День видався на славу — сонячний, тихий, навдивовижу теплий. Сонце світило зовсім по-літньому, але звичної для літньої пори тисняви у звіринці не було, і Брейд зі смутком подумав, що хоч тут доля всміхнулася йому. Джінні пішла знайомитися з мавпячим населенням звіринця, а Брейд з Ансоном присіли на одній з лавок.

— Вчора після обіду я мав розмову з Літлебі, — почав Ансон.

— Про що?

— Про заплановані ним лекції з питань техніки безпеки. Цей старий дурисвіт уже переконав себе, ніби він і справді давно їх запланував.

— Так, я знаю про це, — байдуже відказав Брейд.

— А потім він запитав про тебе.

— Про мене?! — з несподіванки Брейд випростався і закляк, немовби в нього раптом задерев'яніла спина.

— Ось чому я й прийшов з тобою сюди. Чимдалі від місіс Брейд, розумієш?

— І що ж він сказав?

— Нічого конкретного. Одначе, оскільки я зрозумів, твою угоду буде поновлено на наступний рік, але вже востаннє. В цьогорічному повідомленні тобі запропонують пошукати собі іншу роботу.

Від цих слів сонячні промені, що падали на плечі Брейда, здавалося, втратили своє життєдайне тепло, і в нього поза спиною пішов мороз.

Голос Кепа Ансона, долинав наче звідкись іздалеку. Гомін людей, що, як і Брейд, прийшли відпочити до звіринця, теж помалу заглух.

Яка думка заполонила Брейда найперша? Не думка про руйнування давнішньої основи їхнього життя, втрату шматка хліба, не думав він зараз і про різку зміну звичного побуту. Він подумав про Доріс.

Адже вона передбачала таку халепу. Поки він не матиме сталої посади, його доля завжди залежатиме від ласки Літлебі чи будь-кого з керівників кафедри, завжди буде в їхніх руках.

Натомість Брейд наполегливо переконував Доріс у протилежному. І спокій його родини фактично підтримувався цією певністю, його переконаністю, що угоду поновлюватимуть постійно.

Як же тепер він гляне Доріс у вічі?

З глибокої задуми його вивів Ансон, що тим часом провадив далі:

— Гадаю, вони не задоволені твоєю науковою діяльністю. Отож, як хочеш залишитися в університеті, примусь їх змінити про себе думку. До червня, коли вони ухвалюватимуть остаточну постанову, маєш іще досить часу. Використай його і щось зроби.

— Щось зроби, — луною повторив Брейд, — але що? Може, продовжити роботу, яку не закінчив Ральф? — запропонував він.

— Дослідження кінетики? — Ансон скривився і роздратовано похитав головою. — Забудь про це!

— Забути? Але чому? Адже цей шлях відкриє цілу низку нових можливостей в органічній хімії. Якби мені пощастило завершити ці дослідження і дістати вагомі підтвердження їх слушності (кажучи це, він раптом і сам повірив у таку можливість), то я опублікував би сенсаційну статтю.

Але запальна Брейдова пропозиція не справила на Ансона ніякого враження. Він відповів запитанням:

— Як же ти збираєшся завершити незавершене? Адже інший аспірант не має права одержати науковий ступінь за те, що закінчить чужу роботу.

— Достеменно так, — погодився Брейд.

— А може, ти збираєшся сам?

Брейд не відповів. Він мовчки перегортав жорству підошвою черевика.

— Ти не досить обізнаний для роботи в цій галузі. Я це знаю, — вів далі Ансон, несхвально похитавши головою. — Якби ти звернувся до мене, перш ніж починати дослідження такого типу, я застеріг би тебе від цього хибного кроку. Ніякому професорові не слід керувати роботою аспірантів там, де він сам не у всеозброєнні знань. Я завжди дотримувався правила — точно знати і добре розуміти все, що роблять мої аспіранти. Тому, якби навіть один з них десь зник, я зміг би особисто завершити його дослідження. А ти зараз неспроможен це зробити, чи не так?

Брейд почервонів. Він завжди пильно переглядав копії нотаток, які передавав йому Ральф, але весь математичний бік справи — інтегрування чи обчислення конфігураційної ентропії, виходив за межі його компетенції.

— Гадаю, питання можна вивчити ґрунтовніше, — озвався врешті Брейд. — Я не такий зарозумілець, щоб не відчувати такої потреби.

— Не йдеться про зарозумілість. Тобі просто ніколи. Тож дозволь мені підказати, як тут бути. — Ансон легко поклав руку на плече Брейда, і той на хвилину гостро усвідомив собі, що його ставлення до цього старигана достоту таке, як ставлення його аспірантів до нього самого. — На твоєму місці я вторував би цілком новий, свій власний шлях, знайшов би нову, малодосліджену галузь і вже не допомагав би комусь, а сам, особисто зробив приголомшливі відкриття.

— І яку галузь ви маєте на оці? — поцікавився Брейд.

— Приміром, порівняльну біохімію.

— На бога, Кепе! — Брейд мимоволі засміявся, — я не знав би, з чого почати, не те що…

— От і добре. Ти мусиш прокласти власну стежку.

— Ні, Кепе, ні. Це не для мене. Мене зовсім не вабить робота з тваринами.

Ансон нахмурився.

— Якби ти зайнявся цим, Брейде, я б напевне умовив Літлебі змінити його можливі плани щодо закінчення терміну твого контракту; зрештою, щоб він просто створив тобі пристойні умови для нових досліджень. Він дав би навіть тобі підвищення на цій підставі. Все це цілком можливе.

— Красненько дякую, Кепе, але навіть за таких…

— Ти боїшся братися до справи тільки через те, що вона нова?

— Ні, просто справа повинна бути для мене цікава, а тепер, принаймні я так думаю, мене цікавить кінетика. Тож я постараюсь продовжити Ральфову роботу особисто. Принаймні спробую.

Ансон підвівся.

— Мені пора, Брейде. Але затям: ти робиш помилку.

Додому Брейд та Джінні повернулись о четвертій.

— Як було у звіринці? — звернулася Доріс до доньки, кинувши на неї заклопотаний погляд.

— Чудово! — відказала Джінні, віддавши одним словом враження кількох годин.

— До речі, телефонував Фостер. — Доріс перевела погляд на чоловіка.

— Фостер? Наш Фостер? Чого ж він хотів?

— Хотів поговорити з тобою.

— Про що, дідько б його вхопив?

— Цього він не сказав. Але видавався дуже роздратованим, мабуть, що довелося розмовляти зі мною. І ще дуже непокоївся, чи ти напевно будеш на вечірньому прийомі у Літлебі. Я сказала: будеш обов'язково.

— Цікаво. Як ти гадаєш, чого він хотів насправді?

— Достеменно не знаю, але дещо скажу. Тон у Фостера був надзвичайно бадьорий. Як ти знаєш, це його манера приховувати збудження та хвилювання. Отож, знаючи цього чоловіка, я дійшла висновку: Фостер наготував для тебе, Лу, погані новини!

Літлебі жив у одній з найдавніших дільниць передмістя у придбаному понад десять років тому будинку, що, як і решта будівель дільниці, зберіг усі прикмети старовини, а проте не був позбавлений і сучасних вигод.

Місіс Літлебі зустріла Брейдів на порозі будинку. У цій низенькій на зріст жінці ніщо не вказувало на її аристократичне походження. Каштаново-руде волосся, не посріблене сивиною, хоч і було старанно укладене в зачіску, відповідного вигляду не мало. Окулярів, що дуже пасували б до розрізу її очей, вона чомусь не носила. Що ж до крою її сукні, то він був позначений таким несмаком, ніби місіс Літлебі намагалась хоч у такий спосіб вирізнитися серед своїх гостей.

Одначе вона завжди була надзвичайно привітна та чуйна до гостей, ніколи не забувала їхніх прізвищ, імен, звань, не забувала згадати при нагоді і про останні успіхи тої чи тої особи. Отож ніхто не ставився до неї недоброзичливо хоча б із цієї причини.

— Дуже рада, що прийшли, професоре Брейд, — приязно усміхнулась вона до Брейда і додала, звертаючись уже до Доріс. — Яка у вас чарівна сукня, місіс Брейд! Я мало не зомліла, дізнавшися про випадок з вашим аспірантом, професоре Брейд. І я сказала професорові (під «професором» мислився її чоловік), що цей бідолашний хлопчина вирвався зі злиднів, але яке ж це важке випробування для його рідні, для тих, хто залишився, надто для його наукового керівника, бо, хоч би що там було, він теж член родини, в кожному разі я завжди так вважала. Я вже навіть розважала, а чи не відкласти на інший час нашу сьогоднішню зустріч, але, як ви розумієте, стільки людей мало бажання прийти сьогодні до нас, що…