Від несподіванки ми з товаришем присіли й руками позатуляли вуха.

Звуки пострілів відбилися від стін будинків тисячею гучних лун. Одразу ж зарипіли, відчиняючись, вікна квартир, загупали двері балконів. Розтривожені невиспані мешканці бажали дізнатися: хто непокоїть їх цього святого недільного ранку?..

— Еге-гей!! — закричав, вимахуючи рушницею, дід. — Слухай усьйо-н!.. Усьйо слухай!!.. Онті двоє, — він тицяв пальцем на нас, — з мільоції і йдуть Боза Велинкого арештонвувати!.. Смерть кровопивинцю!..

— З міліції… арештовувати… великого… — тихим шелестом пронеслося між вікнами й балконами.

— Я допомонжу! — тупцював на балконі озброєний старенький. — То боговгодна справа-н! Я ветернан світових воєн!..

— Допоможемо… допоможемо… піддержимо… — загуло з будинків навколо. І за якісь хвилини з під’їздів на вулицю почали витікати струмки люду. Чоловіки, жінки, молоді й старшого віку міщани гомоніли, мали в руках дрючки, металеві прути, дехто тримав лопати й невідомо звідки добуті коси… Плакали жінки, верещали на радощах діти, хтось смикав нас із Мулою за рукави й обіцяв за нас молитись, хтось наполегливо пропонував пригостити нас горілкою, салом… Дід, що його ми бачили на балконі, був уже внизу, оперезався патронташем, показував усім свою рушницю та галасував:

— Я того упиря — з обиндвох ствонлів… Же би не вижив… Я ветернан світових воєн!..

Ми з острахом поглядали на вируючий натовп, що сунув за нами до вілли, в якій мешкав Великий Бос. Та, на щастя, що меншою ставала відстань до помешкання майбутнього арештанта, то далі відставали від нас учасники несанкціонованої маніфестації. Нарешті, коли ми з Мулою спинилися перед вишуканою брамою — входом до резиденції Боса — поруч лишився тільки дід із патронташем, але чомусь уже без рушниці.

— Ну-н, ви стункайте або-н дзвоніть, — уже пошепки прогугнявив він, — а я пінду до церкви за ванші душі свінчку станвити, — і дід швидким підтюпцем полишив нас…

Ми натисли кнопку дзвінка, приязно всміхнулись у вічко відеокамери, що, оживши, спрямувалася в наші обличчя. Брама розсунулася, і за нею ми побачили… танк. Темний отвір його гармати був націлений на нас. Обабіч грізної машини стояло кілька хробів у чорному, з автоматами. Ще кілька сиділо на броні.

Ми розгубилися, а хроби зареготали, кажучи:

— Ета, блін, ви прішлі арєстовивать шефа?.. Басіком?..

Ми подивилися на наші ноги — справді, ми зовсім забули, що нам бракує взуття.

Хроби дуже швидко поздирали з нас піджаки, краватки й сорочки, і ми з Мулою лишилися в одних штанах, а хроби реготали, навіщось роздираючи наш одяг на дрібне шмаття:

— Ані прішлі арєстовивать без аружия, слишь!?..

Раптом поміж них виникла якась маленька худорлява жіночка зі зморшкуватими руками і молодим обличчям, вбрана в червоні брючки та гольф. Хроби миттю змовкли.

— Чєво раскрічалісь, далбайоби!?.. — заверещала жіночка несамовито. — Ви ж єво разбудітє!.. — тут таки почулося шурхання по камінних плитах, і перед нами постав сам Великий Бос у халаті й шльопанцях. Його обличчя виказувало невдоволення. Бос покліпав очима та сказав жінці:

— Мам, нє арі. Я сегодня рана встал. Што здєсь праісходіт?..

— Ми прийшли, щоб доставити вас до міліції на допит, — сказав Мула.

— Бо ви не відгукуєтеся на офіційні запрошення, — додав я.

Кілька хробів порснуло сміхом.

— Я? На запрошення?.. — стурбовано перепитав Великий Бос. — А! Ета ат таво капітана… Пєрєлюба!.. Ета он докатілся до такіх жєстокіх мєтадав, што паслал ка мнє вас… — хроби знов засміялися. — Ну, раз так, — продовжив Бос, — то мнє прідьоцца падчініцца. Власть нада уважать. Бєз власті всє будуть жіть в анархіі, в пєрвабитнам строє… — сказавши це, Бос поліз на танк.

Спочатку він поскидав у люк свої шльопанці, а далі спустився всередину сам. За мить з люку знов з’явилася його голова:

— Да! Етіх дваіх свяжитє для прафілактікі… — і наші з Мулою руки пов’язали мотузками, а протилежні кінці мотузок прикріпили до металевих скоб позаду танка.

Бойова машина загула, випустивши нам в обличчя хмару їдкого диму.

— Как же, синок, — бєз мєня?.. — жалібно простогнала жінка в червоних брюках.

— Я в слєдующій раз тєбя пакатаю, мама… — гукнув Великий Бос.

Зненацька з нетрів саду вибігла зграя гончих псів. Один із них — біло-рудий, із тонкими довгими лапами й подовгастою мордою — плигнув на броню і заскавчав. Проте, коли танк знову заревів мотором, пес зістрибнув на землю.

Бойова машина виїхала з вілли, а ми з товаришем бігли вслід, бо ж були прив’язані. Навколо нас, ніби почесний ескорт, граційно дефілювали гончі.

Танк опинився на дорозі, і водії легковиків, забачивши його, налякано тисли свої машини до бордюрів обабіч. Ми ж ледь встигали бігти за танком.

— Вигадай щось! — благав мене захеканий Мула.

Я давно б і сам був радий якось полегшити наш марафон, та ніяка путяща думка не приходила до моєї придуркуватої голови. Аж раптом на тротуарі я помітив дітлахів, що вибалушилися на нашу кавалькаду, а в руках тримали дошки з коліщатками.

«Скейтборди!» — подумки зрадів я, і тієї ж миті ми з Мулою стали ногами на такі самі дошки. Їх коліщата порипували, а ми ледь не попадали, однак дуже скоро навчилися втримувати рівновагу.

Танк повернув, і ми опинились на тій самій вулиці, де починався наш похід на чолі народних мас. Дід — ветеран світових воєн, стоячи під своїм балконом, ладнав велосипеда. Вздрівши танк, він на секунду вкляк, опісля вихопив з кишені новорічну хлопавку, бахнув нею, звільнивши хмарку конфеті, та закричав щодуху:

— Хур-р-ей!.. Слухай усьо-н!.. Усьо-н слухай!!.. Повз нас проїнжжає Вельонкий Боза!.. Сто літ Вельонкому Бозу!.. — дід у поспіху заліз на свого ровера та, вихляючи, їхав за нами та вигукував у захваті:

— Він самий!.. Самий Боз!..

У вікнах з’явилися людські обличчя. Хтось викинув над танком пелюстки троянд, а ще ми почули розмови та приглушений сміх:

— О, дивіться! Тих двох придурків везуть!..

— От недоумки… Боса — арештовувати!.. Га-га…

— Тепер будуть мати… ги-ги-ги…

Ми проминули довгу лавку, на якій сиділи три товсті тітоньки. Побачивши нас, тітоньки поперезиралися і підло захихотіли в кулачки.

— Чому всі глузують із нас тепер? — запитав Мула в діда, що ледь наздогнав нашу кавалькаду і їхав поруч.

— Бо-н вас лиш двійко-н, і ви нічого б не вдіяли з ним-н, — він показав на танк.

— Навіщо ж було нас підтримувати? — поцікавився я.

— А вдруг би-н у вас вийшло?.. — відповів герой світових воєн, усе далі відстаючи, бо сили полишали його. — Слава-н Бонзу!.. Во віки слава-н!..

Танк під’їхав до будівлі, де ми бенкетували цієї ночі, і де містився кабінет капітана Перелюба. Зачепивши і добряче пом’явши два міліційні «бобики», керована Босом машина повалила ще пару ялинок на газоні перед будівлею і, не думаючи гальмувати, в’їхала просто в стіну із вікнами, чим спричинила страшенний гуркіт.

Наступної миті ми тікали, бо танк позадкував і ледь нас не почавив.

Від’їхавши з проламаної діри, військова машина протяжно застогнала та зупинилась. Мисливські собаки, що весь час бігли за нами, тепер попідгинали хвости, висолопили довгі язики та злякано тулилися до вцілілих ялин.

На танку відчинився люк, з нього вистромилась і поставила на броню пару капців Босова рука. Собацюри з радісним гавчанням пострибали на танк, виляли хвостами, зазирали в люк, лизали Босові обличчя.

Бос нарешті повідвертав від себе собачі морди, позіштовхував псів з танка, взувся в шльопанці й зістрибнув на землю. Ми з товаришем тим часом спостерігали, як у проламаному в стіні отворі, з пилу, ступаючи по уламках цегли, з'являється капітан Перелюб. Він покашлює, мружиться, захищає обличчя рукою, а в іншій несе великий букет квітів.

Великий Бос і собі вибанячився на капітана та грізно зсунув брови:

— Ета ти, нєдаумак, пріслал ка мнє тєх дваіх? — Бос через плече глянув на нас із Мулою.

— Пане капітане! — гукнув я Перелюбу, намагаючись звільнити руки від мотузок. — Ми привели до вас цього Великого Боса, як і обіцяли. І ми гарантуємо, що він в усьому вам зізнається!