— Ромена, звичайно, підтвердить вам мої слова. Боже мій! Який щасливий випадок, яке везіння!

— Пробачте мені, містере Воул, ви дуже любите свою дружину?

— Звичайно!

— А вона вас?

— Ромена — віддана дружина. Заради мене вона зробить усе на світі.

У голосі його бринів щирий захват, але в адвоката настрій упав. Свідчення відданої дружини — чи викличе воно довіру?

— А ще хто-небудь бачив, як ви повертались о двадцятій на десяту? Служниця, наприклад?

— У нас немає служниці.

— Може, ви зустріли когось на вулиці, коли йшли додому?

— Знайомих не зустрів нікого. Частину шляху я проїхав автобусом. Може, кондуктор запам'ятав.

Містер Мейгерн похитав головою.

— Отже, нема нікого, хто міг би підтвердити свідчення вашої дружини?

— Ні, але ж у цьому нема потреби.

— Боюся, потреба все ж таки є, — сказав містер Мейгерн. — А тепер ще одне запитання. Чи знала міс Френч, що ви одружені?

— Звичайно, знала.

— А проте ви ніколи не були в неї з дружиною. Чому?

Уперше в голосі Леонардо Воула прозвучала нерішучість:

— Ну… я навіть не знаю.

— А чи знаєте ви, що Джанет Маккензі твердить, ніби її господиня вважала, що ви нежонатий і мала намір у майбутньому одружитися з вами?

Воул засміявся:

— Абсурд! Я на сорок років молодший за неї!

— Але факт залишається фактом, — сухо буркнув адвокат. — Отже, ваша дружина ніколи не зустрічалася з міс Френч?

— Ні… — знову затнувся Воул.

— Дозвольте мені зауважити, — сказав адвокат, — що я не зовсім розумію вашу позицію в цьому питанні.

Воул почервонів і якийсь час мовчав.

— Я щиро зізнаюся вам у всьому, — нарешті заговорив він. — Я був, як ви знаєте, у скрутному матеріальному становищі і сподівався, що міс Френч позичить мені грошей. Вона захопилася мною, проте її зовсім не цікавили деталі мого життя. З самого початку я зрозумів, що вона вважає, ніби ми з дружиною не ладнаємо і живемо не разом. Містере Мейгерн, мені потрібні були гроші, і я хотів добути їх для Ромени. Отож я нічого не пояснював, нічого не заперечував і дозволяв старій дамі думати все, що вона хоче. Вона згадувала про те, що має намір усиновити мене, але про одруження мови не виникало. То, мабуть, лише здогади Джанет.

— Оце все, що ви мені хотіли сказати?

— Оце й усе.

Чи була в словах обвинуваченого якась непевність? Адвокатові здалося, що була. Він підвівся й подав Леопардові руку.

— До побачення, містере Воул. — Він глянув на стражденне обличчя молодого чоловіка і заговорив бадьоро й піднесено. — Я вірю у вашу невинність, незважаючи на безліч фактів проти вас. Сподіваюся довести це і повністю вас виправдати.

Воул усміхнувся йому.

— Ви переконаєтеся, що з алібі все гаразд, — сказав він весело. І знову навряд чи помітив, що адвокат пустив його слова повз вуха.

— Ваша доля великою мірою залежить від свідчень Джанет Маккензі, — сказав містер Мейгерн. — А вона вас ненавидить. Принаймні в цьому сумніватися не доводиться.

— І чого б то їй ненавидіти мене? — спробував заперечити обвинувачений.

Адвокат скрушно похитав головою і вийшов з кімнати. «Негайно до міс Воул», — подумав він. Містер Мейгерн був серйозно стурбований тим поворотом, якого набирала ця справа. Подружжя Воулів мешкало у невеликому ветхому будиночку поблизу району Паддінгтон-Грін. Саме туди й поїхав містер Мейгерн. Він подзвонив. Двері відчинила дебела, неохайна жінка, мабуть, поденна прибиральниця.

— Місіс Воул дома? Вона вже приїхала?

— Годину тому. Але не знаю, чи схоче вона вас прийняти.

— Якщо ви передасте їй мою візитну картку, — спокійно сказав містер Мейгерн, — я певен, вона мене прийме.

Жінка, ще з недовірою, подивилась на нього, втерла руки фартухом і взяла візитну картку. Гримнувши дверима перед самісіньким його носом, вона залишила його на ґанку. Повернувшись через кілька хвилин, вона поглянула на гостя вже привітніше.

— Заходьте, будь ласка.

Вона провела його в невелику вітальню. Містер Мейгерн розглядав картину на стіні і здригнувся, раптом опинившись віч-на-віч із високою блідою жінкою, яка нечутно з'явилась перед ним.

— Містер Мейгерн? Ви адвокат мого чоловіка, так? Ви зараз від нього? Сідайте, будь ласка.

Тільки вона заговорила, він зрозумів, що місіс Воул — не англійка. Він уважно подивився на її вилицювате обличчя, на густе синювато-чорне волосся. Іноді вона робила якісь незвичні рухи руками. Не було сумніву, вона — іноземка. Дивна жінка — аж занадто спокійна. Настільки спокійна, що почуваєш себе перед нею якось ніяково. З першої миті містер Мейгерн зрозумів, що зустрів жінку непересічну.

— Шановна місіс Воул, — почав він, — зараз головне для вас — не занепасти духом…

Він замовк. Йому стало ясно, що Ромена Воул і не збирається занепадати духом. Вона була цілком спокійна, добре володіла собою.

— Розкажіть мені, будь ласка, все про цю справу, — повторила вона. — Я хочу знати навіть найстрашніше. — Вона помовчала, потім повторила трохи тихше, надавши своїм словам якогось особливого відтінку, якого адвокат не міг зрозуміти: — Я хочу знати найстрашніше.

Містер Мейгерн детально розповів про свою розмову з Леонардом Воулом. Вона слухала уважно, час від часу кивала головою.

— Розумію, — сказала вона, коли адвокат закінчив. — Він хоче, щоб я сказала, що того вечора він повернувся о двадцятій на десяту?

— Але ж він справді прийшов у цей час? — різко запитав містер Мейгерн.

— Річ не в цьому, — холодно відповіла вона. — Чи виправдають його, якщо я підтверджу це? Мені повірять?

Містер Мейгерн розгубився. Вона відразу докопалася до самої суті.

— Я хочу знати, чи досить буде моїх слів, — запитала вона. — Чи хто-небудь підтвердить мої свідчення?

В її поведінці відчувалось притлумлене хвилювання, яке викликало в Мейгерна неясне відчуття тривоги.

— Поки що інших свідків нема, — неохоче відповів він.

— Розумію, — сказала Ромена Воул.

Хвилину-дві вона сиділа нерухомо. Ледь помітна посмішка торкнула її уста. Передчуття тривоги в душі адвоката наростало.

— Місіс Воул… — почав він. — Я добре знаю, що відчуває людина за таких обставин…

— Невже? — здивувалася жінка. — Цікаво.

— За таких обставин…

— За таких обставин я збираюся зіграти свою гру.

Він збентежено глянув на неї.

— Але, шановна місіс Воул, ви дуже збуджені. Як любляча, вірна дружина…

— Як ви сказали?

Він нерішуче повторив:

— Як любляча, вірна дружина…

Ромена Воул ледь кивнула головою. Та сама дивна посмішка грала на її устах.

— Це він сказав вам, що я вірна й любляча дружина? — лагідно спитала вона. — О, звичайно, це сказав він! Які ж чоловіки дурні! Дурні, дурні, дурні…

Раптом вона встала. Уся напруженість атмосфери, яка від самого початку розмови гнітила адвоката, мовби сконцентрувалася в її словах.

— Я ненавиджу його, щоб ви знали! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Я мрію побачити, як його повісять, а я дивитимусь на нього, аж поки він випустить дух!

Адвокат відсахнувся від неї — така ненависть палахкотіла в її очах. Вона підступила до нього на крок і збуджено провадила:

— Може, я це й побачу. Припустімо, я скажу вам, що він повернувся того вечора не о двадцятій на десяту, а о двадцятій на одинадцяту? Ви кажете, він твердить, ніби нічого не знав про те, що гроші дістануться йому? А якщо я вам скажу, що він добре знав про це і вчинив убивство з єдиною метою одержати їх? Якщо я вам скажу, що того вечора він у всьому мені признався? Що на його піджаку була кров? Що тоді? Припустімо, я встану на суді й усе це скажу?

Ті очі, здавалося, кидали йому виклик. Через силу приховуючи дедалі більшу розгубленість, адвокат спробував повернути розмову на рейки здорового глузду:

— Від вас ніхто не стане вимагати, щоб ви свідчили проти свого чоловіка…

— Він мені зовсім не чоловік!

Ці слова так несподівано зірвалися з її уст, аж він подумав, що йому просто почулося.