Молверн замовк і знов обережно торкнувся пальцями щелепи. Він пильно дивився на Конента з-під насуплених брів.

Конент озвався знехотя, зовсім захриплим голосом:

— То не моїх рук діло, друже. Хоч вір, хоч ні — не моїх.

— Слухайте далі, — відказав Молверн. — Той бандюга міг убити дівчину ще в готелі. Але він не вбив її, бо Тарго там не було і бою Тарго ще не провів, а тому всі попередні способи збити поліцію зі сліду пішли б собаці під хвіст. Бандюга прийшов до готелю тільки для того, щоб подивитись, як міс Едрієн виглядає без гриму. Але вона, чимось налякана, зустріла його з пістолетом у руці. Тож він оглушив її і втік. А приходив він тільки для того, щоб подивитись.

Конент повторив:

— То не моїх рук діло, друже.

Вийнявши з кишені парабелум, він тримав його тепер в опущеній руці, дулом униз. Молверн знизав плечима.

— Так, не ваших. — Він обернувся і вп'явся поглядом у сенатора Кортуея. — Цс діло його рук. Тільки він був зацікавлений у вбивстві дівчини. І він же подбав про те, щоб відвести підозру від себе. Він змовився з Шенвером: у разі, якби щось пішло не за планом, Шенвер мав утекти, а відповідати перед законом довелося б тому, проти кого свідчили б усі докази — могутньому босові Доллу Конентові.

Кортуей кволо посміхнувся і мовив зовсім безживним голосом:

— У цього хлопця багата фантазія, але ж він… Тарго підвівся. Обличчя в нього перекривилося, і, насилу ворушачи губами, він просичав:

— А по-моєму, це правда, містере Кортуей, і за ваші діла я скручу вам зараз в'язи.

— Ану сядь, піжоне! — наказав альбінос і наставив на Тарго пістолет.

Тарго напівобернувся і врізав кулаком альбіносові в щелепу. Той відлетів назад, ударився головою об стіну. Пістолет випав з його руки, ковзнув по підлозі.

Тарго рушив через кімнату.

Конент скоса стежив за ним, але з місця не зрушив. Тарго пройшов повз нього, мало не зачепивши його. На Конентовім обличчі не ворухнувся жоден м'яз. Воно ніби закам'яніло — тільки звужені в щілинки очі блищали з-під насуплених брів.

Коли Тарго був уже за крок від столу, Кортуей підняв свій пістолет, побілілим пальцем натис на гачок і вистрелив.

Молверн кинувся через кімнату й затулив собою Джін Едрієн — затулив від усіх, хто був у кабінеті.

Тарго подивився на свої долоні. Рот його скривила безглузда посмішка. Він сів на підлогу й притис обидві руки до грудей.

Кортуей знову підняв пістолет, але тут заговорив Конентів парабелум. Прогриміли два постріли, і руку сенатора залила кров. Його пістолет упав під стіл, і він нахилився, щоб підняти зброю, — його довге тіло зігнулося в дугу, так що над краєм столу видно було тільки хребет.

— Устань і отримай своє, продажна твоя душа! — вигукнув Конент.

Під столом прогримів постріл. Спина Кортуея зникла з очей.

За мить Конент обійшов стіл, нахилився, випростався.

— Ковтнув свинцю, — сказав він дуже спокійно. — Вистрелив собі в рот… От і нема в мене більше чистої і чесної руки в сенаті.

Тарго звалився на бік і закляк на підлозі.

Двері кабінету розчахнулись. Скуйовджений дворецький зазирнув з порога, розтулив рота, але побачив пістолет у Конентовій руці, тіло Тарго на підлозі — і так і не здобувся на слово.

Альбінос зіп'явся на ноги, помацав щелепу, зуби, похитав головою. Потім, тримаючись за стіну, підійшов до свого пістолета й підняв його.

— Гарний же ти в мене охоронець, — визвірився на нього Конент. — Ану, сідай за телефон. Виклич з управління поліції старшого нічного чергового капітана Меллоя — хай негайно виїздить сюди.

Молверн обернувся, простяг руку, підвів холодне підборіддя Джін Едрієн.

— Уже розвиднюється, золотко. І дощ, здається, вщух, — сказав він спроквола. Потім витяг свою нерозлучну фляжку. — Випий. Випий за упокій душі містера Тарго.

Дівчина похитала головою і затулила обличчя руками. Минуло ще багато часу, перше ніж здалеку почулося виття сирен.

Худенький, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята ліфта рукою в білій рукавичці й сказав:

— Вертун уже одужує, але на роботу ще не вийшов, містере Молверн. Старший посильний Тоні теж не з'явився. Одні гарують, інші вилежуються.

Молверн відповів з кутка кабіни, де він стояв разом з Джін:

— Це ти так гадаєш.

Хлопець почервонів. Молверн ступив ближче до нього і поплескав його по плечу:

— Не зважай на мене, синку. Я цілу ніч не спав — доглядав хворого приятеля. Ось тримай, купиш собі другий сніданок.

— Та що ви, містере Молверн. Я ж не хотів… Двері відчинилися на дев'ятому поверсі. Молверн з дівчиною пройшли коридором до номера 914. Молверн узяв з її руки ключ, відімкнув двері, прочинивши їх, устромив ключ із середини і сказав:

— Лягай спати й не прокидайся до вечора. Ось, візьми мою фляжку, ковтнеш трохи на сон грядущий. Краще спатиметься.

Дівчина пройшла до кімнати й мовила через плече:

— Я не хочу віскі. Зайди на хвилинку. Я тобі розповім дещо.

Він увійшов, зачинив за собою двері. Яскравий прямокутник сонячного світла лежав на килимі, торкаючись канапи. Молверн запалив сигарету, задивився на візерунки килима.

Джін Едрієн сіла, скинула капелюх, скуйовдила своє волосся. З хвилину помовчавши, вона сказала, немовби зважуючи кожне слово:

— Я дуже вдячна тобі за все, що ти для мене зробив. Але я не розумію, навіщо воно все тобі.

Молверн відповів:

— Я міг би назвати кілька причин, але так чи так Тарго загинув, і якоюсь мірою винен у його смерті і я. Хоч якщо подумати я не просив його скрутити в'язи сенаторові Кортуею.

— Ти, звісно, вважаєш себе героєм, — відповіла дівчина, — але насправді ти просто йолоп, ладний перти на рожен заради першої-ліпшої босячки, що вскочила в халепу. Забудь про все це. Забудь Тарго й забудь мене. Ні він, ні я не варті були й хвилини твого часу. Я хотіла сказати це тобі, бо я поїду звідси, як тільки мені дозволять. Власне, я прощаюся з тобою, більше ми не побачимося.

Молверн кивнув, дивлячись на сонячний прямокутник на килимі. Дівчина провадила далі:

— Такі речі казати нелегко. Я зовсім не шукаю співчуття, називаючи себе босячкою. Я задихалася в стількох нічліжках, роздягалася в стількох дешевих шинках, так часто ходила голодна, так часто брехала людям, що інакше мене не назвеш. Через те я й не хочу, щоб ти водився зі мною.

— А знаєш, тебе приємно слухати, — всміхнувся Молверн. — Говори далі.

Вона метнула на нього погляд, тоді знов опустила очі.

— Як ти вже й сам здогадався, ніяка я не Джанні. Але ми з Джанні приятелювали, виступали в одному номері — «сестри-близнята», — коли ще модно було зображати сестер-близнят.

Ми переінакшили її ім'я, поділили його на двох: Ада і Джін Едрієн. Ясна річ, скінчилося тим, що наш номер освистали; тоді ми прибилися до мандрівної трупи. Але в Новому Орлеані трупа розпалася. Для Ади це була остання соломинка. Вона отруїлася снотворним. Я залишила собі її фотографії, бо вона розповіла мені все своє життя. І дивлячись на портрет того кощавого піжона з холодними очима, думаючи, як він кинув її напризволяще, я дедалі більше ненавиділа його. Ада була його дочка — це точно, можеш не сумніватися. Я навіть писала йому, просила допомогти їй, хоч трішечки допомогти, — й підписувала листи її ім'ям. Але він жодного разу не відповів. Тож коли вона отруїлась, я присяглася помститися за неї…

Дівчина замовкла, туго сплела пальці, а тоді рвучко розняла їх — немов хотіла зробити собі боляче.

— Сірано познайомив мене з Тарго, — помовчавши, сказала вона. — А Тарго — з Шенвером. Шенвер упізнав фотографії. У Сан-Франціско він був колись агентом розшукного бюро, що за контрактом із Кортуеєм стежило за Адою. Ну, а що було далі — ти знаєш.

— Чудово! — відказав Молверн. — Заслухатися можна! Мене тільки дивує, чому ти згадала про благородні мотиви тепер, а не раніше. Невже ти хочеш переконати мене, що робила все ще не заради грошей?