Від збудження я порпаюся в шафі, вибираю святковий одяг, який тільки маю і який давненько не носив, оскільки звикнув до двох пар джинсів, кольорових сорочок у клітинку та легких светрів, що ношу по черзі — до першого прання, а потім змінюю на інші лахи. Вмикаю праску, котра також без діла простояла під шафою певно цілий рік, бо в мене, практично, не було потреби щось прасувати. В чорних пожмаканих штанах, котрі я витягнув з шафи, бракує на ширінці ґудзика. Нічого, його може цілком замінити булавка. Врешті, так-сяк прасую білу сорочку й штани, намащую ваксою старі туфлі й збираюся на побачення. Виглядаю більш-менш пристойно — дивлюся на себе в дзеркало, тільки одяг щоправда сидить на мені трохи по-дурнуватому.

На «Либідській», у підземному переході метро, купую квіти, на які витрачаю майже всі гроші. Потім доїжджаю до станції «Майдан Незалежності» й підіймаюся нагору. Біля Головпоштамту крутяться різні люди, висока брюнетка, запакована в довге шкіряне пальто, нетерпляче зиркає на годинника й курить довгу білу цигарку, неподалік від мене читає газету п’ятдесятилітній мужик, туди-сюди тиняються ще якісь істоти. На мене дивиться русявий високий чоловік із тонкими рисами обличчя, довго затримує погляд і привітно усміхається. Я розумію, що він за мною спостерігає, бо щоразу, коли я мимоволі дивлюся — на його устах народжується посмішка. Вже десять хвилин, як Таня мала би бути. Я дратуюся, метушусь, переходжу з місця на місце. Про себе думаю, що з цим ідіотським букетом квітів схожий, мабуть, на повного бовдура. Я навіть не знаю, як ці дурнуваті квіти називаються, хоча й це щось дуже знайоме. Мене торкають за плече. Обертаюся. Посмішка русявого чоловіка й якийсь шалений блиск у його очах. Запитую, чого треба. Він знову посміхається й мовчить, а своїм дивним поглядом обстежує моє обличчя сантиметр за сантиметром так, наче дивиться на нього у мікроскоп.

— Чого треба? — ще раз перепитую.

— Я — Таня, — каже мужик.

Від почутого в мене відвисає щелепа, я нерозбірливо бурмочу:

— Що за йопсель-мопсель?

Русявий хапає мене за руку, каже, почекай, але я висмикую її, на його мордяці з’являється міна страждання, він знову гукає, щоб я не йшов, що він хоче зі мною поговорити. «Так це ж гей!» — сходить на мене прозріння, ніби небесне осяяння на голодного середньовічного містика, який провів наодинці з молитвами кілька місяців. Я починаю раптом кричати, що за фіґня! що це не чесно, підло! що всіх вас треба відправити у Карпати — валити ліс. Я жбурляю йому в обличчя букет квітів, русявий сполохано зиркає по сторонах і тікає. А я ніяк не можу заспокоїтися й репетую йому в спину. Тільки вдома врешті заспокоююся. Ох і мерзотник! Як людина толерантна намагаюся поважати, білих, чорних, кольорових, із багатьма дірками, і з однією. Але ж до чого тут я?

Ти уявляєш, що тут відбувається, моя дорога дівчинко? Повний зоопарк! А, може, це через те, що я мало про тебе думаю й вдаюся до сумнівних авантюр?

Набираю номер Юри, кажу, що прийшов знову лист, від моєї маленької дівчинки прийшов лист! А він — обрушується на мене жахливою лайкою, від чого мені стає боляче. Він, мов робот, повторює, що тебе більше нема, що в мене поступово розвивається шизофренія і що я втрачаю тверезий контроль над своєю свідомістю й уявою.

Тебе нема!

Ти — ілюзія… яка не загинула в катастрофі на гірському перевалі… ілюзія, яка не належить тілесно-фізичним законам…

Як він так може?

Я щодня тебе бачу, щодня з тобою розмовляю, читаю твої листи і переконуюся, що живу тільки там — там, де немає програміста, де немає гірських катастроф, які забирають життя коханих, немає дурненьких студентів, немає зарозумілих і самовпевнених колег по кафедрі, немає людей, яких я змушений щодня бачити, оскільки вони мимоволі потрапляють мені на очі.

— Тобі треба змінити стиль життя, — каже Юра по телефону. — Деколи випускати пар. Я знаю, ти не хочеш надовго зв’язуватися з жінками. Але ж твої випадкові походеньки містять великий ризик… Ти ж не маленький. Скільки ще зможеш так протягнути?

— Юра, — хочу зупинити його.

— Ти постійно наражаєшся на небезпеку підхопити якусь гидоту. Зараз, знаєш як із цим ділом? Страшно, так як ти живеш — не можна. Купи собі відеомагнітофон, вечорами крути порнушку. Дивися на цицьки цієї корови Памели Андерсон чи на сухоребку Софі Марсо — і дрочи.

— Дрочити — це відповідально.

— Я не про це, — в його голосі з’являється роздратування.

— А про що?

— Про те, що ти — туман.

Пампушка каже, що за мною на кафедрі розпитувала симпатична, коротко стрижена жінка Марґо, казала, що це дуже важливо, вона була схвильована, але все одно, дуже красива, ну ти і жук, дуже просила твій новий домашній телефон.

Я більше з нею не побачуся. Це непотрібно — з будь-яких міркувань.

Сонні люди поспішають на роботу, заклопотані жінки ведуть дітей у садки. Два дні не міг забігти на пошту. Невже обставини поглинають мою свободу, впливають на мою поведінку, що я навіть забуваю робити звичне? Через двадцять хвилин відчинять пошту. Можна буде перечекати на балконі, дивлячись на ранковий парк. Виходжу на чисте, морозяне повітря, зі старого стільця згрібаю сніг, зверху кладу невелику дощечку, що стоїть під стіною, вмощуюся, п’ю гарячий чай і закурюю.

Ти знаєш, з того часу, як ми познайомилися, я ніби змінився: менше думаю про те, що мене оточує, натомість більше часу витрачаю, як це не банально, на мовчання з собою. Раніше я й не підозрював, що в мовчанні чи думанні про себе, думанні без особливих тем, без зосередженості на певних речах, відбувається важливе, можливо, позасвідоме, пізнання себе. Ти ніби відчинила в мені потаємні двері, на які я ніколи не міг надибати, блукаючи у своїй задушливій темряві.

Роблю ковток гарячого чаю. Хочеться впасти у тривалу й спокійну сплячку. На годиннику: 8.00.

Ти прийшла в моє життя несподівано, мабуть, саме так приходить справжнє кохання: без планів на майбутнє, без прогнозів, поза нашими вимогами до світу, всупереч нашим звичкам і переконанням. Ти прийшла незнайомою, але рідною людиною, з одного погляду в твої очі я одразу зрозумів, що мені лагідно усміхається рідна душа, якому одразу довіряю та підкорююся і… люблю. Господи, як довго минають ці хвилини…

Завтра новий робочий тиждень. Настільки набридло думати про початки й завершення робочих тижнів, котрі повільно линуть один за одним і не несуть жодних змін, що я навіть не тішуся неділі: останній вихідний день завжди викликає в мене сум. Завтра знову бачитиму їхні морди, холодні, порожні, безбарвні очі; чужі губи будуть рухатися, язики народжуватимуть звуки, які ліниво сприйматиму і вимушено замислюватимуся над тим, про що вони теревенять. Про неділю краще думати у понеділок, вівторок чи середу — у дні, коли вона єдиним бажанням спокою та відпочинку. В неділю, як правило, ні до чого не лежить душа, навіть до відпочинку, який сприймається мляво, без ентузіазму.

Кілька годин лежу на дивані й думаю про тебе, маленька дівчинко. Доля звела нас не марно. Нічого не шкодую. Все, що між нами було, — найдорожчий подарунок сліпого випадку. Тебе більше нема — і я це знаю (Юра думає, що я повний придурок і ніби нічого не розумію). Якби я був індусом, тоді б, може, і повірив, що ти живеш після смерті, точніше, що ти фізично живеш після своєї безглуздої фізичної смерті. Берклі стверджував, що якщо я щось бачу — значить це існує. Хіба Юра здатний заперечити таку просту й водночас реальну істину: ти перед моїми очима, найбільша ілюзорна реальність або реальна ілюзорність, яка тільки може бути властива людині. Бачу тебе майже щодня, спілкуюся з тобою, як цієї миті. То ж хіба здатні заперечити це нікчемні арґументи, вихоплені з міркувань людей, яким властива нормальна логіка — здатність казати те, в що вірить короткозорий розум, здатність бачити факти можливостями, якими наділена (а може обділена?) людина… А хіба почуття людини, її можливості та інші заморочки, пов’язані зі слухом, зором, смаком, пам’яттю, відчуттями болю чи лоскоту — хіба це не обмеження, в якому почуваємося, наче в’язні у камері? І чим тоді є наші міркування про наше життя? — чи не тим-таки обмеженням, яке ми намагаємося наповнити, морщачи свої начитані лоби, бездарними словами, думками і такими ж бездарними ідеями, породженими нашими природними обмеженнями або вихопленими з міркувань авторитетів — наших кумирів, учителів, попередників, наших реальних володарів і пригноблювачів.