потім спускає руку з сопілкою і замислюється).

М а в к а

(помовчавши)

Чи у людей паруються надовго?

Л у к а ш

Та вже ж навік!

М а в к а

Се так, як голуби...

Я часом заздрила на їх: так ніжно

вони кохаються... А я не знаю

нічого ніжного, окрім берези,

за те ж її й сестрицею взиваю;

але вона занадто вже смутна,

така бліда, похила та журлива, -

я часто плачу, дивлячись на неї.

От вільхи не люблю - вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає;

вона й сама боїться - все тремтить.

Дуби поважні надто. Дика рожа

задирлива, так само й глід, і терен.

А ясень, клен і явір - гордовиті.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на світі.

Така, здається, й я була торік,

але тепер мені чомусь те прикро...

Як добре зважити, то я у лісі

зовсім самотня...

(Журливо задумується),

Л у к а ш

А твоя верба?

Таж ти її матусею назвала.

М а в к а

Верба?.. Та що ж.... в їй добре зимувати,

а літом... бач, вона така суха,

і все рипить, все згадує про зиму...

Ні, я таки зовсім, зовсім самотня...

Л у к а ш

У лісі ж не самії дерева, -

таж тут багато різної є сили.

(Трохи ущипливо).

Вже не прибіднюйся, бо й ми чували

про ваші танці, жарти та зальоти!

М а в к а

То все таке, як той раптовий вихор, -

от налетить, закрутить та й покине.

В нас так нема, як у людей, - навіки!

Л у к а ш

(приступаючи ближче)

А ти б хотіла?..

Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.

Г о л о с

Гов, Лукашу, гов!

го-го-го-го! А де ти?

Л у к а ш

(відзивається)

Ось я йду!

Г о л о с

А йди хутчій!

Л у к а ш

Оце ще нетерплячка!

(Відгукується).

Та йду вже, йду!

(Подається йти).

М а в к а

А вернешся?

Л у к а ш

Не знаю.

(Іде в прибережні хащі).

З гущавини лісу вилітає Перелесник - гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима.

Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.

М а в к а

Не руш мене!

П е р е л е с н и к

А то чому?

М а в к а

Іди

поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.

П е р е л е с н и к

Мені навіщо тая рунь?

М а в к а

А там же

твоя Русалка Польова, що в житі.

Вона для тебе досі вже вінок

зелено-ярий почала сплітати.

П е р е л е с н и к

Я вже її забув.

М а в к а

Забудь мене.

П е р е л е с н и к

Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!

Я понесу тебе в зелені гори,

ти ж так хотіла бачити смереки.

М а в к а

Тепер не хочу.

П е р е л е с н и к

Так? А то чому?

М а в к а

Бо відхотілося,

П е р е л е с н и к

Якісь химери!

Чом відхотілося?

М а в к а

Нема охоти.

П е р е л е с н и к

(улесливо в'ється коло неї)

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,

там гірські русалки, вільні літавиці,

будуть танцювати коло по травиці,

наче блискавиці!

Ми тобі знайдемо з папороті квітку,

зірвем з неба зірку, золоту лелітку,

на снігу нагірнім вибілимо влітку

чарівну намітку.

Щоб тобі здобути лісову корону,

ми Змію-царицю скинемо із трону

і дамо крем'яні гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора і зрана

самоцвітні шати

буду приношати,

і віночок плести,

і в таночок вести,

і на крилах нести