на цегляній стіні по той бік вулиці повідомляв: «Похоронний заклад Паоло Перруджіні».

Машина звернула на посипану жорствою під'їзну алею. Світло фар уперлося в розчинений гараж. Вони в'їхали досередини, зупинилися поряд з великим блискучим автокатафалком.

— Вилазьте! — наказав альбінос.

— О, та ви подбали вже й про транспорт для нашої наступної подорожі, — зауважив Молверн.

— Не блазнюй! — раптом визвірився альбінос. — Ач, який жартунчик-пустунчик.

— Хто-хто, а ти мав би цінувати гумор повішеника, — відказав Молверн.

Товстун заглушив мотор, увімкнув потужний ліхтар, загасив фари і, вилізши з машини, скерував промінь ліхтаря на вузькі дерев'яні сходи в кутку гаража.

— Прошу туди, котику, — сказав альбінос. — Даму пропусти вперед. Я йду позаду, й ти у мене на мушці.

Не глянувши на Молверна, Джін Едрієн пройшла вперед, а троє чоловіків один за одним попростували слідом.

Сходи вели до дверей. Дівчина відчинила їх, і на мить усіх чотирьох засліпило яскраве світло. Перед ними було горище з нетинькованими низькими стінами й нефарбованими кроквами, з двома квадратними віконцями в торцях, щільно зачиненими й замазаними чорною фарбою. Яскрава лампа без абажура висіла над кухонним столом, за яким сидів дебелий чоловік. Блюдце коло його ліктя було повне сигаретних недокурків. Два недокурки ще диміли.

На ліжку під стіною сидів кощавий губань; під лівою рукою в нього лежав парабелум. Умеблювання доповнювали кілька стільців і шафа, підлогу вкривав потертий килим; з-за прочинених фанерних дверей у кутку виглядав унітаз і виднівся краєчок старомодної ванни на чавунних ніжках.

Зовнішність дебелого чоловіка, що сидів за кухонним столом, симпатії не викликала: морквяного кольору волосся, трохи темніші брови, грубе квадратне обличчя з випнутим підборіддям; брутальність відчувалася навіть у тому, як він стискав у зубах сигарету. Костюм, що був на ньому, коштував, мабуть, дорого, але мав такий вигляд, наче в ньому спали.

Дебелий байдуже глянув на Джін Едрієн і, не виймаючи сигарети з рота, процідив:

— Проходь і вмощуйся, сестричко. Кого я бачу — Молверн! Ви, хлопці, спускайтеся втрьох униз, тільки нехай Лівша залишить мені свій пугач.

Дівчина мовчки пройшли повз нього й сіла на стілець. Губань підвівся з ліжка, поклав парабелум на кухонний стіл, і троє гангстерів вийшли. Дверей вони не зачинили.

Дебелий чоловік підсунув парабелум так, щоб він лежав під рукою, подивився в очі Молвернові й глузливо сказав:

— Мене звуть Долл Конент. Пригадуєш такого?

Молверн стояв біля кухонного столу, широко розставивши ноги, тримаючи руки в кишенях, і дивився на Конента згори вниз напівзаплющеними, ніби навіть заспаними, але дуже холодними очима.

— Аякже, — відповів він. — За моєю допомогою мій батько домігся, щоб вам припаяли строк — той єдиний строк, від якого ви не змогли відкрутитися.

— Зміг, голубе, зміг. Ти забув, що існує апеляційний суд.