По завершенні широкого кола ніс літака був уже спрямований на південний схід. Швидко поночіло. Знову почувся голос начальника служби безпеки:

— Хвалю за винахідливість, командире. Ясна річ, врешті доведеться сказати їм правду. А тим часом виходьте на зв'язок з Джексонвіллом. Їх уже повідомили. Ми теж слухатимемо вас.

— Гаразд, — відповів Літлджон і зазирнув через плече другого пілота в маршрутну карту.

В цю мить озвався голос Кларісси:

— Командире!

Літлджон аж навіть якось неохоче відірвався від згорнутої карти й випростався.

— Слухаю.

— Він вимагає грошей. Викупу за пасажирів і за літак. Вимагає, щоб гроші вже чекали на нього в Джексонвіллі. Інакше, мовляв, він спочатку порішить Міллі, а потім висадить у повітря літак.

— І скільки ж він править?

Кларісса судорожно ковтнула.

— Чве… чверть мільйона доларів.

Літлджон і бровою не ворухнув. Узявшись за мікрофон, він мовив:

— Новий Орлеан, як чуєте мене?

Інший голос відповів:

— Це вже Джексонвілл. Чуємо вас дуже добре.

— Нападник вимагає чверть мільйона доларів.

— Ми це почули. Хто він?

— Зареєстрований у нас як Чарлз Вогнер з Хартфорда, штат Коннектікут.

— Чи ставить він ще якісь вимоги?

— Хвилинку. — Командир поклав мікрофон, натис на кнопку переговорної системи. — Кларіссо, чи висуває він ще якісь вимоги?

— Так, сер. Цілу купу. Видно, усе обміркував наперед. Я ледве встигала записувати. — В руці Кларісси зашурхотів папірець; потім тон її голосу раптом змінився. — Даруйте, сер, але цей туалет не працює. Так, той другий працює. Прошу, сер. — Вона знову притишила голос. — Якийсь пасажир. Я повісила табличку, та все одно лізуть…

— Біс із ними. Читай.

— Зараз, сер. Тож вимоги його такі: гроші приготувати в дорожній сумці, банкноти — не менш як п'ятдесятидоларові й не більш як стодоларові, пачками по двадцять п'ять тисяч у кожній. Літак має приземлитися на сімсот двадцять п'ятій злітно-посадочній смузі джексонвіллського аеродрому, якнайдалі від будинку аеропорту.

— Хвилинку, — урвав її Літлджон і промовив у мікрофон. — Безпеко, як чуєте нас?

— Чуємо вас добре. Давайте далі.

— Читай далі, Кларіссо.

— Читаю, сер. До літака щоб ніхто не наближався. Пасажирам він дозволить зійти. Після того вийде з туалету. Гроші мають бути передані так, щоб ніхто сторонній до середини літака не заходив. І на додачу до всього, йому потрібні два парашути.

— Два?

— Атож, два. Один спортивний, а другий — армійський, стандартного зразка.

Чути було, як начальник служби безпеки в Джексонвіллі звелів комусь:

— Негайно зв'яжіться з Американською асоціацією парашутистів — нехай повідомлять усе, що знають про Чарлза Вогнера. — Потім він знов заговорив у мікрофон. — Ще що, командире?

— Кларіссо?

— Більше нічого, сер. Поки що. Він каже — дальші інструкції дасть, коли ми приземлимося.

— Гаразд. — Літлджон відпустив кнопку переговорної системи й проказав у мікрофон — Алло, безпеко. Вам доведеться прийняти нас на смугу сімсот двадцять п'ять незалежно від напрямку вітру.

— Ясна річ.

— А як буде з грошима, що їх вимагає нападник?

— Вони чекатимуть на нього. Не знаю, чи довго він ними тішитиметься, але ми їх йому дамо. І парашути теж.

— Гаразд, — сказав Літлджон. — Самі розумієте — не хочеться втрачати Міллі. Не кажучи вже про літак, повний пасажирів.

Йому не відповіли. Він вимкнув мікрофон, зосередив усю увагу на приладах. Призахідна заграва була тепер у них за хвостом, під. крила заповзали тіні Смокі-Маунтінс. Ось і промінь джексонвіллського радіомаяка; літак плавно ліг на крило й увійшов у повітряний коридор, прямуючи тепер майже точно на південь. Двигуни розмірено гули в дедалі густішій темряві; лампочки в кабіні освітлювали напружені обличчя пілотів. Нарешті попереду засяяли вогні Джексонвілла, світла пінява смуга позначила лінію пляжу, що зникала в напрямку Сент-Огастіна. Літак почав знижуватися. З полегкістю зітхнувши, Літлджон передав керування другому пілотові, який відразу ж зв'язався з диспетчерським пунктом. Командир екіпажу взяв на себе завдання оповістити пасажирів. Він натис на відповідну кнопку й безбарвним голосом проказав:

— Леді й джентльмени, це знову говорить командир вашого літака. Через несприятливі погодні умови ми змушені приземлитися в аеропорту Джексонвілла, штат Флоріда. Представник авіакомпанії в аеропорту пояснить вам детальніше причини затримки й подбає про те, щоб вас якнайшвидше доставили до місця призначення. Даруйте за цю незручність. А тепер, будь ласка, застебніть прив'язні ремені, підійміть спинки своїх крісел і до посадки не куріть…

Автозаправники вже завершували свою роботу; коли автобус з пасажирами від'їхав, його місце зайняв легковий фургон, з якого вийшли двоє чоловіків.

Один тримав у руках малий парашут і дорожню сумку; другий ніс більший парашут. Вони піднялись алюмінієвим трапом, не заходячи до середини літака, поклали свою ношу на підлогу, кивнули блідій Кларіссі, тільки подивилися в напрямку туалету й почали спускатися. Вони виглядали як агенти ФБР і, власне, агентами ФБР і були.

Із своєї кабіни командир екіпажу Літлджон постежив за ними, а коли їхній фургон, розвернувшись, від'їхав, — підніс до уст мікрофон.

— Кларіссо!

— Слухаю, командире!

— Що робимо далі?

— Хвилинку… — Запала довга мовчанка. Внизу автозаправники втягували в себе трубопроводи, мов чудовиська, що ковтають величезні макарони. Нарешті Кларісса заговорила — Командире, він хоче, щоб спочатку ми взяли курс на Майамі. Він хоче, щоб ми йшли на мінімальній швидкості — миль двісті на годину, не більше — й на висоті дві тисячі футів. І щоб задні пасажирські двері іззовні не взяли на клямку…

На диспетчерському пункті почули це і втрутилися в розмову.

— Командире, з вашого літака можна стрибати з парашутом?

— Саме з мого — можна, — відповів Літлджон. — Видно, через те він і обрав сімсот двадцять сьомий. З сімсот сьомого чи сорок сьомого він стрибнути б не зміг. Певно, знається на льотній справі. Або посидів над книжками, готуючись до цього трюку.

На диспетчерському гмукнули.

— За чверть мільйона доларів можна й над книжками посидіти. І навіть уперше в житті стрибнути з парашутом. У тих списках парашутних клубів, що їх ми встигли переглянути, такого прізвища нема.

— Можливо, він це прізвище взагалі вигадав.

— Атож, можливо, що й вигадав. Чи не страшна розгерметизація на такій висоті — коли він відчинить двері?

— Ні, на висоті двох тисяч футів не страшна. І Флоріда — суцільна рівнина. До того ж, якщо ви навіть візьмете ті двері на клямку, він однаково зможе відчинити двері аварійного виходу. — В голосі Літлджона вже бриніла напруга — давалося взнаки задовге чекання. — Ну, то що ми вирішуємо?

Після тривалої мовчанки озвався новий голос:

— Командире, з вами говорить майор військово-повітряних сил Віллобі. Ви особисто маєте якісь пропозиції?

— Ну, — спроквола проказав Літлджон, — почнемо з того, що полетимо над морем; у воду він не стрибне. Це дасть вам можливість підняти кілька літаків і перехопити мене де-небудь у дорозі. Звісно, довго летіти над водою він нам не дозволить, але того часу може якраз вистачити, щоб організувати супровід. А супровід — це вже щось.

Тут втрутився другий пілот — хлопець з неабияким воєнним досвідом.

— Якщо він зважиться на затяжний стрибок — хоча б на п'ятсот футів — вони його вночі нізащо не помітять.

— Ну, тут діло таке: догнав не догнав, а погнатися можна.

— Гаразд, я цю пропозицію приймаю, — сказав майор Віллобі. — Я постараюся розчистити для вас якнайдовший коридор понад берегом. Всі літаки з вашої дороги я відведу — хоч загалом між аеропортами ваш маршрут буде набагато нижчий від рейсових. Постарайтеся продержатись над водою до Дейтони. Ми забезпечимо супровід щонайпізніше з Дейтони. Згода?

— Згода.

— Командире, — тривожно озвалася Кларісса. — Він починає нервуватися.