Він підняв великий камінь, шпурнув його в дірку й прислухався.

З глибини долинув глухий звук удару.

— Якщо Жозефіна провалилась саме тут крізь землю, то справи кепські! — сказав Халід вголос.

Мабуть, те ж саме сказав би або подумав би на його місці кожен з дорослих і опісля спокійно почвалав би собі далі.

Але Халідові ще не минуло й дванадцяти. А відомо, що в цьому віці велике бажання пізнати світ поглинає людину цілком. Шпурнувши в дірку ще два камінці і постоявши кілька хвилин на колінах край дивного колодязя, хлопчик подерся туди сам, чіпляючись за шерехаті стіни.

Насилу пролізши вузькою горловиною, Халід з подряпаними руками й ногами порачкував вузьким проходом кудись убік. Потім прохід закінчився, і скільки він не мацав навколо, ніде не міг знайти другої стіни.

Спочатку він майже нічого не бачив. Однак очі потроху звикли до напівтемряви, і Халід зрозумів, що потрапив у велику печеру. Тут було прохолодно, але зовсім сухо.

Він зробив кілька обережних кроків вздовж стінки. Під його ногою зашурхотіли якісь камінці. Халід нахилився, взяв один з них і підніс до очей. Серце так і затріпотіло, руки похололи, а по спині пробігли мурашки: перед ним лежав не камінчик, а глиняний черепок. Отже, в печері вже були люди!

Щосили напружуючи зір, Халід уважно оглянув печеру і помітив у далекому кутку два темні силуети, схожі на людські, — один стояв, а другий лежав.

Хлопчик притиснувся до стіни і, намагаючись не дихати, так уважно вдивлявся в темний куток, що нарешті перед очима в нього попливли жовтогарячі кола.

Скільки він простояв замружившись, невідомо, але, коли знову розплющив очі, відразу ж зрозумів, що силуети, які він помилково вважав за людські, зовсім не люди, а просто собі високі глечики.

— Всемогутній аллах! — палко прошепотів Халід. — Всемогутній боже! — тут же поправив він себе. Перехід хлопчика в християнську віру був однією з умов, які поставив отець Філіпп перед дідусем Джафаром. — Всемогутній боже! Будь ласка, зроби так, щоб ці глечики були повні золотих монет. Тут таке зручне місце! Адже тобі не важко, а дідусь розрахується з святим Гільйомом за хліб і забере мене з монастиря додому. Дуже тебе прошу!..

Як це не дивно, Бог виконав Халідове прохання. Щоправда, коли б він як слід подумав, то, можливо, зробив би усе трохи інакше. Але чи то Бог забув, що хлопчак неписьменний, чи то просто дуже Поспішав. Принаймні коли Халід кинувся до глечиків і засунув руку спочатку в один, а потім у другий, ніяких монет він не знайшов.

Проте глечики не були й порожні. З того, що стояв біля стіни, хлопчик витяг якийсь липкий згорток. А глечик, який лежав на підлозі, довелося розбити. Сховане в ньому ніяк не хотіло пролазити крізь горло, І до того ж було таке важке, що Халідові навіть не вдалося поставити глечик сторчма.

“Оце, мабуть, і є золото!” — подумав хлопчик.

Зав’язавши липкий згорток в сорочку і обмотавши рукава навколо шиї, він поліз нагору. Це виявилося не такою вже й складною справою. Тепер вузький колодязь було добре видно, і Халід легко знаходив виступи, в які можна було впертися босими ногами.

Заховавши сорочку під кущ, хлопчик знову спустився вниз. З іншою знахідкою — важким, видовженим предметом, схожим на гирю, — довелося поморочитись. Нарешті Халід узяв гирю на плече і насилу видерся нагору.

Він відхекався, облизав сухі губи й почав розглядати свої скарби. Згорток був рулоном із тонкої, дуже старої, подекуди зіпсованої шкіри. На ній виднілися дрібні темні закарлючки, зовсім не схожі ні на арабські літери, які показував йому дідусь Джафар, ні на латинські, котрі Халід бачив у Євангелії в отця ігумена.

Гиря була зовсім не із золота. Навіть не із срібла! А просто з міді, звичайнісінької міді — мабуть, дуже давно нечищеної і тому покритої товстим чорно-зеленим нальотом.

Засмучений тим, що Бог не схотів виконати його прохання, та ще й в такому зручному місці, Халід довго сидів навпочіпки біля входу в печеру. Сонце почало хилитися на захід.

Мідна гиря була надто важка, щоб нести її по горах. І Халід, подумавши, заховав її недалечко від входу в печеру — в ущелині між скелями. А шкіряний згорток він вирішив захопити з собою. Хтозна, можливо, ця стара шкіра чогось варта і пан ігумен погодиться взяти її замість клятої кози?..

В коридорі старенького готелю задеренчав телефон. Просили мешканця третього номера — пана Фернана Гізе.

Літній господар — араб, не поспішаючи зійшов на другий поверх і постукав у двері.

Дуже високий, худий європеєць у білій сорочці, заправленій в грубі парусинові штани, легко ступаючи спустився рипучими сходами.

Взявши трубку, він здивовано підвів випалені сонцем брови.

— Пан ігумен? Яка приємна несподіванка! Чим зобов’язаний? Чи не збираєтесь ви повернути мою грішну душу в лоно матері-церкви?

Фернан розсміявся, не вважаючи за потрібне хоча б з пристойності прикрити долонею трубку.

Однак отець Філіпп не образився. Він сказав, що анічогісінько не має проти того, щоб пана Гізе не було в раю. І додав, що, оскільки на тому світі вони будуть мешкати, напевно, в різних місцях, він хотів би побачитися з шановним професором на цьому світі. І якомога швидше. Справа в тому, що йому принесли цікавий рукопис. Судячи з усього, дуже старовинний.

Фернан Гізе терпіти не міг ігумена монастиря Святого Гільйома. Щоправда, особисто йому отець Філліп ще не встиг зробити нічого поганого. Але як мерзенно — іменем Бога обкрадати бідняків! Якщо серед священиків і трапляються люди, котрі щиро вірять у те, що вони допомагають ближнім, то отець Філіпп аж ніяк не належав до них.

Але стародавній рукопис? Від такого запрошення не можна відмовитись: можливо, од цього дзвінка почне розмотуватися клубочок, що приведе Фернана до печер, задля яких він сидить тут уже майже рік.

…Яких тільки професій не буває на світі! Фернан Гізе був спелеологом — знавцем печер. Як шахтар, він чимало разів спускався глибоко під землю, де йому загрожували повислі над головою тисячотонні скелі. Як альпініст, він вилазив на стрімкі кручі, щохвилини ризикуючи зірватися вниз, у бездонне провалля.

Фернан вивчав печери зовсім не для розваги і не просто з цікавості. Він непогано розумівся на найдавнішій історії і навіть на тій епосі, коли писаної історії ще не існувало, знав кілька мертвих мов Сходу. Він допомагав історикам заглядати в те далеке минуле, коли ще не існувало письменства. Адже ті, хто населяв Землю п’ятнадцять-двадцять тисяч років тому, не лишили про себе ніяких відомостей, крім малюнків на стінах печер, в котрих вони жили.

Щойно закінчивши університет, Фернан знайшов у глибокій печері в горах Південної Франції зображення цілої череди прекрасних бізонів. Вони мали не менше тридцяти тисяч років, ці бізони.

Яке дивне чуття було у первісних мисливців! Одним штрихом, одним силуетом уміли вони показати не тільки силу, але й горду вдачу могутньої тварини.

Після війни Фернанові Гізе довелося працювати в Сахарі, в Мексіці, в Перу — скрізь, звідки надходили вісті про нові малюнки на камені.

Рік тому він приїхав сюди у пошуках легендарних печер Махеда. Про них згадується в десятках малоазіатських рукописів, одначе їх ніхто так і не знайшов.

Власне кажучи, Фернанові тепер нічого не зоставалося, як шукати нові печери. Працювати в себе в університеті він більше не міг. Добре хоч, що його книжку видали в багатьох країнах!..

Коли Фернан ГІзе написав книжку про наскельні малюнки первісних людей і подав рукопис своїм ученим колегам, зчинився скандал. Чотири професори в один голос зажадали викинути з майбутньої книги розділ, в якому автор наважився стверджувати, нібито був час, коли люди не вірили ні в яких богів.