— І ще одне. Хотів би вам дещо порадити, професоре, як чоловік сторонній, далекий від хімії. Тримайте ціаніди під ключем!

— Я візьму це до уваги, — дипломатично відказав Брейд і додав: — До речі, Ральф мав ключа до цієї лабораторії. Чи не можна б його одержати назад, коли він стане вам непотрібний?

— Безумовно. Що ж, професоре, бережіть себе. Остерігайтесь флаконів зі схожими етикетками. Не переплутайте їх!

— Намагатимусь, — пообіцяв на прощання Брейд.

І ось Брейд знову лишився на самоті, розглядає своє відбиття у скельцях окулярів і дивиться в обличчя Смерті, зачаєної у кожнім закутку лабораторії.

Він згадав про дружину. Доріс напевно стурбована: вона чекала його сьогодні раніше, оскільки о п'ятій мав прийти Кеп Ансон. (О боже! Пунктуальний Кеп Ансон напевно образиться і при нагоді висловить свій осуд, — заклопотано подумав Брейд. Він напевно вважатиме це не тільки особистою образою, а й неповагою до його дорогоцінного рукопису. Але чим тут можна було зарадити?)

Брейд глянув на годинника. Майже сьома, а він ще навіть не може вийти. Спершу треба залагодити деякі справи.

Він опустив задимлені жалюзі й увімкнув горішнє світло, щоб посилити тьмяне світло настільної лампи. Студії на вечірніх підготовчих курсах ще не почались, і дім був фактично порожній. Групка студентів та службовців, зацікавлених прибуттям поліції, розійшлася відразу після її від'їзду.

Брейд був вдячний долі за це, за цю самотність.

Він мав нагальну роботу і вкрай потребував самотності, яку нарешті мав.

А потім була довга, як ніколи досі, дорога додому, звісно, довга не в розумінні тривалості поїздки. Незвичайна темрява надавала навколишньому світові дивного, холодного й примарного вигляду. Вуличний рух — і той немовби став іншим. Барвисті плями на річковій гладіні — мішанина відсвітів міських вогнів — тільки підкреслювали цю примарність.

Ніби примарність мого життя, — подумав Брейд.

Моє життя — це втеча, постійна втеча від життєвих знегод, і нічого більше. Чотири роки коледжу, що збіглися з роками затяжної кризи, він протримався завдяки допомозі з фонду нью-йоркської академії. А державна допомога у ті часи, — з гіркотою згадував Брейд, — коли й не була милостинею, то принаймні мала сильний присмак добродійності. Після коледжу, незважаючи на тремоло прощальних промов і ректорове напучення «стати обличчям до життя», виголошене приглушеним басом, Брейд не покинув обплетених плющем мурів «альма-матер», він просто міняв факультети, як міняють місця сховку.

Поволі, крок за кроком, спинався він сходами науки. Науковий ступінь магістра, потім докторська дисертація, написана під керівництвом Кепа Ансона, дали змогу піднестися з посади асистента до теперішньої — доцента кафедри хімії.

Але все це навряд чи назвеш життям.

Університет був частиною життя, одначе лише настільки, наскільки, приміром, вир є частиною потоку. Бистриною потоку були студенти: струмки та річки їхнього дитинства приносили їх здалеку, щоб, злившись докупи, промчати повз Брейда і понести їх далі по світу, якого він уже ніколи не звідає. Бо приречений і далі залишатись і крутитися в цій незмінній навчальній круговерті.

З плином літ студенти ніби молодшали. В перші роки, ще на посаді асистента, він навіть відчував певну незручність, адже студенти були майже його ровесники. А тепер (скільки ж це років промайнуло? О боже, невже сімнадцять?) уже давно не було потреби дбати про солідність. Студенти легко читали вік по обличчю або, скажімо, по венах на руках.

Звертались до нього завжди чемно й величали тільки професором. Віддавали належне людині, яка чимраз більше старіла у цьому світі вічної юності.

Однак навіть тут, усередині виру університетського життя, були певні цінності, більш або менш вагомі на чинній тільки тут уявній шкалі.

Брейд, наприклад, стояв зараз перед зачарованою межею — однією з поділок цієї шкали — між одержаним Брейдом ще одинадцять років тому званням доцента і наступним — званням ад'юнкт-професора. Ось уже протягом трьох останніх років йому фактично не давали одержати цього звання.

Були ще й магічні слова: «штатна посада» і «забезпечене майбутнє» — по той бік межі. А по цей бік він лише доцент і міг бути звільненим з посади з будь-якого приводу, а то й без жодних підстав та пояснень. Досить було просто не поновити контракту. Натомість по той бік як ад'юнкт-професор він підлягав би звільненню тільки з дуже поважної причини, чого майже не бувало. По суті, він був би забезпечений на все життя. Але тепер, через смерть його аспіранта, ця магічна лінія знову віддалилася і, хтозна, чи не на недосяжну відстань.

Брейд міцніше стис губи і звернув на свою вулицю. Уже було видно світло його будинку — воно цідилося крізь гілки платанів, що росли перед фасадом.

Доріс, безперечно, потерпатиме за його підвищення. І Брейд уже немовби чув свої виправдання: мовляв, він не може відповідати за все, що сталося.

Та чи це справді так? — подумки запитав він себе.

Доріс зустріла його на порозі. Щойно він побачив з авто відхилену фіранку в вікні вітальні, як уже знав, що вона очікує його.

Мабуть, треба було зателефонувати, — винувато подумав Брейд. Звичайно, часами він затримувався на роботі, нічого страшного тут не було. А все ж…

Сказати по правді, зараз він свідомо уникав розмови з Доріс. Бо що ж, на бога, можна їй тепер сказати?

Перепрошуватися за те, що не подзвонив? Завести розмову на нейтральну тему? Спитати про Ансона?

Щось таке вже було колись після факультетського вечора, де він надто відверто задивлявся на дружину одного з аспірантів, яка очевидячки намагалась коштом глибокого декольте поліпшити чоловікові справи. Того разу, згадав Брейд, повернувшись додому, він бадьоро вигукнув: «А чи не випити нам, хай йому чорт, чогось міцненького?»

Тоді це подіяло. Доріс так і не порушила болючої теми ні вночі, ні наступного ранку, ані будь-коли пізніше.

Чи не повестися так і сьогодні? — розважав Брейд.

Проте все саме собою розв'язалося, коли Доріс, відступивши вбік, щоб пропустити його в кімнату, сказала:

— Я вже знаю. Який жах!

Доріс була майже його зросту, чорнява, лице без жодної зморщечки, хоча обоє були одного віку. Шкіра навколо очей і в кутиках вуст залишилась така сама ніжна, як і в ті часи, коли вони ще разом ходили до коледжу. Натомість риси обличчя ледь загострилися, наче м'яку та ніжну його шкіру нап'яли на якийсь твердий копил.

Брейд глянув на неї так, ніби побачив уперше.

— Ти знаєш про все? Звідки? Тільки не кажи мені, що з… з телебачення, — допитувався він, а сам почував себе дурнем.

— Дзвонила секретарка деканату, — пояснила Доріс, зачиняючи за ним двері.

— Джін Макріс?

— Джін. Вона розповіла, що скоїлось, як загинув Ральф. Сказала, що ти, мабуть, повернешся пізніше і, напевно, не доторкнешся до їжі. Здається, їй дуже важило, щоб я повелася з тобою лагідно і з розумінням. Цікаво, чому це вона такої низької думки про мене як про твою дружину?

— Не бери до серця, Доріс, — іронічно відповів Брейд, похитавши головою. — Це в стилі Джін.

Він стомлено впав у фотель, недбало кинувши піджак на бильце, хоча звичайно Брейд був великий акуратист у повсякденному житті. (Прояви неврозу він звичайно ставив на карб хімічним дослідженням, а Доріс вважала їх наслідком деспотизму його матері.)

— Джінні уже спить? — запитав Брейд.

— Атож.

— Вона ще не знає про нещастя?

— Поки що ні. — Доріс узяла піджак і подалась у передпокій, аби повісити його у стінну шафу, і вже звідти Брейд почув її приглушений голос.

— Тобі щось принести?

— Що ти маєш на увазі?

— Може б, ти все-таки щось із'їв?

— Ні. З душі верне. Принаймні тепер.

— Тоді щось випий. — Остання пропозиція вже не мала питальної форми.

І хоча Брейд ніколи не був охотником випити, тепер він і гадки не мав відмовлятися. (Раптом він пошкодував, що Джінні пішла спати так незвично рано. Тільки вона могла хоч трохи зняти напругу цього страшного дня).