«Дерево росте, діти, і тому його можна вважати книгою, що весь час змінюється, вдосконалюється й одночасно старіє, переплітає листя, мов риски рун, рухається, живе».
«Висновок один, — говорить вона, — усе, що призначене для того, щоб підвищити естетичність, є штучним, неестетичним. Справді правильним є те, що являє собою порив вийти за межі правил. Дитинство — спроба звільнитись від правил, пияцтво — теж. Ви подивіться на немовля і на пияка. Вони поводяться однаково…»
У Мар’яни дзвонить телефон.
— Що поробляєш? — запитує знайомий жіночий голос.
— Гляжу женські журнали.
— А ти ще ставиш оту воду в склянці на ніч?
— Ставлю.
— І що, помагає?
— Помагає.
— Ох, і мені треба… Але боюсь, я вранці забуду, вип’ю…
— Пити не можна. Треба вилити в унітаз лівою рукою.
— Лівою?
— Так, обов'язково тільки лівою.
Мар’яна пиляє… Гілки з шелестом падають на долівку.
Усі її нічні турботи, від яких на ранок не залишалося жодного сліду… Куди всі позникали? Єдину подружку-єврейку забрав у дитинстві автобус. Великий червоно-білий «Ікарус». Мар’яна сховалася від нього за деревом і заздрила, бо ж її нікуди не забирали, бо вона лишалась. Сама.
Що ви знаєте про самотність?
Лягти й піднятися над ліжком. Наче тверда кулька всередині приходить у рух, постукуючи м’яко-металево: «кву-ук», «кву-ук» об інші кульки, і ти вже насправді вище над ліжком, вище над рівнем, призначеним для тебе… Стояти на порозі кухні і раптом зависнути між порогом і притолокою. Тебе ніхто не повинен у цей час бачити. Ти зможеш, коли матимеш сили. Так знесилена оса просто повзає по вікні. А насправді — ходить… («Чому ми так зневажаємо плазунів? — думає Мар’яна. — За спосіб пересування?..»)
«Який Бог на дотик?» (Релігійний вісник).
Дерево стало подібне на стару новорічну ялинку: пожовклий патик. Кіт упав на спину, котулявся по підлозі та сміявся. Мар’яна реготала разом із ним.
— А бачиш, — сказала вона, насміявшись. — Ти таке ж, як ми. Таке ж беззахисне… Воно беззахисне, і тепер воно це знає.
Мар’яна відчинила шафу… Залежно від вбрання, дерево скидалося почергово то на статечну пенсіонерку, що доживає й прогулюється парком, то на циганку, яка жебрає на узбіччі, то на черницю, що ревно молиться і б’є чолом, наче мусульманин… Тоді дерево перетворювалося на ветерана-інваліда, на жінку, що її розчепірено верстатом гінеколога, і нарешті — на класичне городнє опудало, зім'яте та скинуте в урвище вітром.
Тоді до неї прийшов він. Кохався з тілом дерева. Він обіймав — воно стугоніло. Мар’яну терзало сумління. Дерево обманювало його, мов квіти орхідей, що приваблюють комах за допомогою запаху самки, кольору, але не мають нектару. Так і воно привабило його своїм вбранням. Він був потрібен йому, дереву, як партнер. Він танцював із ним.
«Бог не вмер. Він збожеволів» (Релігійний вісник).
Мар'яна підняла з підлоги одну з гілок і почала обривати листя: «Любить — не любить». Останній листок був змарнілим. Мар’яна здивувалась і не відірвала його. «Любить».
«Воно ж росте не лише вгору. Воно росте ще й вглиб! Ні, воно не таке, як ми…» — Мар’яна обертається до Рудня, що лиже лапу:
— Ти чому сміявся!? Он ти чому сміявся!..
Ступаючи по листю, вона підійшла до патика: «Ти, ти вибач, я… не можу дочекатися твоїх плодів… я так тебе буду розсаджувати, гілочками…» — що доводило: брехня і правда — теж частини одного.
…Мелодія зникла з її пальців. Вона знала її напам’ять, але тепер не могла пригадати. Дитячі голови, що було притихли зовсім, тепер починали знову шепотіти й стиха хихотіти. Мар’яна втратила здатність грати. Вона хотіла сказати з фальшивим натхненням: «Діти! Слухайте тишу!» Але забула, що можна щось придумати. Вона була інструментом без голосу, інструментом, від якого відмовився музикант. Мар’яна не вміла, не могла нічого заграти. Вона була й музикантом без інструменту. Це було смішно. І вона розсміялася щиро, невимушено. Вона сміялась так хіба тоді, коли… Діти злякались і притихли.
«…А правда, що ваша сусідка, ну, та, що померла… — дві жінки з сусіднього будинку лузають насіння. — Там весь час грала музика «тікет ту зе мун — тікет ту зе мун». Запам’яталось…» — «Та, вона просила сина, щоб їй поставили…» — відказує Мар’яна.
«Ніяких сусідів насправді не існувало! — раптом осінило її. — Просто в їхній одяг перебиралися різні люди, що приходили до будинку кожен своїм, часом дуже вигадливим шляхом… Вони й не могли повертати книжки до бібліотеки!..»
Чим було для них це помешкання? Можливо, таких квартир багато. І кожен з нас має ключі від якоїсь із них. І коли дружина, нишпорячи в антресолях у пошуках бозна-коли запротореного туди дуршляка, знаходила поцятковану іржею в’язку й запитувала чоловіка: «Геню, а це від чого?» — і дзвеніла нею, наче дзвіночком, привертаючи побіжний погляд і ледь вловиму увагу думки, Геню відповідав: «А, це… від проданого гаража», «від старих замків», «від бабиної комори», «від щастя» і таке інше. Тепер же в цій добре налагодженій системі щось поламалося. І це ставало ледь не екзистенційною проблемою. Мар’яна ставила собі питання, чи ж не є вона причиною такого зламу, неподобства, несправності? Чи ненароком не накоїла вона чогось такого, через що внизу тепер порожньо, а нагорі, в неї, з’явилося тепер оце?
Увечері вікна першої квартири почали відблискувати жовтим електричним світлом на старий асфальт. Мар’яна накинула свій літній плащ і вийшла.
Двері відчинили. У коридорі горіло світло, чулися дитячі голоси. Це були люди з іншими обличчями, але їх Мар’яна колись упізнала' би. Це була нова партія мешканців квартири.
— Я що хотіла сказати… — Мар'яна раптом розчервонілася.
— Мар’яно, — її фрази ніби не зауважили, — запрошуємо вас на чай. І Рудня…
Вона зніяковіло посміхнулася:
— Я тільки піду перевдягнуся.
З прочинених дверей її оселі чулися голоси птахів та шурхіт вітру. В її помешканні були сутінь і прохолода.
2004—2005 рр.
Повернення придурків
I
Якщо двоє різної статі, гуляючи парком, гамселять одне одного по головах, знайте — це закохана пара.
Якщо двоє однієї статі, гуляючи парком, лупцюють одне одного — це закохана пара. І лише ті, хто йде парком, узявшись за руки, є злочинцями та порушниками громадського спокою.
Тепер, коли ми з Мулою готуємося вирушити в нашу останню путь, я напружую усі свої м'язи. Я пригадую, як воно починалося — моє придуркувате життя, і не можу пригадати. Зате добре закарбувався в пам’яті день, коли вбили Продавця лотерейних квитків, і коли від нас пішла наша дівчина. Той день був такий, як і сьогодні, — сонячний та по-весняному свіжий.
Ми з Мулою сьогодні вбрані як ніколи — у дорогі чорні костюми, при краватках, щоправда, у Мули кишені піджака та штанів неестетично випнуті: він понапихав туди яблук.
Поруч із нами, на мості над річкою, упоперек дороги, стоїть наша щойно придбана «Шкода»: червона, із затемненими вікнами, з усіма можливими наворотами. Як кажуть — «повний фарш»… хоча ні, нам не вистачило грошей на сиґналізацію. Проте є магнітола, антикорозійна обробка, центральний замок…
Перед нами робітники в яскравих помаранчевих камізельках, з ознаками ошелешеності на неголених засмаглих фізіономіях — налякано-поспішно забирають з дороги знак «Проїзд заборонено» та кілька смугастих дощок і стовпчиків, що перекривали рух. Робітники щось лагодили на мості й відсунули з ряду інших один залізобетонний блок. Ці блоки стоять обабіч мосту і перешкоджають невправним водіям шубовснути з півсотметрової висоти у воду. Та проміжку, що утворився, нашій «Шкоді» достатньо…