Мар’яна набрала номер телефону з візитки, яку дав їй священик. Ніхто не відповідав, але Мар’яна продовжувала говорити, пробиваючись крізь рівномірні гудки, які наче знущалися з неї:

— …А ви вважайте, що цей ремінь — так само нізвідки. Його нема. Це неможливо. Бо виходить, що той чоловік повісився на дереві, якого нема. Якого не може бути напевне. Він був часткою старого міфу про двох і про плід на дереві. Плід пізнання… — усе це призначалося насправді слідчому Івану Григоровичу, але Мар’яна чомусь вирішила, що довіритися священику буде краще, правильніше. Тепер він висів на цьому паскові, і перед ним стояли троє, але насправді його життя вирішував один — той, чиє тепло й запах: свіжості, тютюну, минулої зливи, бензину, запах міста, запах огіркового лосьйону ми так добре знаємо, а ті двоє були просто підлеглими, несамостійними, новими, що він, той один, їхній ватажок, знадив… Чи… чи вони були двоголовим змієм? Чи… чи знадив той, хто висів на дереві, бо хто може висіти на дереві, як не змій?.. Хіба що плід.

Зі стелі в її квартирі відвалився шмат штукатурки, оголився блідий корінь. «Це дерево неправильне, воно як божевільний. Повинні ж бути принаймні божевільні дерева, якщо божевільних людей нині не існує…»

Квіти на підвіконнях бібліотеки росли, утворюючи під собою хащі сухого листя, відмерлих пагонів, пелюсток, що, відірвавшись, змінювали свій колір на чорний з червоного, поволі темніли, збігались, наче кинуті до полум’я. Цей повільний вогонь пожирав їх, наче справжній, який ковтає осіннє листя. У змові з вітром він розвіює дим узбіччями автотрас, сіється пожовклою стернею, перекидає уривки загублених SMS-ок та попіл, що його струшують з важких цигарок водії-далекобійники. Вони курять, сподіваючись позбутися денного безсоння, нервів, щему незрозумілої їм гнітючої юності. Їхні вантажівки викидають із труб пари відпрацьованого палива, наче спогадів, загулих давно-давно-давно… Вони їдуть уперед, лишаючи на дорозі частку себе, вони рухаються, спалюючи чиєсь сонце, землю й дощі, викидаючи їх геть, наче каталоги давно неіснуючих бібліотек, переліки забутих кимось вражень. Вони курять і випускають дим. Вони переміщуються в себе тільки їм відомим маршрутом. Попіл їхніх цигарок змішується з порохом на узбіччях, влаштовує бали з вітром.

Порожня кабіна. «Часом вони не повертаються», — думаєш ти, і летиш, а машина їде. Чорний з червоного. Зелений з червоного… через жовтий. У трьох кольорах закодоване народження й вогонь. Червона пелюстка в’яне — вогонь. «Червоне, жовте, зелене. Зелене, жовте, червоне… Світлофори — теж дерева…»

Мар’яна кладе долоню на скло. Скло прогинається.

— От, диви, що прийшло, — завідувачка із зітханням показує Мар’яні гарний великий конверт.

— Що це?

— Допомога. Пам’ятаєш, до тебе все такий старий ходив, газети читав?

— Той хрич, що залицявся?.. Ну. І шо?

— То в нього син у Канаді, виявляється…

— Та?.. Ти ба, я такого кавалєра проґавила! — регоче Мар'яна. — Шо ж він не заходить?

— Та він уже вмер.

— Угу, — похмурніє Мар’яна.

— Ну, так от. Той син там якийсь багатий. Допомогу нам прєдлагає. Типу ґрант. На ремонт там, модернізацію, закупівлю фондів… Оно мені нада, та морока, перед пенсією?..

— Ану дайте сюда, — Мар'яна вихоплює конверт. — Я сама з тим пойду, куди слід. Попробую. Інтересно ж.

— Ну дивись, дивись, мо’ ще якого Креза старого там знайдеш… Але в свободноє від работи врем’я!

— Та звичайно, Маріє Іванівно…

Мар’яна відчинила високі двері й занурилася в маленький біоценоз нового колективу: симпатії, антипатії, випадкові й невипадкові зв’язки. На верхівці споживання — начальник… Мар’яна вирішила, що слід обов’язково розстрілювати людей із глумливими пиками. Бо що значить глумлива пика? Вона означає, що людина обманює тебе, розуміючи, що ти знаєш, що тебе обманюють. Але ти, на жаль, нічого не можеш вдіяти. Та чому ж нічого?.. Ось до кабінету хтось зазирає, і людина з глумливою пикою раптом підводить свої широкі брови, і від того її пика стає ще огиднішою, людина піднімає пальця і раптом вся піднімається з-за столу і, кажучи, «один момент» — вискакує з кабінету. Тоді Мар’яна моментально хапає зі столу печатку і ставить її на папері (ой, та що ж мені за це буде, так же ж не можна…), і коли глумлива пика повертається через півмиті, то застає Мар’яну почервонілою; але начальник, заколопотаний тепер якоюсь новою оборудкою, вже неуважний до Мар’яни, і каже їй на-останок, що «це все дуже складні технічні питання, і я не здатен взяти це навантаження під свою відповідальність, це ж просто таким, як ви, незнайомим з усім процесом, здається, що тільки підписати документ, завізувати — і все… Щодня до нас приходять із такими от… ґрантами, пропозиціями всякими і не просто так, а з відповідних установ там всяких, фондів, але я кажу, що це державна установа, це управління… Розумієте?»

— Так, розумію, — кліпає очима Мар’яна Василівна, як маленька дівчинка Мар'янка, для якої цей дядечко-начальник є батьком. Занудним, суворим батьком. Чому в літературі так вигідно досліджувати героя самостійно, відокремлено від батьків?.. Її батько ще спить, поклавши голову на праву руку, в кухні говорить радіо, цокає механічний годинник, з вулиці тихо світить сірість, стіни злущують шкіру, за дверима пересуваються сусіди і тиша, що наповнює навіть ноти й дитячі іграшки.

Удома до печатки вона додає ще й підпис. Рука Мар’яни зовсім не тремтить.

— Це ж проста задача, дитино! Чому ти так не віриш в математику? Це ж найвизначніша наука з усіх! Ну, ще раз послухай:

«Один комбайн збирає 12 тонн пшениці на день, а в кожному комбайні є двоє комбайнерів, загалом за день було зібрано 36 тонн пшениці. Скільки було комбайнів і скільки комбайнерів?» Ну, подумай…

— Я не знаю…

— Скільки було комбайнерів та комбайнів?.. Ну, дивись, правда, просто?.. Тепер, Мар’янко, ти її розв'яжеш?.. І її, і оцю подібну задачку…

— Ні.

Регіт у класі.

— Іди, сідай, іди, іди, щоб я тебе не бачила… Двійка.

— Анно Іванівно, а її не можна розв’язати… — регіт.

— Як не можна?

— А якщо комбайн поламався? А коли комбайнер захворів або п'яний?.. Чи погоди нема…

— Боже, дитино, що ти таке говориш!?..

Попелюшка була найпотворнішою зі сестер: стара діва, що витрачала півзарплатні на тістечка. Але їй таланило! Коли сестри отримали заслужені відпустки, щоб провести їх, готуючи закрутки на зиму, до Попелюшки надійшло запрошення на бал.

— О, як же ми заздримо тобі, Попелюшко! Поїдеш у столицю. А в столиці тепер гар-рно! Сто років там не була-м. Там, мабуть, до тебе залицятиметься Принц, тож візьми від нас усе: ось тобі мій новий плащик… А від мене ось парасолька, не нова, але без дірки, як у тебе… А от тобі новенькі бальні туфельки. Гарні. Десять років у шафі лежали. Не дочекалась я свого балу… А от тобі на дорогу тістечка я спекла, візьми, щоб не спатичіти в дорозі. Тебе ж мацатиме сам Принц!..

Попелюшка дякувала за все добрим феям і, схопивши під пахву коробку з туфельками, поспішила геть, уся захоплена фантастичними мріями й липкими думками, яку ж кашу заварила із тим ґрантом… Ба-асовий ключ, гроші не дадуть так просто, а ще якесь представництво в Києві, треба їхати, і що ж за це їй буде, бо начальство ні сном, ні духом… Може, подзвонити, сказати так і так… Ба-асовий ключ, і що за презентація?..

І Попелюшка потрапляє в столицю, де її зустрічають, у золоченій кареті возять містом, показуючи фонтани й монументи, королівські палаци й пам’ятники, вона просить зупинитися біля церкви, їй дають п’ятнадцять хвилин на молитву…