— Бджільництво — дуже цікаве заняття, — сказав дідусь. — Хто почне займатися бджільництвом, той уже на все життя полюбить бджіл і ніколи не кине цього діла.

— Чому? — здивувалися ми.

— Та так уже, без бджіл йому буде сумно.

Нарешті дідусь відпустив нас, і ми рушили назад. Додому ми повернулися пізно, коли вже почало смеркати. Сергійко поніс пастку з бджолами до себе додому. Ми з Павликом забігли на хвилинку додому, щоб сказати, що вже повернулись, і теж побігли до Сергійка.

Сергійкова мама стала розпитувати нас, як ми жили на дачі. Ми боялися, коли б вона не запитала про тітку Полю, бо не знали, зізнаватися нам, що ми жили в курені, чи краще не зізнаватися. Сергійко навмисне завів розповідати про дідуся-пасічника. Мама слухала, слухала, а тоді запитує:

— А як там тітка Поля поживає?

Ми побачили, що попались, і не знали, що казати, аж тут хтось постукав у двері. Це прийшла Павликова мама і сказала, щоб він ішов вечеряти. Ми полегшено зітхнули, стали показувати їй бджіл і розповідати про дідуся-пасічника. Тут Сергійкова мама знову спитала:

— Що ж ти нічого не розповів про тітку Полю?

Ми знову розгубилися, але тут знову хтось постукав у двері. Це прийшла по мене моя мама. Ми зраділи. Заходилися показувати їй бджіл і розповідати про дідуся.

Моя мама теж стала питати, як ми жили на дачі. Я кажу:

— Добре жили. Нічого собі.

— Не набридли там тітці Полі?

— Ні, здається, не набридли, — кажу я, а сам не знаю, правду я кажу чи ні.

— А до нас тітка Поля не збирається? — запитала Сергійкова мама.

— Ні, — каже Сергійко, — здається, не збирається.

— Нічого не казала про це?

— Ні, не казала.

Це він, звичайно, правду сказав, бо що могла казати тітка Поля, коли ми її не бачили! Не знаю, до чого дійшла б ця розмова, але тут знову хтось постукав. Ми полегшено зітхнули. Двері відчинились, і до кімнат зайшла сама тітка Поля. Ми роззявили від подиву роти, та так і лишилися з роззявленими ротами.

— Здрастуйте! — сказала тітка Поля.

— Здрастуйте! — відповіла Сергійкова мама. — Яким вітром до нас?

— Та ось із колгоспу йшла до міста машина, і я приїхала, — сказала тітка Поля.

Тут почалося найцікавіше. Тітка Поля простягла Сергійкові руку:

— Здрастуй, Сергієчку!

Сергійко почервонів, як варений рак.

— Здрастуйте, тітонько Полю!

— Стривайте, як це — здрастуйте? — каже Сергійкова мама. — Хіба ви сьогодні не бачились?

— Де ж ми могли бачитися? — здивувалася тітка Поля.

— Як — де? В Шишигині.

— Та я вже три дні як не була в Шишигині. Я в колгоспі працювала, в Тарасівці.

— А ви де були? — запитала Сергійкова мама.

— Ми — в Шишигині, — каже Сергійко. — Але ж будинок там було замкнено.

— А навіщо нам будинок? Ми в курені жили…

— В якому курені?

— Ну, побудували з гілля курінь і жили.

— Ага, он як! Хто ж вам дозволив у курені жити? Хіба ви не могли, додому повернутися?

Тут загомоніли всі відразу — і моя мама, і Павликова, і Сергійкова, — і я навіть не знаю, що було далі, бо моя мама сказала:

— То ось як ти слухаєшся свою матір! Ходімо-но, голубе, додому! Я, тобі покажу, як жити в курені не спитавшись!

Довелося мені цілий вечір просидіти вдома й слухати докори. Навіть бджолами не помилувався!

Ось яке лихо трапилося сьогодні. Вранці я зайшов до Павлика, і ми разом пішли до Сергійка. Сергійко ще спав. Ми розбудили його. Він прокинувся неохоче й забуркотів на нас, бо йому снився якийсь цікавий сон і він хотів додивитися його.

— Гаразд, — кажемо, — потім додивишся. Треба вставати та саджати бджіл у вулик.

Сергійко каже:

— Ви підіть скажіть хлопцям, що ми вже дістали бджіл, а я поки що одягнуся.

— А де ж пастка?

— Пастка там, на балконі. Я її вчора ввечері поставив на балкон, щоб бджолам у кімнаті душно не було.

Ми вийшли на балкон. Дивимось… Лелечко, що діється! Дверцята пастки відчинено, бджоли з неї вилазять і розлітаються на всі боки.

— Ах ти опудало! — закричав на Сергійка Павлик. — Спить собі, а тут бджоли повтікали!

Сергійко вискочив на балкон.

— Чого ж ви дивитесь? — закричав він. — Бджоли розлітаються, а вони дивляться!

Він підбіг до пастки і закрив мерщій дверцята.

— Чого ти кричиш? — каже Павлик. — Неначе ми винні! Ти сам залишив пастку відчиненою.

— Як це я вчора не помітив, що дверцята відчинено? — каже Сергійко. — Чому ж вони відчинилися?

— Роззява! — кажу я.

— А я винен? Це все тітка Поля! Мені тут через неї прочуханка була. Зовсім не до бджіл було.

— Ну от! А тепер там, напевне, жодної бджоли не лишилося, — оказав Павлик. — Напевне, всі розлетілись.

— Може, хоч трохи лишилось, — каже Сергійко. — Треба подивитися.

Я хутчій відкрив кришку пастки, і ми втрьох заглянули в неї. У пастці виявилося ще багато бджіл. Вони почали вилазити вгору. Павлик замахав на них рукою, щоб вони лізли назад. Одна бджола вилетіла і сіла мені на руку. Я злякався, випустив кришку і затряс рукою, щоб скинути бджолу, а вона як жигоне мене! Я як закричу, як лясну бджолу рукою — і роздавив. Тут усі інші бджоли загули й ну вилітати з пастки і жалити нас. Павлик злякався — і бігом у кімнату. Сергійко за ним. Одна бджола вжалила мене в шию, інша вчепилась у чуприну. Я теж побіг у кімнату й ну витягати бджолу з чуба, та вона все ж устигла вжалити мене в голову. Павлика дві бджоли вжалили в шию і одна в губу. Сергійка одна бджола вжалила в носа, а інша в потилицю.

Ми побігли на кухню і стали мочити укушені місця під краном. Біль палив як розпеченим залізом. Ми заходилися витягати один у одного бджолині жала. Длубались, длубались, насилу витягли, але біль усе-таки не вщухав.

— Це ти все винен! — кричав Сергійко на Павлика. — Розмахався тут руками! Бджоли не люблять, коли на них руками махають.

— А ти тихіше кричи! — каже Павлик. — Хіба тебе одного вжалили? Мене теж, напевне, ужалили, та ще в губу!

— А мене в носа вжалили. Знаєш, як боляче!

— Подумаєш, у носа! Що тобі носом робити? А мені губою розмовляти треба.

— Можеш не розмовляти.

Вони надулись і перестали сперечатись.

Ми довго мовчки сиділи на кухні, мочили у воді хустинки і прикладали їх до укусів. Раптом Сергійко сказав:

— А пастка відчинена!

Ми побігли в кімнату і виглянули на балкон.

Пастка була відкрита. Над нею кружляло кілька бджіл, але вони швидко полетіли геть. Ми вийшли на балкон і заглянули в пастку. Всередині було порожньо.

— Всі розлетілися! — сказав Сергійко.

— А може, вони ще прилетять назад? — кажу я.

— Виглядай! — відповів з прикрістю Павлик.

У цей час на вулиці показалися Толя та Юрко. Вони побачили нас на балконі і закричали:

— Ей! Ви вже повернулись?

— Повернулися.

— З бджолами чи без бджіл?

— З бджолами.

Вони швидко піднялись до нас:

— Де ж бджоли?

— А їх нема, — кажемо. — Полетіли.

— Куди полетіли?

— Ну, «куди, куди»! — розсердився Павлик. — Нібито вони нам сказали куди!

— Чого ж ти сердишся? Хіба не можна розповісти спокійно!

Ми стали розповідати про все, що трапилось: і як дістали бджіл у дідуся, і як вони полетіли.

— Може, пощастить іще дістати в цього дідуся? — каже Юрко.

— Що ти! — кажемо ми. — І просити більше не будемо. Він дав нам, а ми навіть зберегти не зуміли. Не дасть він нам більше.

— Що ж робити?

— Почекаємо. Може, прилетять назад.

Стали ми чекати.

Юрко і Толя сиділи, сиділи, потім їм набридло. Вони пішли і розповіли всім хлопцям про те, що трапилося. Хлопці один за одним приходили і розпитували нас. Нам аж набридло розповідати кожному. В Сергійка ніс червоний, як журавлина, і розпух на один бік. У Павлика роздулась губа так, що він сам на себе не схожий. А в мене на голові вискочила гуля, і шия теж розпухла.