— Гер Шмітхаген…

Чоловік здригається, але не втрачає самовладання.

— Я прийшов по машину.

— В такий час? — збентежено каже чоловік, мимохіть порушуючи текст пароля.

— Я прийшов за сірим «мерседесом», — закінчую я свою частину пароля. — А ви повинні мене запитати…

— … Чи не прийшли ви за чорним «вольво», — додає Шмітхаген. — Тільки ж, боже мій, у такий час… Ідіть слідом за мною.

Я підкоряюсь, думаючи, що в цьому будинку ім'я боже вимовляють аж надто часто й зовсім недоречно. Господар обходить будівлю й веде мене до внутрішнього двору. Коли він зупиняється й шукає в кишені ключі, я невиразно бачу його обличчя — обличчя літньої людини, з великим носом і запалими щоками.

— Я не можу прийняти вас у будинку, — тихо попереджає мене Шмітхаген, перш ніж покрутити в замку ключ. — Прокинеться дружина. Сядьте он там, у затінку, на лаві.

Він сказав «у затінку», бо саме зійшов місяць. Цілий день було хмарно, а зараз небо проясніло й по ньому самовдоволено поплив великий синьо-білий півмісяць. Влаштовуюсь на лаві, а господар безшумно відмикає двері й зникає у будинку. Простежую за ним очима: хоча б не наскочив у темряві на стілець.

За п'ять хвилин він уже сидить поруч мене, а я ховаю у внутрішню кишеню товстий конверт.

— Отже, у вас неприємності… — бурмоче Шмітхаген, вже набагато привітніше.

— Нічого страшного, — недбало відповідаю йому. — Я сказав вам це тільки для того, щоб ви мали на увазі: я можу знову звернутися до вас.

— Тільки не в такий час, прошу вас. Крім усього, в мене нервова дружина. А сусіда мучить безсоння й цікавість. Не знаю, чи не підглядає він і зараз з-під занавіски…

Натяк досить прозорий. Я вибачаюсь востаннє й рушаю до автомобіля. Не до сірого «мерседеса» й не чорного «вольво», а до свого вірного «БМВ».

У конторці «Чорного цапа», як я й сподівався, відбулася зміна варти. Сонний черговий ввічливо вислуховує моє пояснення — на жаль, я змушений негайно виїхати, — дістає картку з рахунком, бере гроші й повертає мій паспорт.

Хол порожній. Вулиця перед готелем — теж. Сідаю в залишений на сусідньому перехресті автомобіль і рушаю. Звичайно, не до Кельнського кафедрального собору.

Фари прорізають у мороці світловий тунель, і я лечу в цьому тунелі ось уже бозна-скільки часу під рівномірне гудіння мотора, ніби одірваний від навколишнього світу, і лише синьо-білі дорожні знаки нагадують про те, що навколишній світ ще існує: «Поворот на Умлайтунг», «Кінець населеного пункту Аусфарт», «До Нюрнберга — 75 км».

Жену автомобіль із швидкістю двісті кілометрів на годину, — не тому, що треба дуже поспішати, а тому, що велика швидкість збуджує нерви й не дає заснути за кермом. Не доїжджаючи до передмістя Мюнхена, звертаю з автотраси на вузенький путівець і зупиняюсь біля соснового лісу; вимикаю мотор автомобіля й пробую зробити те саме з мотором у голові: на сон у мене лишилося рівно дві години.

Перша з цих двох годин минає в якійсь ідіотській розмові:

«Ви самі, Майкле?» — «Сам чи ні, яке вам до цього діло, Уїльяме?»

Та, здається, поступово я засинаю, бо коли в моєму мозку дзвонить будильник, стрілки на циферблаті годинника показують сьому. Закурюю сигарету, щоб остаточно прокинутись, і знову виїжджаю на шосе.

До Мюнхена я прибуваю якраз вчасно. П'ю каву — витрачено чверть години, ще чверть — на те, щоб знайти місце для автомобіля. Та ось я вже стою перед універмагом «Кауфгоф» — за п'ять хвилин до урочистого відкриття дверей до скарбів серійної продукції.

Коли б «Кауфгоф» був крамничкою краваток чи газових запальничок, усе було б дуже просто. Стаєш десь поблизу, так, щоб у поле твого зору потрапив тротуар перед входом, і чекаєш, поки з'явиться Радев.

У «Кауфгофі» є й краватки, й запальнички. Та, на жаль, там є ще мільйон інших речей, бо це модерний чотириповерховий універмаг, який важко навіть обійти — де вже там усе роздивитись!

«Кауфгоф»! Світ універсального магазину, покликаний задовольнити потреби покупців і викликати у них нові потреби. Лабіринт стежок серед стендів, які приваблюють вас багатством кольорів і асортименту, безперестанна гра яскравих неонових вогнів, що супроводжується дискомелодією й гіпнотизуючими рекламними закликами гучномовців. Механіка спокуси. Справжній бенкет для так званого «середнього дурня»! Заходиш купити лезо для гоління, а виходиш з цілою торбою інших товарів, бо перш як дійдеш до лез, треба минути ще двадцять стендів. На кожному кроці надибуєш речі, про існування яких досі й не підозрював. Динаміка технічного прогресу. Чим далі просуваєшся в це царство достатку, тим ясніше усвідомлюєш: усе, що в тебе вдома, — від будильника до пральної машини, — безнадійно застаріло. Новий радіогодинник розбудить тебе приємною мелодією, нова пральна машина виконує автоматично шість різних програм, новий пилосос… Чи варто продовжувати — все нове має такі переваги перед старим, що просто змушує тебе купувати.

Хоча ще немає дев'ятої, відвідувачі вже юрмляться біля великих дверей. Я стою в затінку, трохи осторонь від входу, й неуважливо роздивляюсь вітрину з пляжними костюмами. Варто тільки уявити собі, що кожний з цих костюмів натягне на себе гола жінка… Але я уявляю собі інше: я тиняюся в цій велетенській залізобетонній клітці аж до вечора, а Петка все нема й нема, електричні дзвінки пронизливо дзеленчать: мовляв, іди геть звідси… Я виходжу на вулицю, де на мене вже давно чекають. Але це не Петко.

«Ви самі, Майкле?»

Ранок сонячний, і хоча ще тільки початок червня, судячи з усього, день сьогодні буде гарячий у прямому й переносному значенні цього слова.

Для початку я міг би скористатися методом елімінації: виключити сектори, де з тої чи з тої причини Земляк навряд чи міг бути. Наприклад, відділи жіночого одягу. Товктися там — значить увесь час потрапляти людям на очі. В ті джунглі суконь, костюмів і спідниць рідко проникають чоловіки, а якщо й проникають, то тримаються поруч своїх дружин. Або поверх килимів — там надто мало покупців, щоб залишитися непоміченим, якщо затримаєшся трохи довше. Або величезний сектор парфумів і косметики, де продавщиці весь час пропонують вам свою допомогу. Або перший поверх — гастрономія, — де нескінченний людський потік не дозволяє затримуватись на одному місці.

Отже, чимало секторів магазину відпадає. Залишається відносно невелика кількість відділів, на яких можна зосередити увагу. Книжковий відділ. Цілком природно, люди тут затримуються довше, розглядаючи альбоми з кольоровими знімками собак і кінозірок. Стенди з сувенірами. Тут також можна блукати скільки хочеш, не викликаючи підозри, бо вибір сувенірів — річ складна й делікатна, в тому розумінні, що ніколи не знайдеш того, що шукаєш. Поверх модного вбрання для чоловіків, де кожному дозволено марнувати час у спогляданні товарів. І, нарешті, кав'ярня на горішньому поверсі — людей там не дуже багато й не дуже мало, коротше кажучи, цілком підходяще місце для короткочасної зустрічі, учасники якої не прагнуть бути зафіксованими в пам'яті людства або в архівах поліції.

Елімінація — чудовий метод, яким користуються мільйони. Об'єкти моїх спостережень зведені до мінімуму — десяток місць, розкиданих на чотирьох поверхах магазину. От коли б можна було роздробити й себе на десяток частин, щоб водночас бути скрізь, — тоді все було б гаразд.

Так я міркую, роблячи пробний обхід поверхів супермагазину. Потім знову стаю на варті вітрини з пляжними костюмами. Замість мучити себе чатуваннями в десяти різних місцях, куди зручніше зосередити увагу на одному місці, яке Петко аж ніяк не може обминути. Адже потрапити до «Кауфгофа» можна тільки через вхідні двері, і тому це найнадійніший контрольний пункт. Обмацуєш очима юрбу, поки твій погляд зупиниться на об'єкті з посивілим волоссям і сумним обличчям: «Здоров був, Земляче!»

Одне лихо — тут аж два входи, крім службового й отого, де приймають товари. Два входи з двох різних вулиць. Я стою біля одного з них, курячи сигарету й оглядаючи юрбу. Треба шукати оптимальне вирішення проблеми, а не стовбичити перед цим входом, тоді як Петко може пройти другим.