— Слухай, Мула, що цей старий може знати про здійснення Нездійсненних Мрій? — сказав я зі зневагою.

— Він збирає ягоди, то, мабуть, — нічого, — підтвердив мої підозри Мула.

Почувши це, збирач ягід раптом зайшовся сміхом та поставив на траву свого кошика:

— Ти, — він тремтячим від хихотіння пальцем вказав на мене. — Ледар… анархіст… книгопалій. Ти, певно, досі не зрозумів, що просто так нічого робити не можна. Палити книжки не можна, знущатися над їх героями, переінакшуючи зміст, не можна… Навіть монстриків у комп’ютерній грі не можна нищити просто через те, що вони страшні!.. І ти, — старий, усе ще сміючись, звернувся до Мули, — ти ще не допетрав, що не біда, наприклад, втратити сад. Головне — не втратити надію його виростити… — сивий дідуган знову споважнів: — Усе на світі мусить бути справедливо, бо лівий берег Стікса ніколи не спорожніє, а Харон стане старим, як я, та не встигне всіх перевезти…

— Діду, скажіть, а що там — на іншому березі? — спитав Мула.

— Мене звати Зевс, — мовив старий.

— Діду Зевсе, скажіть… — повторив Мула (іноді, дуже рідко, він міг бути впертим).

Зевс замислився на мить і відповів:

— На тому березі хробаки повертаються туди, звідки прийшли, — у землю. Робітники молодшають і перетворюються знову на робітників або стають продавцями. Продавці стають босами або й не стають… Та й продавці, і робітники, і боси, і навіть хроби можуть перетворитись на придурків.

— А що там стається із такими, як ми? — нетерпляче спитали ми з Мулою.

— Вам нічого там робити. Придурки завжди лишаються придурками. Немає сили, здатної поміняти неправильні й неорганізовані голови на такі самі розумні та здорові. Навіть чекання на березі Стіксу не змінить вас. Придурки живуть вічно, і коли вже ти став придурком, значить, є за що! — повчально завершив Зевс.

— А хто ці люди, які не продавці, не робітники й не хроби, і яких ми подекуди зустрічали там, на березі? — поцікавився я.

— Це Творці.

— А чому ми ніколи не бачили їх у нашому селі? — спитав Мула.

— Тому що Творців небагато. Їх не може бути багато, бо тоді б ваш світ не мав сенсу, — посміхаючись, сказав дід Зевс.

— Добре, що Творців мало! — зраділи ми з Мулою і тут же ж засумували: — Так, значить, ми ніколи не потрапимо на той берег ріки?

— Ви вже стоїте на «тому» березі…

Тут кошик, який Зевс поставив був на траву, заворушився, і з нього вистромилась кумедна чорна собача мордочка.

— Це-ербо, гуля-яти хочеш, — розчулено вимовив старий і вийняв собачатко з кошика — воно виявилось таксою.

«Він не клав ягоди до кошика, а годував ними цю таксу!» — здогадався я.

— Цей собака їсть ягоди, — сказав мені Мула, — хороший собака.

— У кожного повинна бути істота, яку можна любити, — мовив Зевс, — навіть у мене.

І ми з Мулою згадали нашу дівчину, і нам стало сумно. А старий вів далі:

— Існує безліч звичайних, цілком здійсненних мрій, справдження яких, тим не менш, приносить радість. Велику радість!..

— Бачиш, я ж казав: він нічого не тямить у Нездійсненних Мріях, — мовив я Мулі, — ходімо від нього.

— Ходімо, — озвався мій товариш. — Я скучив за нашим селом. І шкода, що ми не відвідали похорон Продавця лотерейних квитків. Це, мабуть, було цікаво…

Старий Зевс дивився на нас і посміхався, а такса Цербо бігала галявиною, махала хвостиком та мітила високі будяки. Ми з Мулою повернулись та хотіли йти собі, як невидиме щось спинило нас та розвернуло знову до старого.

— Піти звідси не так просто, як сюди потрапити, — мовив він, зі скреготом нахиляючись та беручи до рук кошик. — Тут ви мені не потрібні, тому, щоби зайве не вешталися, дам вам пораду: назад від цього берега перевізник Харон пливе порожняком… І ще з вами хоче піти Цербо. Давно вже я не відпускав його гуляти, — після цих слів такса радісно вискнула, підстрибнула на всіх чотирьох лапках, а її куций хвостик став майже невидимим — так швидко вона ним махала.

— Тож поводьтеся із Цербо чемно, — додав Зевс. — Хтозна, може колись він стане вам у пригоді…

Ми з Мулою давно мріяли мати на нашому обійсті собаку. Щоправда, не таксу, а когось трохи більшого: добермана або й сенбернара із самовпевненим басовитим «гав!» Та нам було не по кишені придбати й належно утримувати такого собаку, тож ми намагалися підгодовувати кількох безпорідних песиків, що вешталися нашим селом. Проте собацюри не бажали куштувати випечених Мулою пляцків. Та й наша жаліслива сусідка баба Ганка щиро пригощала песиків ковбасою.

Отже, ми зраділи можливості хоч тимчасово мати біля себе цю кумедну таксу. Мула взяв її на руки, а я погладив її, і ми рушили до лісу, а дивний дід Зевс ліг на траву на галявині і знову збирав та їв уже сам чорні ягоди.

На узліссі цвірчали коники, тьохкали у вітті дерев птахи, і кожен зелений лист здавався мініатюрним вітражем через дрібні перетинки, які висвітлювалися проти спекотного сонця. Тут було справжнє літо!

— Ми вже в літі, а потрапили сюди з весни, — сказав я Мулі.

— Значить, ми не їли аж від весни й повинні бути дуже голодними, — мовив мій товариш. — Хочеш яблуко?..

У Мули лишилося всього два яблука, і ми зжували їх, а шматочок для проби кинули Цербо (якщо він їсть ягідки!..). Такса згамала соковиту скибку вмить.

— Хороший собака! — похвалив Мула.

— На двох яблуках ми навряд чи далеко зайдемо, — зіпсував йому настрій я. — Треба знайти ще якусь їжу.

І ми попрямували глибше в ліс. Хащі або ставали все похмурішими, або знову рідшали, і тоді на темну підлогу лісу крізь віття падали світлі сонячні краплі.

За деякий час ми вийшли з лісу знов на берег ріки і своєю появою наполохали зграйку дивних створінь, схожих на голісіньких немовлят. Кожне створіння, немов річкова бабка, мало на спині по дві пари прозорих крилець. З криками: «Ховайся! Придурки!» ці чудернацькі немовлята затріпотіли крильцями і з шурхотом позникали в нетрях лісу. Ми з Мулою та малий Цербо, радісні, вибігли на піщаний річковий пляж.

Ми з Мулою поскидали наші вогкі костюми й сорочки, познімали черевики і босими ногами занурилися в теплий пісок, а Цербо почав бавитись. Повискуючи від задоволення, наче маленьке поросятко, пес катався по піску, чхав, біг до води, мочив у ній свої коротесенькі лапки, дріботів знову на сухе; його чорні лапки обліплювалися піском, і такса ніби надягала пісочні панчішки.

Мула ж та я лягли на пляжі й позаплющували очі, засмагаючи.

Я сказав мрійливо:

— Шкода, що з нами немає нашої дівчини!

А Мула ствердно мугикнув.

Згадавши про половинки лотерейного квитка, які лишалися в нас на згадку про Неї, ми познаходили їх у кишенях, акуратно поклали на пласке каміння — висихати.

Ми б лежали так, під теплим сонцем, нескінченно довго, та Цербо не давав нам спокою, тицяючись своїм вологим носом у наші ноги. Згодом у зубах притяг звідкілясь невеликий лук із жовтої деревини та вишитий золотом сагайдак зі стрілами.

— Мабуть, загубили ті немовлята, — припустив Мула, роздивляючись лук.

Я взяв одну стрілу. Виготовлена вона була дуже майстерно й тонко, уся вкрита вигадливим рослинним візерунком. Мула встромив іншу в пісок, і несподівано візерунок почав стікати зі стріли, охоплюючи ніби вусами в’юна ділянку навколо. Стеблини й листя на піску швидко набували об’єму, зеленішали, і невдовзі вже біля встромленої в пляж дивовижної зброї буяв клаптик соковитої зелені. Ще за хвилину із листя виструнчилося вгору кілька пагонів, на них розбухли пуп'янки й раптом розчахнулися червоними квітами невимовної краси.

Ми з Мулою вклякли, збентежені.

— Ці квіти гарні, немов кохання! — сказав нарешті Мула.

— Це і є кохання! — почулись із близького узлісся смішки: ті створіння з крильцями недалеко втекли.

— Цербо, будь ласка, віднеси туди, де знайшов, — попросив я таксу.

Собака виявився кмітливим: узявши в пащеку лук, а за ним — сагайдак зі стрілами, двічі збігав до лісу й повернувся, висолопивши язика.

Далі ми вирішили просуватися берегом річки за течією.