Відтоді ми з Мулою почали палити книжками нашу грубку. Спочатку то були переважно погані й незрозумілі книжки, як от: «Методика загальної електродинаміки» чи «Конспекти з’їздів КПРС» у двадцяти томах, проте Мула вигадав, що пляцки на такій літературі печуться зле та підгорають, тому ми спалили ще й усі хороші видання. Їх стало лише на тиждень.

Одного разу ми спустили з горища чергову порцію «палива», і Мула вкинув у вогонь книжку, на якій я ще встиг прочитати слово «скарб». У мене затремтіли руки, я хапанув металеву вигрібачку і все ж добув з вогню це видання. Автором книжки був якийсь Д. Д. Джончич, а називалася вона «Великий Скарб». Я відчув у крові адреналін, і ми із здивованим Мулою схилилися над книжкою, яка ще димілася і смерділа розплавленим дерматином обкладинки… Коротше кажучи, у ній ми знайшли вісімдесят п’ять ще радянських рублів. Для мого діда, мабуть, це справді був колись скарб. А в книзі йшлося про багатство надр нашої матінки-Землі… Ті давно не дійсні гроші ми спалили разом із книжкою і ще довго замислено дивилися на вогонь.

Мула ходив на базар продавати свої пляцки, які в нього ніхто не купував, а коли повертався, то ми з ним обідали чи вечеряли разом тими пляцками. Я ж подорожував до міста у видавництво і пропонував там свої зроблені з чужих слів книжки. Та молода секретарка з відсутнім поглядом, у навушниках, з яких її голова отримувала музику, дуже дивувалася щоразу, коли помічала нарешті мене, а тоді кричала, не знімаючи навушників:

— А! Це ви той… Не пам’ятаю, як ваша фамілія… Я ж вам казала: ми пєчатаєм тілько класіков: дєтєктіви, бєстсєлєри іностранниє… Вас нє печатаєм…

— А почитайте, що я приніс, — кричав я їй, простягаючи свою грубу теку з аркушами. Але секретарка вже розлючено кліпала своїми підведеними синім очима з довгими віями, кажучи рішуче:

— Нє! У нас ніхто не читає!

— Тоді хоч понюхайте, як гарно воно пахне!

Але й нюхати вона відмовлялась. І я йшов геть довгим темним коридором з гарними дверима обабіч.

При виході з коридору завжди тупцювало двоє-троє патлатих хлопців чи дівчатка із сумними очима. І я знав, що це поети — найбільш депресивний прошарок населення. Я б організовував для них сонячні ванни та роздавав би безкоштовно шоколадні цукерки та квитки до цирку. Мені їх, чесне слово, шкода, і вони теж, як і я, — придурки.

Крім придурків, є ще хробаки, робітники й продавці. Хробаки, або ж хроби, називаються так, бо мозок в них, на відміну від людей, розташований не в голові, а десь інде. Якщо відтяти такому хробу голову, він ще довго може жити, немов справжній хробак, і навіть працювати.

Хроби зовні нічим від людей не відрізняються: одягаються майже так, як люди, ходять майже так, як люди, навіть уміють говорити. Проте з першого погляду можна відрізнити хроба від продавця, придурка чи робітника. І ще, на відміну від людей, хроби дуже живучі, бо простіше влаштовані та фізично сильніші.

Робітники працюють зазвичай на хробів або продавців, бо ті мають гроші, а самостійно побудувати собі будинок чи полагодити авто хроби — не вміють, а продавці — не мають часу. Міліціянти, лікарі, учителі, різні службовці — це теж переважно робітники або продавці, бо придурка на роботу не візьмуть (та ми на це й не підем!), а хроби на такі посади інколи потрапляють, але дуже швидко скоюють стільки лиха, що скоро їх звільняють або ж вони йдуть самі, бо не їхнє це.

Робітники й продавці — найбільші верстви. Хробів дещо менше, але теж багато. Придурків зовсім мало. Я знаю одного — це я. І ще Мула каже, ніби він теж придурок. Значить, нас принаймні двоє… а! ледь не забув — ще поети!..

Правда, є крім названої мною, ще одна меншина — це боси. Вони бувають Великі або малі, але виходять переважно з верстви продавців. Боси керують хробами, продавцями й робітниками, причому продавцями й робітниками вони керують за допомогою хробів.

Хробаки є дуже відданими своїм господарям і навіть, за прикладом японських якудзів, відтинають собі мізинця на лівиці та дарують своєму босові. Той палець все одно їм не потрібен, і їм це не боляче, а в носі можна колупатися мізинцем від правиці або патроном. Боси на свята вішають собі на шию справжні намиста з таких мізинців, і чим більшим є їх число, тим могутнішим і крутішим вважається бос.

Ми ж, придурки, не відрізняємося від решти людей і хробів лиш тим, що так само любимо гроші. Мула любить гроші, бо на них можна купити купу різних приправ до його пляцків і ще нові добрива та інструменти для догляду за садом; а я люблю гроші, бо на них можна придбати легковий автомобіль.

Коли я, засмучений, повертався з міста після відвідин видавництва, то, щоби підняти собі настрій, обов’язково віднаходив неперевершений, іскристий, відполірований і скляний автосалон у будинку на розі двох великих вулиць. Там, за склом, стояли легковики.

Я ніколи не наважувався зайти досередини: вже дуже було там помпезно і врочисто, а може, такого блазня, як я, узагалі б не пустили. Отож, я стояв на вулиці й роздивлявся крізь вітрину нові блискучі авто на таких собі постаментах.

Увечері автомобілі були підсвічені, і тоді їх хромовані емблеми та фари зі світловідбивачами підморгували мені, сяяли й посміхалися, запрошуючи до себе в гості. І моєю мрією було колись наважитися й помацати рукою це неймовірне багатство, погладити ці червоні й сріблясті передні крила, може, навіть зазирнути до салону… Хоча я був упевнений, що за таке нечуване зухвальство мені негайно натовчуть боки два хроби-охоронці — ті, що стоять при розсувних дверях, при вході.

Я повертався додому й розповідав про все побачене Мулі. І за якийсь час Мула теж захворів цією хворобою. Він терпляче очікував мене надворі біля видавництва, і ми разом ішли до автосалону після того, як майже збожеволіла від мого нахабства секретарка кидала в мене кактусом у пластмасовому вазончику…

Ми могли стояти біля вітрини автосалону годинами, навіть під дощем, навіть до закриття магазину і після нього, а тоді, утомлені й щасливі, поверталися до нашого приміського села і засинали, ледь переступивши поріг нашої хати.

Я не знаю, скільки часу все це тривало б, якби у вівторок в нашому яблуневому саду не з’явилася дівчина. Першим її побачив Мула. Побачив і привів до хати. Перед тим був дощ, і дівчина, певне, ховалася під похилим віттям великої верби над потічком неподалік, бо мала мокрі ноги, а у волоссі — безліч мокрих подовгастих вербових листочків. І я чомусь спочатку, вилізши зі свого підвалу і ще не призвичаївшись до світла, упізнав у ній русалку або ж мавку, що її Мула відловив після дощу.

Ми зняли з неї мокрі босоніжки, дали їй рушника, я напоїв дівчину гарячим чаєм, а Мула пригостив щойно випеченими яблучними пирогами. Вона попросила ще гребінець, і ми кинулися розшукувати гребінець по всьому будиночку, а коли повернулися ні з чим, вона була вже розчесана, сиділа за столом і сміялася, бо гребінець, виявилося, лежав поруч на підвіконні.

Вона була гарна, як квітка.

І ця дівчина, що з’явилася в нас під вечір у вівторок, почала жити з нами. Вона не розповідала нам, звідки вона прийшла, і не сказала, як її звуть, а ми з Мулою не запитували, бо якщо людина не хоче казати щось сама, не варто допитуватися в неї і змушувати казати неправду.

— Твої пироги з яблуками непогані, — сказала вона Мулі в той перший день у нас, — та завтра я візьмуся до печі й що-небудь начаклую.

— У нас нема продуктів, — мовив Мула, — лише борошно, яблука і трохи спецій.

А вона відповіла:

— Ого-го!

Вона, мабуть, і справді вміла чаклувати, бо наступного дня з того борошна, яблук та води сотворила стільки смаколиків! Ми поїли, а з рештою Мула пішов на ринок і повернувся без них, але з грошима.

— На ці гроші ми купимо насіння та добрива і негайно засіємо город, — сказала вона.

— У нас нема городу, — мовив я.

— То зробіть, — знизала плечима наша дівчина.

І ми знайшли на горищі іржаві городники, почистили їх та почали копати й перегортати землю. Наша дівчина сиділа поруч на траві, між жовтих кульбабок і, сміючись, нашіптувала нам, коли ми спинялися, аби перепочити: