Лясковський — тарган… Ні, таргана не буде. Лунає дзвоник, неповторному фільмові кінець. Треба порозмовляти з живим Лясковським. Богдан вискакує з-за парти, мчить до смертельного ворога, але смертельний ворог вирішив ухилитися від приємної зустрічі. Летять на підлогу перевернутий стілець, кошик для сміття…

— Стій, гемонське поріддя, дай я тебе приголублю, мавпяча пико!

Мавпяча пика диким стрибком вискакує з класу, влітає в юрбу учнів, ліктями торує собі дорогу і рветься до рятівних дверей, до виходу на подвір’я.

Богдан круто завертає, хоче вискочити навперейми і… різко натискає на всі гальма. Марно. Катастрофа! На підлозі сидить отетерілий Циркуль, учитель математики. Трясе головою, тре коліно. Богдан щось мимрить, здається, він вибачається, але ніби на якомусь африканському діалекті. Звучить це приблизно так:

— Той… вибач… насправ… зараз… я… бо… мені…

Тим часом Циркуль, поволі підводячись з підлоги, репетує рідною мовою:

— Розбійнику, ти ж мене покалічив! Завтра прийдеш з батьком! Ти мені ноги поламав, дикуне! Щоб я тебе не бачив на моєму уроці! І праву руку — ось, будь ласка, здоровенний синець! Ходімо до директора!

На жаль, директор теж був у кепському настрої. Хоч ніхто не поставив йому двійки з мінусом і ніхто не збив його з ніг. Він заходив навколо Богдана, з глибокою повагою оглядаючи його ззаду і спереду. Циркуль розтирав лікоть і доводив, що до війни учні ніколи не збивали з ніг учителів, а тепер… будь ласка… жахлива розбещеність! У свою чергу, директор каже Богданові:

— Бачиш, що ти зробив?

— Я не хотів…— Богдан хнюпиться й витирає очі рукою, вдаючи, що він у розпачі, що зараз заллється слізьми і взагалі, мабуть, накладе на себе руки.

— Не хотів, — повторює директор Богданові слова, дивлячись на Циркуля.

— Так завжди кажуть. — Учитель демонстративно повернувся спиною до винуватця. — Знаємо ми ці хитрощі.

— Знаємо ми ці хитрощі! — переможно усміхається директор. І коротко переповідає похвальну історію Спілки Справедливих, нагадує про те, що досі Справедливі поводилися як справжні джентльмени. Він говорить ще щось про батьківщину, патріотизм, демократію і молоде покоління, але цих патетичних слів Богдан уже майже не чує.

Тільки-но директор сказав про джентльменів із Спілки Справедливих, Ліпка розчулився, і то так сильно, що лише чоловічі сльози могли пригасити цей спалах почуттів. Сльози здивували його. Цього ще бракувало! Яка ганьба! Зайшов би зараз до директора Казик Врубель або цей пліткар Ластатий… Богдан із сльозами на очах — та це ж більше диво, ніж ведмідь, що танцює!..

— Плаче, як до війни плакали…— здивувався Циркуль. — Мабуть, лишилося на самому дні цієї чорної душі трохи людяності.

І несподівано він усе пробачив Ліпці.

Цього дня Богданові обід не смакував. І це була явна ознака того, що нещасливий день іще не скінчився. Бо як інакше пояснити раптову відсутність апетиту в найбільшого ненажери другої половини двадцятого століття? Якось, повернувшись зі школи, Богдан поскаржився на сильний головний біль. Мати звеліла поміряти температуру. Стовпчик ртуті зупинився на позначці 39°. Стурбована мати вклала сина в постіль, а сама побігла до знайомого лікаря. Якийсь час Богдан лежав нерухомо, втупившись у білу стелю. Він подумав засмучено, що відвідини лікаря можуть закінчитись порцією уколів. І від страху пригадав, що дуже голодний. Давати себе колоти на голодний шлунок? Нізащо! Він зірвався з ліжка, кинувся до каструль, до тарілки — помстився на котлетах із свинини за головний біль та за гарячку… З’їв три котлети і щонайменше кілограм картоплі. Відразу йому полегшало. Поки прийшов лікар, від головного болю і гарячки лишилися тільки невиразні спомини.

А сьогодні він не може проковтнути навіть шматка яловичини. Просто жах якийсь… М’ясо має смак губки й не лізе в горло. Богдан відсуває тарілку. Мати здивовано поглядає на сина, батько відразу пригадує тяжкі довоєнні часи: «Коли я був у твоєму віці, я м’ясо їв раз на тиждень».

«Наче змовилися сьогодні з тими довоєнними часами, — сердито думає Богдан. — Циркуль торочив, що було добре, батько каже, що було погано…»

Він вибігає з дому й за кілька хвилин опиняється в Адама. Адам сидить у комірчині й намагається вчити уроки. Йому сьогодні теж не з медом. Комірчина для хлопців — наче святе місце. Колись нікчемний математик Качур сказав, що тут навіть геометричними теоремами можна захопитися. А Адам уже годину не може написати в зошиті жодного слова. Клопіт у нього. Вчора був мов на крилах. Сподівався, що на горищі збереться восьмеро Справедливих, що вони гуртом розроблять якийсь великий план дій. За кілька тижнів — канікули, а тут геть-чисто все розсипалося.

Спершу в кущі шаснув Казик, потім Богдан повівся так брутально, ніби ніколи не належав до Спілки Справедливих. З Ягеллом теж якось не вийшло, а Ластатий, Чорний, Качур і Кальош взагалі не зволили з’явитися на горище.

Хлопці сиділи, співчутливо й сердечно дивлячись в очі один одному.

— Отак воно…— зітхнув Адам і поклав руку на плече Ліпці.

Після цих щирих, напрочуд промовистих і мудрих слів на якийсь час запала тиша.

На подвір’ї залунав співучий чоловічий голос:

Це приватник-водовоз сповіщав усіх про своє прибуття. Час від часу голос переставав його слухатись, тоді спів уривався «Шановні громадяни, всього п’ять злотих за повне відро нектару!»), і водовоз починав дзвонити. Він завжди мав при собі великий латунний дзвоник і дзвонив у нього так майстерно, наче все життя тільки те й робив, що служив відправи. Якось Качурова мати, замислившись, навіть навколішки стала, бо їй здалося, що вона в костьолі. А втім, хтозна, чи Качур усе це не вигадав. Достовірним є тільки те, що Красностав, якай стоїть на пагорбі, не має води. Є в ньому кілька криниць, але це все одно що крапля в пустелі. Таке становище може тішити тільки Казика Врубеля, який хворів на хронічну скаженівку. І тепер свою глибоку відразу до купання він обгрунтовує з точки зору економіки: «Знаєте, скільки така купіль коштує? Аж десять злотих. Мати наливає в балію два відра води. Я не можу собі дозволити такого марнотратства».

Одначе сьогодні Казиків клопіт блідне на тлі невдач, що їх переживає Богдан. З належною повагою вислухавши арію водовоза, Богдан почав звіряти свої біди Гаєвському:

— Це, мабуть, найчорніший день у моєму житті.

— Мені теж нелегко…— впав у глибоку задуму Адам.

— А мені важче! — Богдан енергійно виборював пальму першості в цьому поєдинку на право бути більш засмученим. — Я навіть не обідав сьогодні.

— Бреши більше, — зневажливо кинув Адам, — зроду не повірю.

— Слово честі. Відсунув тарілку і прийшов до тебе. В тебе скибки хліба не знайдеться?

— Тут нема…

— От біда. Помру від виснаження.

Богдан безсило звісив голову, ніби показуючи, що це не жарти, що він тримається з останніх сил.

— А вчора мав бути прекрасний день. — Замість хліба Адам вирішив нагодувати друга оптимістичними спогадами.

— Вчора? — Богдан надлюдським зусиллям підвів голову. — Хіба було якесь учора? Щось я не пригадую.

Він кілька разів глибоко зітхнув, уважно розглянувся по всіх кутках підвалу і змовницьки прошепотів:

— Ти повинен умовити вчителя, щоб ми поїхали в Щецін… а не до Варшави. Адже нам обіцяли екскурсію в Щецін. Це для мене справа життя і смерті. Умовиш?

— Я б не хотів до Варшави.

— Дурний ти, нічого не розумієш.

— А що я маю розуміти?

Богдан зірвався з ослона, обережно визирнув у коридор, щільно причинив двері й навіть підпер їх важким столиком. Коли він повернувся до Адама, обличчя його було таке, ніби йому щойно сповістили: за годину настане кінець світу.

— В Щеціні є порт! — аж захлинувся він, нетямлячись від своєї приголомшливої звістки.