Ягелло, спостерігаючи з-за комода за цією дивовижею, затамував віддих. Отже, Адам не брехав — усе підтверджується. Все, за винятком того дивного кашлю. Але хіба можна вимагати від злочинця, щоб він кашляв на перше замовлення? Що він робить там на підлозі? Чого стоїть навколішках? Усе затуляє своєю спиною… Ця схованка за комодом таки не дуже зручна для спостереження. Адам казав, що з цього місця він теж бачив тільки спину незнайомця, коли той стояв навколішках. Не молитися ж він сюди приходить?! Чому б він мав замолювати гріхи саме на горищі? А може, він когось тут убив? Саме на тому місці, де зараз укляк?

Ягелло намагається закарбувати в пам’яті це місце. Воно за якихось два метри від столу на трьох ніжках, за метр від перегородки, сплетеної з лози. Може, трохи більше, ніж за метр, та не будьмо занадто дріб’язковими…

Незнайомець важко підводиться, тепер він стоїть до Ягелла боком. Ягелло до болю напружує зір. В цю мить йому стало так цікаво, що він забув про страх.

«Мабуть, це й справді сторож…» — без особливого піднесення думає хлопець. Бо таке відкриття не може потішити. Зрештою, чого можна сподіватись від сторожа? Хіба цей старий, сивий чоловік здатен здійснити якийсь цікавий злочин? Мітлою-то він орудує вправно. Адам і Богдан казали навіть, що просто майстерно, проте одне діло — мітла, а зовсім інше — ніж чи бодай відмичка.

Чоловік, що скидається постаттю на сторожа, рушив до дверей. Ягелло чекає кілька хвилин, потім досить ліниво вилазить зі своєї схованки. Стільки згаяних годин, стільки неспокою, надій — і такий жалюгідніш кінець. Адже для того, щоб побачити пана Теофіля й почути, як він насвистує собі під ніс, не треба три дні сидіти на горищі! Досить вийти на подвір’я — і дивись на нього скільки влізе… Правда, сторож Теофіль особливої прихильності до їхнього товариства не виявляє, в нього є якісь задавнені претензії до Богдана, до Ластатого і особливо до Адама, котрий цілий рік мешкав у цьому будинку в своєї тітки. Але час від часу сторожа можна спровокувати на коротеньку розмову. Особливо коли заговорити про риболовлю, бо ще одне знаряддя, яким пан Теофіль чудово послуговується, — це вудка.

Отак міркуючи, Ягелло збирається додому. Він ще хоче тільки — аби мати чисте сумління — оглянути місце, де стояв навколішках богомільний сторож. Іде він туди без натхнення, лиш тому, що так велить йому обов’язок письменника, обов’язок, який вимагає ретельного вивчення фактів.

Зробивши кілька кроків, Ягелло раптом ціпеніє. Аж тепер у його пам’яті зринає той геніальний здогад, що сяйнув йому, коли він стояв з Адамом і Богданом. Як міг про це забути? Що за дурна легковажність! Адже він тоді був більш ніж певен: той лиходій має на горищі якусь схованку. І коли шукає її навколішках, значить, схованка ця в підлозі.

Так геніально і так просто водночас. Ягелло виймає з кишені сірники і в слабкому, миготливому світлі пильно придивляється до дощок. Згасло вже кілька сірників, але не згас ентузіазм у детектива.

Ягелло встромляє пальці в кожну велику шпарину, переповзає на колінах з місця на місце, майже торкаючись носом шерехатих дощок. Він забув про все на світі, не почув навіть магістратського годинника, що вибивав десяту годину. Так палко повірив б існування цієї схованки, що зовсім не здивувався, коли знайшов її. У нього не вирвався крик радості, він не забарабанив кулаками у відхилену дошку, яка відкривала таємницю. В його руках було стільки гідності, ніби він одкривав перед завмерлим од захвату світом найбільшу загадку всіх часів. До речі, схованка була досить примітивна, її власник, очевидно, недооцінював спритності Ягелла, бо навіть не дуже старанно засунув дошку в підлогу. Під дошкою лежала невеличка бляшана коробочка.

Ягелло повільно відкрив цю немудру скарбничку і побачив гроші. Якусь мпть він іще сподівався, що знайде перли, діаманти, в найгіршому випадку — золоті долари. На жаль, трапився йому нікчемний злодій. Такий злодій не вартий навіть найменшої згадки в тому великому романі, що його вже кілька тижнів пише Ягелло. Це не злочинець, це швидше божевільний; навіть міліція, почувши про нього, тільки байдуже зниже плечима. Хай не думає, що так легко можна зажити слави. Хай не думає, що через ті мізерні злоті, заховані в іржавій бляшанці, про нього писатимуть у газетах. Він, Ягелло, зробить все, щоб навіть жоден шолудивий собака не дізнався про того пройдисвіта, який вдав із себе злодія.

І саме тієї миті, коли Ягелло складав цю урочисту обіцянку, сталося те, чого він не міг передбачити. Двері розчахнулися, горище застугоніло під тупотом ніг; перекриваючи весь цей гуркіт, скрегіт і сапання, від якого загойдався струхлявілий дах, пролунали страшні слова:

— Спіймався, злодюго! В тюрмі згниєш! Від кари не втечеш! Я бачив, що ти тут крутишся! Відчував, що зазіхаєш на мої гроші! Люди, держіть мене, бо я своїми власними руками його задушу, поки міліція на нього наручники надіне!

Проте люди не могли виконати гуманної вказівки пана Теофіля з тієї простої причини, що їх тут не було. Та коли Ягелло, міцно схоплений за комір, опинився в коридорі, на нього вже чекав чималий гурт цікавих. Вони з видимим осудом хитали головами, безпорадно розводили руками, ніби хотіли показати: для таких, як Ягелло, рятунку вже немае.

— Дивіться, люди, такий молодий хлопець… І це — наше майбутнє? Борони нас боже від такого майбутнього. А все війна винна… Ніякого тобі доброчестя, ніякого сорому немає… Сидить людина спокійно вдома, відпочивав після тяжкої праці і навіть гадки не має, що над її головою на горищі злодії гарцюють. Він щось украв? А може, будинок хотів підпалити? Все одно… тюрма на нього чекає… У нього в очах уже добре видно її.

Ягелло був напівпритомний від страху й не чув усіх подробиць бурхливої розмови. Він навіть не намагався виправдатись. А втім, що скажеш? Що злодій не він, а пан Теофіль?..

на вечерю була не часта в цьому домі страва — яєчня з ковбасою. А тут іще розбите горнятко і брудне череп’я у відрі з чистою водою!.. Як на один вечір — забагато несподіванок…

До причин цих несподіванок пан Гаєвський вирішує дійти кружним шляхом. Він-бо швидко переконавсь, що запитання на зразок: «Що з тобою діється, синку? Чого ти такий неуважний?» — великого успіху не матимуть. Тож нехай буде несподіванка за несподіванку.

— Завтра поїдемо по шафу. Чуєш, Адаме?

Адам дивиться на батька майже відсутнім поглядом і намагається всміхнутись.

— Я вчора її оглянув… Чудова річ. Вішалка, полиці… Нарешті в нас буде шафа. Одну полицю віддам тобі, кластимеш на неї все, що заманеться. Мені пощастило… Власники шафи виїздять на захід Польщі, їм потрібні гроші. Купив майже за безцінь.

Коли три місяці тому їм удалося одержати цю простору і високу, мов каплиця, кімнату, вони почували себе так, ніби хтось залишив їм у спадок найпрекрасніший палац. Нарешті в них була власна квартира! Адам зразу ж нагадав батькові про всю свою мандрівку з Варшави до Красностава. Вони поклали свої скромні клуночки, сіли поряд і глибоко зітхнули. Нарешті у себе вдома! Нарешті в своєму гнізді! Після визволення Варшави Адам наважився на далеку мандрівку до цього незнайомого йому містечка. Тут він знайшов тітку, тут цілий рік чекав на повернення батька із сонячної Італії. Тоді він не думав про власну квартиру, вже трохи навіть забув про те, що колись у Варшаві жив у гарному особняку, що з найбільшої кімнати можна було вийти на засклену терасу, а з тераси — в сад. Цей сад дуже часто уявлявся Адамові непролазними, дикими хащами. Володіло ним плем’я войовничих сіуксів, вождем якого був Адам. Іноді сад перетворювався на безлюдний острів, де Робінзон Крузо марно чекав якого-небудь корабля.

Під час серпневого повстання через безлюдний острів пройшла хвиля вогню. Фруктові дерева перетворились на чорні цурпалки, клумби, що буяли квітами, завалило руїнами, засипало землею. Робінзон Крузо сидів у підвалі, який тремтів од вибухів і був дуже ненадійним притулком. Одного дня у особняк влучив снаряд, і він згорів так швидко, ніби був дитячою іграшкою, зробленою з дерева. Саме тоді тяжко поранило пані Гаєвську. За кілька днів вона померла, а Робінзон Крузо довго не міг у це повірити. Важко було погодитися з думкою, що тепер йому треба розраховувати тільки на власні сили. Адамів батько боровся на барикадах і лише час від часу навідував сина, якого прихистили знайомі з сусіднього будинку.