Зненацька він урвав. Не міг же він сказати їй, що кілька хвилин тому уявив її грубою і набридливою вагітною коханкою, яку можна зненавидіти за домагання шлюбу, щоб урятувати свою честь, і яка, вважаючи відмову хлопця за зраду (а такий гострий на язик тип, як Ральф, міг викласти їй усе навпростець, не щадячи її гідності), не просто обурилась чи образилась, а образилась на смерть.

Але Роберта не була вагітна… чи тільки так сказала. Десь у глибині душі все ж таки жила якась підозра.

І він вів далі не зовсім переконливим тоном:

— Тому що відчував: якесь непорозуміння між вами абощо могло викликати у Ральфа роздратованість, яка, своєю чергою, спричинила цей нещасливий випадок. Але тепер, після нашої розмови, я зрозумів, наскільки ти пригнічена після всього пережитого. Чому б тобі не відпочити з тиждень чи довше, якщо відчуватимеш таку потребу? На лабораторних заняттях тим часом якось обійдуться без тебе. Зрештою я знайду когось на заміну. А потім, коли найгірше буде вже позаду…

— Дякую, професоре Брейд, — Роберта тріпнула головою, — але я не припинятиму роботи. Найважчі якраз ті години, коли я залишаюся на самоті.

Вона підвелася, взяла торбинку під пахву і рушила до дверей, де трохи затрималась, відмикаючи замок. Нараз у Брейда промайнула нова думка.

— Зачекай-но, Роберто! — звернувся він до дівчини.

Вона чекала, не повертаючись до нього. Брейд теж замовк, йому було незручно, й він не знав, як сформулювати запитання.

— Сподіваюсь, ти дозволиш мені поставити ще одне запитання— дуже особистого характеру, — врешті промимрив він.

— Більш особистого, ніж те, що ви вже ставили?

Брейд відкашлявся.

— У певному розумінні так. Але я маю вагомі підстави питати про це. Отже, чи мала ти коли-небудь якісь клопоти з професором Фостером?

Роберта повернулась до нього.

— Які клопоти, професоре? — Питання пролунало гостро, брови в дівчини здивовано звелися.

Скажи ж це нарешті, сто чортів, роздратовано подумав Брейд і додав уголос:

— Що ж, доведеться поставити питання руба. Чи професор Фостер приставав коли до тебе?

— Це запитання навряд чи можна вважати за особисте, — відказала Роберта, — адже професор Фостер ніколи не робить із цього таємниць. Так, я теж одержала свою порцію залицянь. Не більшу ніж будь-яка інша дівчина, але й не меншу. Адже професор Фостер людина щиросерда й розподіляє свою увагу не тільки щедро, а й порівну.

— Чи Ральф знав про це?

— Чому ви про це питаєте? — У голосі Роберти зазвучала нотка спротиву.

— Бо, гадаю, він знав. Хіба ні?

Дівчина мовчала.

Оскільки Фостер не робив таємниці щодо предмету своїх залицянь (а може, йшлося не тільки про залицяння, подумав Брейд, недарма ж його називають Фостер-обмацувач), то Ральф міг про все знати і, звісно, обурився поводженням Фостера і своє обурення, напевно, висловив професорові Фостеру.

— Ніхто не звертає ані найменшої уваги на професора Фостера, — врешті сердито озвалася Роберта. — Часами він стає надокучливим, але ж це нічогісінько не означає. Якби нарешті котрась із дівчат відповіла йому взаємністю, то зі страху він напевно вискочив би у вікно.

— Але ж річ у тім, що Ральф був чутливий до таких речей і міг висловити професорові Фостеру, що він про нього думає.

— Гадаю, мені вже пора йти, професоре. Я почуваюсь…. не зовсім добре. — Роберта повернула до дверей, але знов зупинилась і сказала в раптовій задумі: — Я хотіла б знати… Чи будуть вам потрібні Ральфові щоденники?

— Принаймні поки що, — відказав Брейд. — Гадаю, потім я зможу віддати їх тобі.

Роберта на мить завагалась, ніби хотіла додати ще щось, але, так і не сказавши нічого, вийшла з лабораторії.

За кілька хвилин Брейд бачив у вікно лабораторії, як вона вийшла з головного входу, перетнула хідник і рушила камінною стежкою через університетське містечко.

Хоча Роберта й ухилилась од відповіді на останнє запитання, фактично то було підтвердження його здогаду.

Ну звісно ж! Ральф напевно був страх заздрісний і ревнивий і панічно боявся втратити хоч щось, що належало йому. Він був якраз із тих, що можуть спалахнути навіть від жалюгідних Фостерових штучок, на які хтось інший не звернув би й уваги.

Вибухнувши злістю, він міг піти до Фостера і зажадати, щоб той облишив залицятися, погрожуючи, що інакше він звернеться до вищих інстанцій. А це вже була погроза вельми небезпечна.

Адміністрація могла дивитися крізь пальці на Фостерове поводження, але тільки до часу, поки ніхто не скаржився, не звертався до них офіційно з цього приводу. Але перша ж скарга різко міняла справу. Можна навіть сказати, вона могла б тоді скластися для Фостера фатально.

Взагалі професор міг дозволяти собі багато чого: напиватися щовечора до чортиків, так бубоніти свої лекції, що ніхто нічого не розумів, міг митися тільки раз на рік перед Великоднем, бути грубим до брутальності, нестерпно нудним або ж збіса неприємним — все це до уваги не бралося. Штатна посада була йому за надійний щит у всіх цих випадках.

У всіх, крім двох, коли викладача завжди можна було звільнити незалежно від його посади. У першому підставою для звільнення була нелояльність (порівняно новочасний злочин). У другому — стара як світ моральна розбещеність. А тут Фостер постійно балансував на межі дозволеного. Отож скарга означала б для нього неминучу втрату роботи.

Чи загроза такої скарги могла стати причиною вбивства? Чи можна вважати, що з допомогою вбивства хотіли позбутися можливого скаржника?

А може, Фостер задовольнився тільки тим, що поставив Ральфові на іспиті занижену оцінку?

Хоч би що там було, все це пояснює лише можливість мотиву і аж ніяк не пояснює, як злочинець вибрав би слушну нагоду. Бо звідки, скажімо, Фостер міг знати, як Ральф проводить свої експерименти? Як міг він дізнатися, що колби з порціями ацетату натрію, які Ральф приготував заздалегідь, чекатимуть на нього в лабораторії?

На всі ці запитання Брейд лише знизав плечима і врешті взявся до Ральфових щоденників. Їх було п'ять, всі акуратно пронумеровані. Він узяв той, що лежав згори.

Брейд мав копії щоденників у кабінеті, але якщо Ральф дотримувався аспірантських звичаїв, то напевно вів на зворотах аркушів чорнеткові розрахунки з коментарями, щоб завжди мати їх під рукою.

Переглянувши кілька сторінок, він подумав, що Ральфові записи у щоденнику майже бездоганні. Вони були зрозумілі, стислі, майже хворобливо пунктуальні. Брейд колись бачив щоденники Кепа Ансона з силою пояснень до його докторської, зроблених нерозбірливим письмом, але щодо досконалості та ґрунтовності Ральф чи не перевершив навіть їх.

Напевно, подумав Брейд, я розберуся. Ральф так докладно коментував свою роботу, ніби припускав, що читатиме її людина з найзагальнішими уявленнями про досліджувану галузь хімії. Схоже на те, провинно подумав Брейд, що Ральф робив свої нотатки саме з розрахунку на мене. Що ж, бий його лиха година, тоді я просто мушу зрозуміти. Треба лише менше боятися математики.

І опрацьовувати все систематично, починаючи вже від сьогодні.

Він розгорнув щоденник № 1. Перші сторінки були присвячені Ральфовій роботі ще під керівництвом Ранке: перелік праць, простудійованих перед початком експериментів, резюме про їхній зміст, його власні висновки й висунуті теорії. Все викладено дуже чітко, стисло, послідовно. Брейд пригадав, що вже переглядав був ці нотатки, коли півтора року тому прийняв Ральфа до своєї групи аспірантів.

Знаючи запальну Ральфову вдачу, він раптом з подивом відзначив, що вона зовсім не позначилась на його роботі. Всі нотатки були щонайоб'єктивніші.

Брейд часто зустрічав висловлювання на зразок «Професор Ранке вважає, ніби ця концепція суперечить…» чи «Професор Ранке, здається, не переконаний, що…». В коментарях Ральф ніколи не піддавався емоціям. Розкривав лише суть питань.

Навіть про кінець роботи в групі Ранке писалося щонайбуденніше: «Сьогодні я востаннє працював як аспірант професора О. Ранке». Ніякої згадки про сутичку з іншим аспірантом, про недоброзичливе ставлення до себе — нічого, крім одного-однісінького речення на чистій сторінці.