— Сподіваюсь, я не примусив вас чекати, — ввічливо кажу я. — Маю на увазі, що ви вже, напевно, поснідали.

Свіжі столові прибори біля неї свідчать про те, що я помиляюсь, тому дама залишає моє запитання без відповіді, лише зауважує:

— Я гадала, що торговці — народ пунктуальний.

Голос, як завжди, люб'язно-приємний.

— Саме так, — підтверджую я, вмостившись навпроти неї. — Але для мене торгівля — це лише хобі. Справжнє моє покликання — неробство.

— Що вам принести: каву, чай? — перебиває нашу розмову кельнер.

— Каву, — відповідаю я.

— Дві кави, — уточнює дама.

Кельнер уже хотів іти, але вона жестом зупиняє його.

— І ще помаранчевий сік, шинку з яйцем, кефір.

Тепер уже мені доведеться чекати її. Кельнер зникає. За столом западає неприємна мовчанка.

— Посміхніться, — кажу я. — Сьогодні буде чудовий день.

Її обличчя й справді освітилося блідою усмішкою. Блідою і, здасться, іронічною.

— Домовимося наперед не говорити про погоду. І взагалі вам не обов'язково розважати мене розмовами.

— Гаразд, я мовчатиму. Якщо ви наполягаєте.

— Я ні на чому не наполягаю, — м'яко проказує вона, наче я дитина, якій треба пояснювати елементарні речі. — Просто хочу, щоб ви не робили зайвих зусиль. Вважайте мене службовою особою.

Кельнер приносить каву, а разом з нею неодмінний додаток: булочку, масло, конфітюр.

— Якщо ви службова особа, то я починаю снідати, — доповідаю я, наливаючи каву.

— Так-так, не соромтесь.

Трохи згодом приносять і її смажену шинку. Їмо мовчки, кожний зайнятий своєю тарілкою і своїми думками. Судячи з її округлих форм, дама не може поскаржитися на відсутність апетиту. Що ж до її гаданої веселої вдачі, то тут я, здається, помилився. Або ж Сеймур попередив її: «Будьте з ним дуже уважна. Він нещирий і до того ж бабій. Не спускайте з нього очей, але тримайтесь на відстані».

Наливаю собі ще чашку кави й закурюю сигарету.

— Чи не скажете ви мені, як службова особа, які в нас плани?

— Наш спільний знайомий вам про це казав, — відповідає Мод.

Сеанс наближається до кінця — дама взялася за кефір.

— Я маю на увазі сьогоднішній день.

— Поїдемо до Франкфурта.

Дама підводить на мене очі. Великі темно-карі промовляють: тут не місце для розмов.

— У вас гарні очі, — кажу я.

— Я подбаю про те, щоб винесли валізи, й розрахуюсь, — каже Мод, підводячись. — Почекайте мене в холі.

Що й казати: службова особа.

У підземному гаражі готелю, де стояли наші автомобілі, виникла коротенька суперечка, яка мала дуже серйозні наслідки.

— Ви куди? — запитує дама, побачивши, що я прямую до свого «БМВ». — Ми поїдемо разом.

— Звичайно, але кожний у своєму автомобілі.

— Навпаки: поїдемо в одному автомобілі.

— Тоді сідайте в мій.

— Ви поїдете в моєму автомобілі, Альбере, — наполягає жінка.

— Але ж наш спільний знайомий мені цього не казав…

— Він казав мені. Згодом ви знову одержите свій автомобіль. А поки що кладіть сюди свою валізку.

Отже, прощавай, мій любий «БМВ», прощавай, моє сіре котеня. Тепер я зовсім обеззброєний. Ну ж, не треба занепадати духом: менше зброї — легше нести. Діятимемо голіруч, як борці дзю-до.

Віддаю валізку і, вже не заперечуючи, сідаю в зелений «мерседес» на місце мерців. На відміну від мого «БМВ», просякнутого духом бензину й тютюну, тут панує легкий запах парфумів.

Вона вправно виводить «мерседес» з гаража. Досвідченого водія видно з того, як він рушає з місця. Максиміліанштрассе залита сонцем. Мод тримає кермо лівою рукою, правою виймає з сумки чорні окуляри, і я згадую колишню секретарку Сеймура — Грейс, хоч її окуляри були не темні.

Якщо не брати до уваги окуляри, то схожість між Грейс і Мод така сама, як між небом і землею. Та була струнка, нервова, агресивна, з багатьма комплексами. А ця — «в здоровому тілі — здоровий дух», спокійно-самовпевнена й холодно-доброзичлива. Ані крихточки від муштри Грейс. Чисте, матово-біле обличчя, під блідо-ліловою попліновою блузкою вирізняється великий бюст, масивні стегна обтягує спідниця з сірої англійської фланелі. Ні, у Сеймура не такий смак. Службова особа — і тільки.

Оминаємо бензостанцію і виїжджаємо на автостраду. Точніше сказати: в'їжджаємо в автостраду, бо це окремий світ, особливий світ, обмежений з боків бетонними рівчаками, не дуже широкий, але безконечно довгий, світ, де безмежний рух вкладається у два протилежні потоки автомашин, що мчать денно й нощно, нескінченні потоки механічних кров'яних тілець, які циркулюють у бетонних венах.

Непривабливий пейзаж, строго геометричний, де природа — рослини й квіти — поступилась місцем бетону й криці, залізобетонним шляхопроводам, дорожнім знакам з назвами населених пунктів і цифрами дозволеної швидкості. Ізольований світ, одірваний від усього навколишнього, світ двох вимірів, зведений до двох напрямків — того, звідки ти їдеш, і того, куди їдеш, — така собі сіра стрічка, яка безперестану розкручується під тобою, зв'язуючи те, що було, з тим, що буде.

— У мене таке відчуття, ніби ви працювали на радіо, — кажу я трохи згодом.

— Якщо це вас так цікавить, то я таки там працювала.

— У вас такий мелодійний, добре поставлений голос, як у людей з ефіру..

— Не розумію, чим вам не подобається мій голос? — байдуже видає Мод.

— Нічим. Просто він мені нагадує магнітофонний запис…

— В такому разі ні про що мене не розпитуйте. Мовчатимете ви — мовчатиме і мій магнітофон.

— Чому ж! Тембр вашого голосу мені приємний. До того ж я маю до вас запитання.

Жінка мовчить, спрямувавши свої темні окуляри на бетонну стрічку, що летить нам назустріч.

Прибуваємо до Франкфурта близько третьої години. Готель «Континенталь», де ми зупиняємося, — незважаючи на гучну назву, — такий собі стандартний модерний готель середнього ріння. Коли ми піднімаємось ліфтом у супроводі хлопчика з валізами, дама пропонує:

— Приймемо ванну, а тоді спустимося пообідати.

— Я не голодний. Краще посплю.

— Тоді я замовлю що-небудь собі в кімнату.

— Якщо ви робитимете замовлення, попросіть, щоб мені в номер принесли газети.

— Гаразд.

Кімнати на четвертому поверсі, але досить далеко одна від одної. Моя — в кінці коридора, і, поки хлопчик відмикає двері, я помічаю в глибині ще один ліфт, певно, службовий, яким доставляють на поверхи закуски й білизну.

Через кілька хвилин після того, як я розпакував свої речі, у двері стукають: принесли газети. Нашвидку переглядаю одну з них: треба ж знати, що відбувається у світі. Потім, за звичкою, згинаю її на фінансовій сторінці й кидаю на ліжко. Тепер треба чекати телефонного дзвінка. Невдовзі маємо й це.

— Чи принесли вам газети? — чую в трубці голос дикторки.

— Так, дякую.

За півгодини вона, певно, озветься знову, щоб поцікавитись, чи прочитав я їх. А ще згодом захоче довідатись, чи я не зголоднів. Перевірки… Вони будуть неодмінно, та я не можу втрачати через них свій останній шанс.

Тихенько виходжу в коридор, чіпляю на двері знайдену в кімнаті табличку з написом: «Прошу не турбувати», замикаю номер і скрадаюсь до ліфта.

Вантажний ліфт опускає мене в партер службової частини готелю. У глибині коридора — вихід на вулицю. В приміщенні — ані душі. Крізь прочинені двері помічаю якусь жінку, зайняту сортуванням простирадл, але вона мене не бачить.

«Континенталь» стоїть на площі біля вокзалу, де завжди чергують таксі. Беру перше-ліпше й кидаю шоферу:

— Вісбаден — і назад. Чим швидше, тим краще.

Мені пощастило. Водій з тих юнаків — з довгим волоссям, у чорній спортивній куртці, — для яких водіння автомобіля — і професія, і спорт. Він скажено мчить людними вулицями, а потім обганяє на автомагістралі інші машини, і я вже мало не шкодую, що сів до нього. За моїх обставин швидка їзда — це добре, але ж іще краще повернутися назад живим.

Коли сьогодні вранці Мод сказала «Франкфурт», я одразу ж подумав: це твій останній шанс, дивись, щоб його не втратити. Бо якби вона назвала Гамбург, Любек чи якесь інше місто в тому напрямку, це означало б кінець усім надіям.