— Певне, що не через некомпетентність, — солодко проказала вона.

— Ні. За те, що часто був нечемний. Вам більше не телефонували?

— Ну-у… — почала вона і красномовно подивилася на Енн Ріордан.

Запала тиша. Енн підвелася, поставила свого майже повного келиха на тацю і звела очі на місіс Грейл.

— Думаю, ваша розмова затягнеться, — сказала вона, — а мені… Щиро дякую місіс Грейл, що знайшли час для розмови. Я не використаю відомостей, що почула. Даю слово.

— Боже мій, невже ви хочете йти? — здивувалась місіс Грейл із ввічливою усмішкою.

Дівчина прикусила нижню губу так, що на мить мені здалося, ніби вона вирішила відгризти її та виплюнути. Потім, певно, вирішила залишити ще на якийсь час.

— Вибачте, але мені вже треба йти. Я не працюю на містера Марлоу. Я просто його друг. На все добре, місіс Грейл.

Блондинка знову розквітла усмішкою.

— Сподіваюсь, ви ще завітаєте. Коли вам буде зручно. — Вона двічі натисла на кнопку. У дверях виріс секретар. Міс Ріордан швидко вийшла з кімнати, двері за нею зачинилися. Ще досить довго місіс Грейл дивилася на них із якоюсь дивною усмішкою.

— Так набагато краще, як ви вважаєте? — спитала вона, по паузі.

Я кивнув головою.

— Можливо, вас цікавить, звідки міс Ріордан так багато знає, якщо вона просто моя приятелька, — почав я. — Вона допитлива дівчина. Якісь факти добула сама. Я маю на увазі інформацію про те, хто ви і хто був власник намиста. Про дещо довідалася випадково. Учора ввечері вона проїжджала повз місце, де вбили Маріотта, помітила світло і спустилася туди.

— О! — вигукнула місіс Грейл, зробивши гримасу і швидко піднявши келих. — Навіть думати про це жахливо! Бідолаха Лін. Щоправда, він був неабиякий мерзотник. А втім, більшість моїх приятелів такі. Але ж померти отак жахливо! — Вона нервово стенула плечима, широко розкриті очі потемнішали.

— Щодо міс Ріордан ви можете не турбуватися. Вона даремно не базікатиме, — заспокоїв я. — Її батько довгий час був шефом поліції у вашому місті.

— Вона казала про це мені. Ви нічого не п'єте.

— П'ю. На свій лад.

— Але у компанії краще це робити однаково. Лін… містер Маріотт розказав вам, як напали на нас?

— Тільки те, що це сталося десь на півдорозі до Тракадеро. Але де саме — не пам'ятав. Троє чи четверо чоловіків.

Жінка нахилила золотаву блискучу голівку.

— Так. Але знаєте, пограбування було якесь дивне. Вони повернули одну обручку, досить коштовну.

— Маріотт казав про це.

— І ще. Я майже ніколи не надівала того намиста. Як-не-як, а, то музейна річ. Думаю, що у світі таких не багато — дуже рідкісний нефрит. Вони вхопилися за нього. Досі не можу збагнути, як вони дізналися, що це коштовна річ. А ви?

— Вони знали, що некоштовних ви не носите. Хто знав, скільки воно коштує?

Місіс Грейл замислилася. За нею приємно було спостерігати. Вона сиділа, так само недбало поклавши ногу на ногу.

— Гадаю, не так вже й мало людей.

— Але ж вони не знали, чи надінете ви намисто того вечора. Хто ж знав?

Вона знизала світло-блакитними плечима, і мені довелося зробити певне, зусилля, щоб очі не повилазили з очниць.

— Моя покоївка. Але в неї і раніше була така змога. До того ж я їй довіряю…

— Чому?

— Не знаю. Просто деяким людям віриш. Приміром, вам.

— А Маріотту?

Її обличчя наче застигло, очі зробилися пильнішими.

— У чомусь — ні. А в чомусь — теж довіряла.

У неї була дуже гарна манера вести бесіду: спокійно, трохи зверхньо, але не грубо. Безумовно, вона вміла будувати фрази.

— Гаразд. Відкиньмо покоївку. А водій?

Місіс Грейл заперечливо похитала головою.

— Того вечора за кермом був Лін. Ми їхали його машиною. Здається, мого водія того дня не було. То був четвер, чи не так?

— Мене з вами не було. Маріотт казав, що це сталося за чотири чи п'ять днів до нашої бесіди. Коли це сталося у четвер, то відтоді минув уже тиждень.

— Справді, тоді був четвер.

Вона потяглася за моїм келихом, її пальці злегка торкнулися моїх. Вони були м'які й ніжні.

— У четвер Джордж вихідний.

Місіс Грейл налила у мій келих добрячу порцію шотландського віскі і додала кілька крапель содової. Тепер у келиху було саме те, що безліч чоловіків мріють пити усе життя, бо від того напою враз хмелієш і втрачаєш розум. Собі вона зробила таке саме.

— Лін назвав вам моє прізвище? — м'яко спитала вона, пильно дивлячись на мене.

— Ні, не схотів.

— Тоді, певно, він дещо дезорієнтував вас щодо часу. То що ж ми маємо? Покоївка і водій відпадають. Я маю на увазі, як можливі співучасники.

— Я їх не виключаю, — відповів я.

— Принаймні я намагаюся, — розсміялася вона. — Далі Ньютон— секретар. Він міг побачити намисто на мені, коли я виходила. Але воно опускається досить низько, а того вечора я наділа палантин з білої лисиці… Ні, думаю, він не міг його побачити.

— Б'юся об заклад, ви були схожі на мрію.

— Ви що? Трохи захмеліли?

— В мене репутація тверезої людини.

Вона відкинула голову і голосно засміялася. За все життя я зустрічав тільки чотири жінки, які вміли сміятися так, лишаючись при тому дуже вродливими. Місіс Грейл була однією з них.

— З Ньютоном усе гаразд, — сказав я. — Такі, як він, не зв'язуються з бандитами. Але це тільки моє припущення. Що ви можете сказати про лакея?

Вона трохи помовчала, щось згадуючи.

— Ні, він мене не бачив.

— Хтось просив вас надіти намисто?

Очі її знову потьмяніли.

— Вам не вдасться обдурити мене, — сказала вона.

Потім нахилилася і заходилася знову наповнювати мого келиха, хоч він ще не спорожнів. Я вивчав витончені лінії її стрункої шиї.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки, тоді я промовив:

— Розкажіть усе в деталях. Лише тоді я зможу вам щось сказати.

Вона підсмикнула рукав сукні й подивилася на годинника.

— Я мала бути…

— Хай він почекає.

Очі їй спалахнули. Така вона мені ще більше подобалася.

— Ви хочете, щоб я була відвертішою, ніж треба, — мовила вона.

— Щодо мене, то «більш ніж треба» — не існує. Розкажіть усе про той вечір або накажіть, щоб мене витурили за двері. Або те, або інше. Вирішуйте.

— Вам краще сісти поруч.

— Я про це думаю вже давно. Або, кажучи правду, відтоді, як ви поклали ногу на ногу.

— Ці кляті сукні завжди підстрибують аж до самісінької шиї, — проспівала вона, обсмикуючи сукню.

Я сів поруч на жовту шкіряну канапу.

— А чи не занадто ви спритний? — повільно спитала вона.

Я нічого не відповів.

— І часто ви отак сидите з жінками? — вела вона далі, скоса позираючи на мене.

— Майже ніколи. У вільний час я справжній тібетський чернець.

— А вільного часу у вас зовсім немає, хіба ні?

— Авжеж. Давайте спробуємо зосередитися. Те, що лишилось у наших головах… в моїй голові, краще націльмо на розв'язання однієї проблеми. Скільки ви збираєтесь заплатити мені?

— Оце й справді проблема. Я думала, ви хочете допомогти повернути мені намисто. Хоча б спробуєте.

— Я завжди працюю по-своєму. По-перше, намисто. — Я зробив великий ковток, і віски шибнуло мені в голову так, що я почав хапати повітря. — По-друге: я хочу розслідувати вбивство.

— Але між ними немає нічого спільного. Я маю на увазі, що вбивство — справа поліції, хіба ні?

— Аби не одна обставина. Бідолаха заплатив мені сотню доларів за те, щоб я охороняв його. А я зваляв дурня і тепер почуваю свою провину. Це навіть може примусити мене заплакати. Заплакати?

— Краще випийте.

Уже вкотре вона налила нам випити. Здавалося, що ця рідина впливає на неї так само, як вода на кам'яну греблю.

— Ну то що ми маємо? — спитав я, намагаючись не розплескати віски. — Це не покоївка, не водій, не лакей, не секретар. Давайте далі. Як вас грабували? У вашій оповіді неодмінно будуть такі деталі, яких бракувало у версії Маріотта.

Жінка нахилилась уперед, сперлася підборіддям на долоню. Вона нічого не відповіла, але враз стала серйозною.