— Хто тепер? — запитую в Аніти.

— Якийсь Воскобойніков, — каже вона і мене відразу дратує її механічний і байдужий голос. Йопсель-мопсель, та це ж сам Воскобойніков!

Старенький професор Воскобойніков вертався в Київ фастівською електричкою з дачі, зморений тридцятиградусною спекою та фізичною працею під палючим сонцем. Але так і не доїхав — помер від серцевого нападу у вагоні, на очах інших пасажирів.

Воскобойніков усе життя займався екологією, екомоделюванням сучасного наукового поступу, етичними питаннями екомислення. Мій знайомий з Інституту філософії казав, що покійний був особисто знайомим із Гансом Йонасом, учнем Гайдеґґера, розвивав його ідею онтологічної відповідальності за людину. Діти Воскобойнікова забули про нього й залишили його напризволяще. Пригадую, як одного разу він випадково потрапив мені на очі: згнічений, згорблений, із втягнутою в себе голівкою, професор обережно і з острахом, ніби за це накричать, збирав у Ботанічному саду пляшки з-під пива й горілки, ходив у тому ж самому засмальцьованому й пожмаканому коричневому костюмі, який одягав, мабуть, ще двадцять років тому, жив із городини своєї дачі і постійно жалівся, що ніхто не друкує його рукописів.

У такі повільні вечори, коли повітря пахне пізнім літом і першою осінньою прохолодою, люблю спостерігати за поодиноким шумом самотнього тролейбуса або таксі, що прямує вбік «Либідської» чи у протилежний — до Виставкового центру. Найприємніші миті — на балконі, коли сам на сам із вечірнім повітрям, коли відчуваєш його порухи, відчуваєш його безмежність, яку неможливо охопити поглядом. У такі хвилини я заспокоююсь, ніби перед тим робив копітку, зосереджену роботу. Якби за останні кілька місяців відбулися бодай незначні зміни, я б неодмінно здивувався, бо вже давно не відчував радісної та непримітної людської здатності — радіти новому. Затягуюся, дим приємно наповнює легені. Я згадаю наші зимові дерева, випадкові й чужі обличчя перехожих, рух транспорту, наше січневе повітря, коли ти була поруч. В думках оживають приємні миті минулого і, таке враження, що оживає все навколо. В сірому з’являється промінчик світла, в темному — лагідність, у тиші — спокій. Мабуть, це і є тим, що називають «щастям».

Я курю із заплющеними очима, занурений у свої солодкі спогади. Ось ти ідеш разом зі мною вниз до Майдану Незалежності повз готель «Україна», ось ми обіймаємося, ніби підлітки перед незнайомими людьми; твоє обличчя на морозі бліде, а носик почервонілий, я хукаю на твої пальці, цілую їх, щоб зігріти, твої очі сяють у темряві, ми впиваємося холодними губами в одне одного і потім ідемо далі; вже в метро ти грієш долоні під моїм кожухом і з сумом шепочеш, що не хочеш повертатися. Ти мене пестиш там, і я збуджуюся. Потім кажу тобі:

— Одного разу, на кримському дикому пляжі я бачив, як до лежачих голих дівок підійшов віслюк. Звідки він узявся — навіть не знаю. Уявляєш, віслюк витріщився на одну з них і в нього встав член. Я так реготав, що мало не луснув.

— Фу! Який же ти збоченець!

— До чого тут я?

— А знаєш, у якої тварини найбільший «орган»? Це я бачила в передачі про дику природу.

— В якої?

— У синього кита. 2,5 метра.

— Круто. Таку ковбасину можна на руку намотати, ходити й усім показувати.

— Фу! Що в тебе в голові?

— Мухи, здохлі мухи, — шепочу я і цілую тебе далі.

Відчуття змін, відчуття хоча б повільного руху, приємна зосередженість на тому, що поза тобою, — в цьому є те важливе, що ми не здатні пояснити і що поступово минає ще з нашого народження й аж до смерті. Щоправда, в таких міркуваннях мене постійно зносить течія до ще більшої старості, так і дідом вошивим скоро можна стати; смішно трохи — ще не маю Христового віку, а думаю про чортзна-що, немов збираюся померти вісімдесятилітнім. Дякувати Богу — все нормально — все, що я можу сказати. Робота, сяка-така заробітна платня, студенти і викладачі, декілька творчих приятелів, які за кожною пиятикою нарікають на життя (мабуть, через невизнання їхніх творчостей), хаотичне й непостійне коло інших близьких, вірніше тих, хто випадково чи епізодично буває поблизу. Подібне відбувається в житті кожного. Людина як істота соціальна завжди має кому поскиглити у камізельку, має кого любити чи ненавидіти. Чи здатна вона бути самотньою, самотньою в буквальному розумінні? Якщо все, що не робить людей самотніми, в них забрати, то крім відчаю залишиться найважливіше — те, що не дозволить зациклюватися на невдачах.

Добре, що ти, моя ніжна дівчинко, більше не знаєш цієї марудної тиші з випадковими невиразними звуками за стінами, шумом поодиноких автомобілів. Часто думаю, якою ти можеш бути поза моєю уявою: в ті миті твого життя, про які не мав жодного уявлення.

Цікаво було би бачити тебе по-шпигунському (аби ти не знала, що за тобою стежать), як ти поводилася, скажімо, на кухні чи коло дитини, як кохалася зі своїм чоловіком, про що думала, дивлячись у вікно; я кажу що найсамотніша людина може бути щасливою я кажу що найбагатша людина може бути нещасною найвеселіша людина навколо якої щодня товчуться радісні приятелі й подруги може жахатися себе коли залишається наодинці я кажу що найзаможніша людина яка може багато чого купити собі з індустрії задоволень і до якої завжди будуть клеїтися в панібрати одного разу відчує свою ницість і бідність проклинаючи той день коли доля обрала саме таке життя саме такий шлях ти погоджуєшся з цим? мабуть — ні скажеш що я фантазую що не маю жодних уявлень адже все це не пережив як свою долю те що мені належить у моїх помислах думках і уяві сповнює радістю тільки мене одного освітлює промінчиком мою внутрішню темряву коли я пірнаю в чорні роздуми у час відчаю кажу я щасливий кажу я нещасний кажу я самотній кажу несамотній я не знаю чи кажу правду бо все перемішалося за останній рік усе втратило свою звичну логіку але якщо я кажу так значить для цього є підстави кожна думка і фраза мають свої мотиви як кожна кров має свою пульсацію кажу не знати що я не розумію слів якими користуюся кажу вже не знаю що казати.

Цього ніхто не знатиме, що в мені коїться, бо це належить тільки моєму серцю, моїй тривозі; це моя внутрішня приватна територія, якої ніхто не бачить і не може запхати туди свого носа. Хіба це не є найбільшим щастям людини — завжди мати в собі таке, чого ніхто не знатиме? Так само ніхто не знатиме, як нам було добре. Це тільки твоє й моє. Твої губи злегка блукали по моєму обличчі — і я тремтів, ніби прапор на полі бою, твоє волосся торкалося моєї шкіри — і я шепотів заплющеними очима слова ніжності й подяки, які можуть народитися тільки в нестямно закоханого чоловіка, слова, що багато років уперто дрімали, поволі росли, як весняні квіти, аби в підходящий момент постати в усій красі.

Господи, мені, здається, деколи все одно, що я собі говорю…

Неквапно курю й дивлюся на південь, де темний парк повільно виростає, підіймається вгору, як масивна чорно-зелена плита, що з розгону накладається на нижній шар, від чого її трохи закидає. Там видно верхні поверхи цегляних п’ятиповерхових будинків, в окремих вікнах світиться, там також марудяться, курять на балконі і дивляться на північ, де живу я. Мабуть, мій житловий масив звідтіля виглядає маленьким, будинки майже не помітні, ледве визирають з-за дерев, ніби підводяться на пальчиках. Унизу повз проспект прямує п’яна ватага, що підіймає несамовитий і брутальний шум, горланить пісні. Вони помічають перед собою сорокарічного чоловіка в костюмі з портфелем. Вигукують на його адресу непристойності, один із п’яних виривається і підбігає до нього з криками «начальство, мать вашу, саме начальство, суки, на-ча-льство!» Чоловік не озирається й прямує далі, а за його спиною вже кілька голосів репетують, насідаючи йому буквально на п’яти. Чоловік іде напружено, але намагається цього не показувати й не пришвидшує крок. Урешті-решт ватага від нього відстає.

Наближається тепла ніч. Доливаю в горня «Чорний мускатель» і продовжую винно-невинну насолоду. Думаю про свою печінку, про свою терпеливу й рідну печінку, яка останнім часом про себе інколи нагадує, ніби хоче сказати, пора зав’язувати, я ж не вічна. Її можна заспокоїти, за тиждень-другий я вип’ю все вино і кину.