Через місяць поруч неї я побачив високого світловолосого студента, про якого казали, що він грає за університетську баскетбольну команду. Глибоко в душі я зрозумів, що програв, що мене знехтували, що я нецікавий. Відтоді я почав усе більше замислюватися над тим, що мене найбільше в житті бентежить і що не завжди сприймають інші. Саме тоді, на другому курсі, я вирішив повністю присвятити себе ідеям. У своїй гуртожитковій кімнаті над писемним столом я написав на стіні: життя є жалюгідною копією ідей. А через два місяці в подарунок на день народження я отримав від своєї групи радянське повне зібрання творів Платона. Тоді я вірив, що буду затятим платоніком; уже через рік я так само вірив, що став послідовним неомарксистом, а наприкінці навчання в університеті я насміхався над усім, чим раніше переймався.

Після ще одного короткометражного кохання я переконався в зайвості жінок у власному житті й дав собі обітницю інтелектуального целібату, але втриматися мені вдалося лише рік, ну мастурбація не рахується: 365 днів я зумів принципово ні з ким не зустрічатися, лише під час святкування «екватору» — половини терміну навчання в університеті — поп’яній я опинився в ліжку зі своєю однокурсницею. Покаранням за це я обрав поглиблене, як мені тоді здавалося, студіювання творів Гегеля, і в певний час навіть почав вірити, що можна відновити неогегельянство, схрестивши його з іншими течіями. Тепер же, згадуючи минуле, мені лячно сліпо приставати до будь-якого інтелектуального табору, оскільки я нічого не знаю достеменно, бо на кожному кроці наражаюся на своє невігластво. Мені страшно бути солдатом будь-якої ідеї й заради неї кидатися грудьми на дискусійні амбразури, бо це перший крок до фанатизму, самообмеження, а значить — не-свободи. Я боюся збудувати в собі тюрму, в якій поховаю свої здібності, силу й молодість. Утім, я знаю одне: в моїх пошуках найбільше мені б заважала Аня.

Щасливої дороги, Аню, в добру путь, дорогі дівчата, на все добре, хай вам щастить, нехай біля вас завжди будуть ті, хто вас кохає і цінує, нехай Господь оберігає вас від усіх звихнутих, одержимих, зациклених і затятих, усіх тих, кому реальний світ заслонила довірливими руками королева уяви.

Помер професор Цикада. Дізнавшись про це як завжди від Аніти, я був просто шокований, бо ще декілька років тому Цикада ставив свій підпис під експертним висновком щодо моєї дисертації. Його знайшли лежачим на одній із лавочок Лісового масиву, бомжі, схоже, встигли обчистити кишені його плаща й штанів. Цикада часто виходив із квартири пиячити до найближчого дешевого генделика. Він полюбляв до молодшого співрозмовника казати «розумний хлопчик, а що ти мені ще можеш сказати?» і тягнув у пивний бар. Аналітична філософія, адептом якої він себе вважав, спершу привела його до заперечення доцільності системного аналізу, популярного серед радянських учених 70-х років минулого століття, а згодом до соціальних процесів і їх динаміки. Деякі з його підручників переклали на англійську, і його ім’я користувалося попитом у багатьох західних університетах. Трохи дивно було сидіти з цим алкоголіком-інтелектуалом у смороді дешевих київських забігайлівок і говорити серед плебейського гулу про Куайна.

Юра недавно сказав, що мені не можна бути самому. Одна думка, що треба, за його словами, як усі нормальні люди рано чи пізно одружуватися і виховувати дитину, викликає спротив і, признатися, доволі часто бентежить. Одна думка, що навіть своєю дитиною — малесенькою монадою в океані життя — треба буде продовжувати це нікчемне людство, яке через «обробку» себе масовими хворобами, геноцидами, природними катастрофами, концтаборами, зброєю масового знищення ніяк врешті-решт не вимре, — породжує паніку. В ході не однієї пиятики я намагався Юрі пояснити весь жах від необхідності дітонародження в нинішніх умовах, але його простодушне батьківське обличчя навряд чи готове сприйняти мої слова, тому довелося лише знову розливати горілку і пити.

Одного разу, добряче захмелівши на Юриній кухні, я втовкмачував у його лобасту голову: старий, річ тут не в любові чи нелюбові до дітей, яких я, в принципі, люблю, бо вони виглядають кумедно, скажімо, як цуценята чи м’які іграшки, а в тім, що так і ніхто не взяв на себе відповідальність за надмірність людей у житті, за надмірну експлуатацію природних ресурсів, так би мовити, надр землі, які виснажувалися й виснажуються протягом багатьох тисячоліть; старий, ти подивися на ці речі масштабно, а не з позиції своїх інтимних, бляха, віршиків: чим більша густота населення — тим більше конфліктів, а це непоганий привід, щоб скрутити сусідові голову, а привід завжди знайдеться — політичний, конфесійний, етнічний чи побутовий, ну хіба це не ясно, га?

Юра морщився, стомлений від моїх доказів, і нарікав, що закінчилася горілка, треба йти за другою пляшкою. Ми вийшли на вечірню вулицю й так само, сперечаючись, мандрували до першого-кращого гастроному. Я продовжував задовбувати Юру: старий, треба перепочити і на певну мить зупинитися в своїх бажаннях, або ж — якщо не можливо від них відмовитися — визначити такий собі регламент для них; ти зрозумій, що захекані татусі і матусі, які створюють нове життя, потім бідкаються зі стурбованими виразами обличчя, наче вони зробили щось глобальне, без чого людство не може обійтися, відтак вони вимагають житло, матеріальну допомогу і клянуть у своїй не можливості виховувати та ростити дитину в належних умовах, усіх кого завгодно, тільки не себе. Юра, позіхаючи, обзивав мене «придурком», але я не відступав: ні, ні, діти — це безвідповідальна розкіш у наш складний вік, політики бідкаються, що в Україні тривала демографічна криза, нема приросту населення, вони хочуть, щоб люди плодилися, як таргани, тоді скажи мені: де для них узяти lebensraum[2]?

— Куди їх переселяти, на Марс чи Юпітер? Ви ж, поети, алкаші і бовдури, про такі речі ніколи не задумується, вам головне — на шаріка бухнути і віршиків пописати, але цивілізація — це трохи складніше.

— Ти можеш замовкнути? — гаркнув Юра.

— Куди їх, йопсель-мопсель, переселяти? Ти про це не думав?

— Тобі треба до психіатра.

— Нам усім треба до психіатра, і психіатру треба до психіатра. Це нічого не змінює.

За другою пляшкою наше варнякання переростає у пісню, а потім захмелілий Юра бере телефон і до опівночі набридає всім знайомим своїми балачками. В нього химерна звичка: брати записник і обдзвонювати всіх п’яним навіть тоді, коли місто спить. Я дивлюся на нього й усміхаюся. Мудак, а ще каже: треба як усі нормальні люди. Він такий симпатичний, коли вип’є: в ньому одразу зникає снобістська серйозність, розсудливість, натомість в очах з’являється трішки божевільний блиск, у такі миті він стає схожим на Верлена. Залишаю його з телефоном, а сам іду в туалет блювати; попри частенькі пиятики багато пити я так і не навчився.

Вдома у внутрішній кишені піджака несподівано знаходжу пожмаканий папірець, складений у четверо. Розкладаю і бачу ледь помітний — напис майже витерся — номер телефону: 265-34-10. Чий це телефон? Ніяк не згадаю. Втім невдовзі здогадуюся: його дала одна з тих студенток з економічного, з тієї групи, де мене поставили на заміну замість професора Мельника. Вона зі своєю подружкою за час семінарських занять завжди дуже підкреслено поводяться, наче вивчають мою реакцію на ті чи інші несподіванки. Папірець прикріпляю до монітора, невідома сила змушує його не викидати.

Перебираю свої папки й папери: вирізки статей із газет і журналів, ксерокопії з книг і періодики, текстові роздруківки. Несподівано натрапляю на твої листи в окремому прозорому файлику, які не перечитував. Я так тремчу від задоволення, тримаючи паперову часточку твого життя, моя далека дівчинко, що в мене аж калатає серце.

Вечір ми можемо провести разом — я і ти — в моїх думках. Але знаю: він мине повільно й нудно, як і попередні, а за ним прийде тягуче, як гуща клею, безсоння, яке так само повільно й непомітно перетече у невиразний тьмяний ранок (тільки тоді я провалюся в забуття). Знаю, що буде потім: невиразна завіса втоми в моїх заплющених очах. Прагну більше нічого не бачити, крім тебе; стулюю повіки, під якими на мене чекає химера: тьмяні, вугільно-чорні, темно-сині і ще не знати яких кольорів смуги. Я повільно перечитую твої листи, в яких пульсує твоя любов півторарічної давнини до мене, відгомін нашого шаленства, яке підкорило мій спокій та уяву. На певну мить я порівнюю свої перші враження від цих листів із тими, які переживаю зараз. Усміхаюся, бо мої відчуття стали ніби спокійними, врівноваженими, від твоїх рядків мене не кидає в жар, як і тоді, коли я більше ні про що не міг думати. Зараз я сприймаю їх як звичайні тексти, які раніше на мене справляли неймовірний вплив. Проте в середині все ж таки народжується приємний і трішки болісний щем.