Хвилинна стрілка наближалася до дванадцяти, коли ввійшов перший студент і розгорнув та одяг чорний гумовий фартух.

— Добрий день, професоре! — шанобливо привітався студент, поклав книжки на один із столів і розгорнув свій обпалений кислотними краплинами підручник для лабораторних занять.

Тільки-но він закінчив свої приготування, як з однієї книжки випала пака згорнених аркушів; студент пильно глянув на неї, й на зміну подивові на його обличчі з'явилося занепокоєння, що межувало з переляком. Він кинувся з цими паперами до Емета, що саме порався у протилежному кутку лабораторії.

— Вибачте, містере Емет. — В голосі студентовім бриніла тривога. — Я чи не забув здати свій звіт в одну з попередніх п'ятниць. Чи не можна здати його тепер?

— Гаразд, залиште, згодом прогляну, — різкувато, мабуть, щоб не впасти у Брейдових очах, відказав Емет і додав: — Але щоб це було востаннє.

Брейд неуважно спостерігав, як папери перейшли до Еметових рук. Тим часом решта студентів швидко займали свої місця. Їх квапив час. Розклад, що завжди ділить день викладача на окремі частини і невблаганно прив'язує його до годинника, наче розпинає на хресті часу.

Час… І тут щось сталося. Святий боже. Він пригадав…

І студенти, і лабораторія нараз кудись зникли, був тільки він на самоті з пусткою та страшною, жахливою думкою, що вирувала в мозку.

Він майже вибіг з лабораторії. Кілька пар очей зацікавлено провели його поглядом, але він навіть не помітив цього.

Брейд знову був у своєму кабінеті, знову телефонував, щоправда, цього разу спочатку довелось знайти потрібний номер у довіднику.

— Але ж мені конче потрібно, — переконував він якусь енергійну молоду особу на протилежному кінці лінії. — Розмова страх важлива і забере щонайбільше кілька хвилин. Ні, зрозумійте, я справді не можу чекати до третьої години.

І він таки не міг. Йому слід було дізнатися негайно. Не відкладаючи ні на хвилину.

Чекання було нестерпне, а серце аж щеміло на думку про те, яке замішання і навіть переляк викличе дзвінок.

Тоненький дитячий голосок у слухавці справді був переляканий і змушував його напружувати слух, щоб за нерівним уривчастим диханням чути слова..

— Отже, ти певна? — врешті запитав Брейд. — Цілком певна? Саме так і було? Точно так?

Він перевірив кілька можливих варіантів, запитуючи знову і знову, аж урешті, боячись довести її до істерії, спитав ще раз:

— Ти цілком певна? — І на цьому закінчив розмову.

Отже, тепер він знав. Знав мотив, знав послідовність подій, знав усе.

Або принаймні думав, що знає.

Але ж Брейд не мав досвіду детектива-професіонала. Як і що слід зробити, щоб довести слушність своєї підозри? Власне кажучи, як узагалі вести справу, щоб докази стали неспростовні?

Отак він сидів собі, спокійно розмірковуючи, аж поки його почало сліпити проміння призахідного сонця, тож він звівся, щоб опустити жалюзі. Отоді-то й почувся легенький стук у двері.

Брейд одразу розпізнав огрядну постать, що здавалась іще більшою крізь матове скло дверей. Він хапливо рвонув клямку. — Заходьте, містере Дохені! — І знову ретельно замкнув двері.

— Добрий день, професоре, — привітався Дохені. — Мене повідомили про ваш дзвінок пізнувато, і я вирішив краще відразу прийти сюди. Вибачте, що мене не було на місці.

— Ну що ви, інспекторе. Радий вас бачити.

— Сподіваюсь, я не перешкодив вам у заняттях?

— Ні, я чекав на вас.

— Слухаю вас, професоре. У вас якісь клопоти? Гадаю, такий чоловік, як ви, повинен мати поважну причину, щоб отак дзвонити у поліцію.

— Боюся, що так. — Брейд зачекав, поки кремезний детектив умоститься у кріслі навпроти, і похапцем заговорив: — Уявіть собі, містере Дохені, на моє життя вчинено замах!

Дохені, що саме сягнув у кишеню камізельки по сигару, завмер, і приязний вираз умить щез із його обличчя.

— Он як? — Його очі холодно глянули на Брейда. — Вас поранили?

— Ні. Я вцілів. Але ще мить, і від мене нічого не залишилося б.

— Отже, ви врятувалися в останню мить?

— От, власне.

Брейд відчув, як усередині в нього все похололо. Сумнівів не лишалося: детектив дивився на нього з неприхованою ворожістю. Ба, навіть гірше: вперше за час їхніх зустрічей Дохені дивився на Брейда так, ніби дійшов остаточного висновку, що саме професор найімовірніший злочинець.

Повільно, раз у раз затинаючись, Брейд нарешті описав, як він викрив, що хтось із цілком очевидною метою попорався коло системи подачі кисню в його установку.

Дохені слухав з приплющеними повіками. Тільки раз у його очах майнула іскра цікавості, коли Брейд назвав рідину гліцерином і пояснив, що звичайно, хоча й неправильно, її називають гліцеролом.

— Гліцерин? Ви маєте на увазі нітрогліцерин? — зразу ж перепитав Дохені, спершись руками на край столу.

— Ні, ні! Просто гліцерин — тобто гліцерол, я мав на увазі саме його, сам собою цілком нешкідливий, — стримуючи досаду, пояснив Брейд, — його вживають, наприклад, при виробництві косметики чи солодощів.

— Нешкідливий? Як же тоді…

— Нешкідливий у звичайних умовах. Та послухайте далі. Якби вентиль на балоні відкрити, чистий кисень під тиском понад сто двадцять атмосфер заповнив би маленьку камеру всередині манометра. Для порівняння — тиск кисню в повітрі навколо нас у сотні разів менший. І ось тоді гліцерол, звичайно нешкідливий і безпечний, почне дуже швидко і бурхливо реагувати з киснем, виділяти колосальну кількість тепла…

— Хочете сказати, стався б вибух?

— Атож. Основний вентиль зірвало б із балона, і стиснений кисень ринув би назовні, перетворюючи балон у подобу монстра з реактивним двигуном, який розніс би лабораторію вщент, безперечно, разом зі мною.

Дохені глибоко вдихнув повітря і задумливо потер гладку щоку негнучким пальцем:

— А чи не могла ця рідина потрапити туди випадково.

— В жодному разі, — рішуче відповів Брейд. — Різьбові з'єднання у пристроях до кисневих балонів суворо забороняється змащувати, тож я й думки припустити не можу, щоб сталася випадковість. Минулого четверга з балоном було все гаразд. І все, що потім зроблено з манометром та редуктором, зроблено цілком свідомо й обмірковано.

— Щоб забити вас, чи не так?

— Безперечно. Іншої причини просто не могло бути: користувався балоном тільки я, і ніхто інший. Було лише справою часу, щоб я відкрив основний вентиль. Фактично я був на волосину від того, щоб це зробити.

Дохені кивнув, ніби на знак згоди, але тон його анітрохи не потеплішав.

— І що, на вашу думку, все це означає? Той самий злочинець спочатку отруїв вашого хлопця, а тоді змастив пристрої до кисневого балона?

— Майже одночасну появу двох убивць на кафедрі важко пояснити навіть випадковим збігом обставин, — сказав Брейд. — Хіба ні?

— Може, й так. І тому про вас не може бути й мови як про можливого злочинця, бо ж саме ви одна із жертв? Такий напрошується висновок?

— Так, бо…

— А тепер погляньте на факти. Чи можна вважати вас за одну із жертв, професоре? Адже ви живий і здоровий, наче після відвідання церкви, бо ніколи не відкривали того вентиля. А може, ви самі придумали цю версію, професоре?

— Що ви кажете? Послухайте-но…

— Ні. Слухати будете ви. Ваша розповідь справила на мене кепське враження. Схоже, я помилився. Адже я вважав вас за невинного, хоча це й суперечило окремим фактам. Тепер же підозра, що ви злочинець, яка, здавалось, уже майже відпала, постала з новою силою і насамперед тому, що ви не зуміли сидіти спокійно.

Дохені пожвавішав і провадив далі:

— Той, на кого падає підозра, повинен, якщо він справді винуватець, поводитися спокійно, нічого не робити, сподіваючись, що поліція не знайде вагомих доказів для лави присяжних. Такий варіант поводження найкращий, але й найважчий. Поводитись так вам не дозволяє багата уява: ви належите до типу людей, що вигадують усяку всячину, щоб було чим перейматись. Інший варіант поведінки — накивати п'ятами, тобто чим скоріш тікати. Цей варіант теж вам не підходить. У вас родина, певне становище в науці. Отож залишається єдине, що можна використати у вашому становищі, — перейти у контрнаступ. Можна, скажімо, підробити докази своєї невинності. Але піти на таке може лише той, хто вважає себе за винахідливішого й розумнішого, ніж поліція. Для професора це цілком підхожий варіант, адже вміння користуватись своїм розумом і винахідливістю — це, фактично, його професія. Чи слушно я міркую?