Іван Григорович цінував барахолку саме за такі сюрпризи. Йому таланило: у прасці він знайшов срібний перстень 1865 року. Потім в того ж чоловіка він купив ще дві старі праски, бронзову статуетку і довоєнний фотоапарат «Агфа», в якому щось таємниче калатало (скрепка). Іван Григорович так і не здогадався, що срібний перстеник був із дуже дешевенького срібла й гаптований під старовину шляхом пресування під ніжкою табуретки й витримування кілька діб ув агресивному середовищі.
Іван Григорович, звичайно, не був бідним, що означає: він отримував не одну лише зарплатню, тобто, не був чистим на руку, але був не останнім скнарою, тому далекі колеги, зважаючи на його бідненький «прикид», вважали Івана Григоровича майже чесною людиною.
— Та, і з медалями, — сказала Мар’яна, — висипаючи жменьку потьмянілих жовтуватих дисків, які не були покладені в могилу діда, бо йому не належали, а просто виявились частиною майна старого гультяя. — То бонус, сюрприз першому покупцю! — засміялась Мар’яна, дивлячись на сусідів, і ті теж веселилися.
Іван Григорович ототожнював себе зі слідчим, що серед інших марудних справ провадив і розслідування злочину проти невідомого, який дивним чином опинився і ще дивнішим — зник із під’їзду Мар’яни так само, як і зі сторінок нашої оповіді.
Слідчі є особливим штамом людей, чиїм професійним обов’язком є дізнаватися істину, а дізнавшися, зробити все можливе, щоб перекрити всі шляхи до її пізнання іншим, які не наділені даром дисципліни, щоб адекватно поводитись із Істиною. Слідчі мають багато спільного зі священиками і у свій спосіб намагаються пізнати божественне. Інколи неусвідомлено вони дістають його, дотикаються до нього, але тільки на якийсь час. Ніде так близько ми не підходимо до істини, як у жорсткій взаємодії правосуддя й злочину, і ніде ми не відчуваємо так наочно мур, який відділяє нас від цього знання. Ми всі в грі, виходи з якої так надійно й ретельно замуровано, що складається враження, ніби це зробила людина, а не якийсь позаземний розум. Що ж до злочинця, то правосуддя є нічим іншим, як узаконеним насиллям, інакше кажучи, злочином. Чи не природно, що правоохоронці відчувають свою спорідненість зі злочинцями і часто діють так, як вони?.. Коли ж існує якась межа, за якою світ можна побачити таким, яким він є, то ця межа розташована десь тут, на цій землі, тисячі разів помежованій мандрівцями Карпатських і Кримських гір, які сподіваються віднайти її саме там, у доступних їм горах, наче боячись признатися собі, що, маючи дві відносно симетричні частини тіла, ми не здатні бачити цю межу, а тільки вдихати повітря обабіч, будучи розділеними навпіл. Усе відкрите нам. Але праве око заперечує те, що може бачити ліве, так, як права рука тисне таку ж руку тим чоловікам, з якими б лівою ти ніколи не привітався. І не тільки тому, що це незручно.
Істину, розуміння, сенс шукають усі, але тільки слідчі отримують за це свою незаслужену платню.
А пасок Іванові Григоровичу дуже пасував.
Вечір теплий, ностальгійний. Водопровідник сидить на лавці перед будинком і базікає сам із собою:
— …От раніше наша професія була ніби як в сажотруса. Нас не поважали, а тепер, як сажотрусів, поважають, придумують прикмети, а чому? Бо люди зрозуміли, що всі насправді мокрі. Ніхто не вийде звідсіль сухим. Люди ж розумні. Розумніші за фільософів. Розумніше не балакати про щось без результату, а просто про це й не знати… Дроти, аноди, катоди, резистори, транзистори, лампи… у хаті я тіко того добра мав, що мати сварилися… а потім… пішов в училищу і кинув, бо не моє. Але я би не кинув так, жеби не один случай. Мій вуйко працював на радіоцентрі, там, де вишка телевізійна, ну от я ходив до нього, ходив, а якось він каже: давай, я тобі дешо покажу — і веде мене в підвал, а там… там такі труби, як ото в котельні, і все гуде, дзвенить, і голова чешеться. Вуйко мені сказав, що то радіохвилі, енергія… така, жи дроти б її не витримали, дротів їй замало, а труби — то якраз… і я подумав, що коли воно все кудись вилітає, то десь, певно, осідає… на наших головах. Невидиме. Проходить крізь нас і ніби й не дотикає, уявляєш?.. — се був шматок його враження, яке він, тимчасово відсторонившись від світу, звіряв уявному слухачеві. — То от. Я не хотів із такою штукою мати справи. Його ж чорт зна. То не вода…
У вікні виникає Мар'яна, зачиняючи кватирку.
— То шо, не пиляти?.. — кричить водопровідник.
— Не пиляй.
— А нашо я пилку ніс!?
— То віднеси назад!..
Уже восьма, і скоро зачиниться навіть ритуальна контора «Фараон», розташована в подвір’ї. Та наразі ще в її тіснуватій кімнаті двоє відвідувачів неквапом розглядають каталоги. «Спалювання — це тепер модно… Європа… європейськи… Європою… Можна організувати доставку до київського крематорію… Але так, це неекономно… Який вид поховання ви обираєте?.. Ця труна екологічно чиста, коштує дорожче…»
Дбаючи про зручність смерті, співробітники «Фараона» досягають зручності життя. Хтось досяг зручності життя і тепер тут намагається подбати про зручність смерті. У тих, і в тих є справи.
О восьмій зазвичай вертає із вуличних заробітків сліпий баяніст із сусіднього подвір'я. Він вважає, що ідея, яка нібито належить Сковороді, про «сродність праці», не є фактом, а просто ідеєю. Кожен ніколи не буде задоволений роботою до кінця. Кожного митця годує хлібороб, і годує лише тому, що впевнений, що колись цей митець звільнить його, хлібороба, від важкої праці. Хлібороб, на думку баяніста, мусить вірити, що митець вищий від нього, а симбіоз хлібороба й митця можливий та неефективний.
У високому будинку, відблиск вікон якого часом засліпляє Мар’яну, за столом, освітленим червонястим згасаючим сонцем, розшифровує записи з диктофону молодий чоловік:
— Ким ви працюєте?
— Я акушер-гінеколог… Я допомагаю з’являтися на світ… Умію лікувати й запобігати різноманітним… Так, я дістаю задоволення від своєї роботи.
— …Я інженер-програміст, айтішник одним словом. Моя робота дуже мені подобається. Це цікаво і складно, потребує постійної напруги розуму.
— Ви випиваєте?
— Е-е… Інколи пиво. Люблю пиво. Горілку і там коньяк — на свята або в компанії. Чому?.. Як… це розслабляє. Насолода від життя.
— Ви працюєте на будівництві?
— Та, я майстер-штукатур, муляр і ще плитку кладу.
— Вам подобається ваша робота?
— Та як сказати… Робота важка.
— А хотіли б не працювати?
— Хіба таке буває?.. Та нє, знудився б. Якби-м мав гроші, все ’дно б працював…
— Яка ваша посада?
— Я бібліотекарка.
— Що ви робите?
— Видаю читачам книжки, заповнюю формуляри, слідкую за поверненням, упорядковую…
— Дякую.
— …ще підливаю вазонки. їх у нас дуже багато.
— Ваша робота вам подобається?
— Так, але якби ж більше платили…
— Ким працюєте ви?
— Я менеджер, керую людьми.
— Багатьма?
— Півсотні десь.
— Радість від праці відчуваєте?
— Так щоб аж… Працюю і все. Це дає мені добрий заробіток. Там… квартира, авто…
— Втомлені?
— Трохи є. Давно не відпочивав.
— Дякую.
— Скажіть, а навіщо воно вам треба?
— Що саме?
— Це соцопитування, чи як ви казали…
— Моніторинг громадської думки.
— Хм, та.
— Це ми визначаємо, чи задоволене населення своєю роботою.
— Але ж ви мене не питали, чи я задоволений.
— Гаразд, — сміх, — чи ви задоволені?
— Ні.
— Ви працюєте?
— Ні, я безробітний, сорі, тимчасово непрацюючий.
— Мрієте знайти роботу?
— Звичайно.
— Вам подобається працювати?
— А кому подобається? — сміється.
Будинок, в якому мешкає Мар’яна, весь просяк іржавими плямами й запахом пересмаженої картоплі… чорні жучки та метелики у плафонах, що перетворюються від доторку в сірий пил, картаті шматяні й ґумові килимки під дверима, напівстерті сходи та рельєфи на ручках… дух котячої сечі й засохлих квітів. Це могла бути вулиця Підвальна, бо там багато напівпідвалів, у яких досі живуть стрункі жінки, намальовані й вбрані за останньою барахольною модою; чи вулиця Липинського, виключно через назву якої буревій повалив більшість молодих тополь, а натомість було насаджено деревця лип.