Слухаючи зараз полковника Довгальова, Дементьєв чудово розумів усю складність і небезпечність особливого завдання, яке він мав виконати, і його охоплювало знайоме почуття радісного збудження.

— Ви повинні знати, — говорив полковник, що завдання це зовсім не схоже на всі ті, які ви мали досі. Не ліс, не болото, а велике портове місто. І вам треба буде діяти там не одну ніч, а може, тижні, якщо не місяці. У місті повно гітлерівської офіцерні.

— На цьому якраз і можна зіграти, — швидко вставив Дементьєв.

— «Зіграти, зіграти»… — поморщився полковник. — Обережніше, Дементьєв! Обережніше! За нашими відомостями, в місті скупчилася величезна кількість гестапівців, які втекли з Талліна, Риги і Каунаса. Багато гестапівців з розбитих військових частин. Всі вони розлючені, намагаються вислужитися перед начальством. Щодня в місті арештовують і розстрілюють десятки людей. Ми дамо вам кілька явочних адрес, але всі вони не зовсім реальні.

— Ненадійні люди? — насторожено спитав Дементьєв.

— Ні. Люди якраз надійні. З самого початку війни тримали зв'язок з нами. Виконували велику роботу. Але зараз ми про них нічого не знаємо. Переважно це латиші, і зв'язок з ними йшов через латиських партизанів. Тепер зв'язок втрачено. Одним словом, плануючи операцію, ми мусимо тверезо продумати і той варіант, що наші явки розгромлені. Але якщо навіть з ними все гаразд, жодна з них вашою постійною базою бути не може. Рискувати цими людьми нам не дозволено. Ви зможете одну з явок використати тільки як перший притулок на два-три дні. А потім повинні самі знайти собі надійну базу. На одній з явок є законсервована рація; ви її візьмете. Надалі зв'язок з підпільниками — тільки в крайньому разі. А краще без зв'язку з ними.

— А раптом явка з рацією розгромлена? Може, краще мені взяти рацію з собою.

— Ні. Рація — не сірникова коробка. А ваша перша поява в місті з чемоданом занадто рискована. Якщо протягом п'яти днів ви в ефірі не з'явитесь, ми скинемо вам рацію в умовленому місці.

— Ясно. А як я попаду в Н.?

— Вночі ми влаштуємо масовий наліт на місто, і під час переполоху ви сплигнете із спеціального літака.

— Коли?

— Завтра вночі.

— Завтра? — Дементьєв, не вірячи, дивився па полковника.

Довгальов підійшов до нього впритул. Капітан встав.

— Так, Дементьєв, завтра вночі.

— Ну що ж, завтра, то й завтра. Дозвольте йти до оперативників?

— Ідіть, Дементьєв.

Капітан вийшов з кабінету своєю швидкою і легкою ходою. Коли двері за ним зачинилися, полковник Довгальов промовив уголос:

— Він завдання виконає. І лишиться живий! — Полковник сказав це так, ніби хотів переконати не тільки себе, але й саму долю.

3

Наші бомбардувальники, прилітаючи невеликими групами, бомбили Н. понад дві години. Літак, на якому був Дементьєв, зробивши обманний маневр, наближався до міста з боку моря. Він летів на невеликій висоті. Притулившись до вікна, Дементьєв бачив пожежі в різних кінцях міста. В небі шастали промені прожекторів, вибухали зенітні снаряди.

Дементьєв стежив за всім так спокійно, ніби це не стосувалося його.

А думав він у цей час про найнесподіваніше… От досада — забув вичитати лейтенантові Козиркову за його неохайний вигляд. Просто дивно, як він не розуміє, що зовнішній вигляд офіцера — це його друге посвідчення особи… Шкода сержанта Малова — дуже сумного листа одержав він з дому. Ні кілка, ні дрючка. Половина великої сім'ї загинула. Як утішити людину в такому горі? Однак треба було поговорити з сержантом щиро… Цікаво, яким буде перший день миру? А раптом уперіщить дощ? Або вдарить гроза, і люди подумають, що б'є артилерія?.. Дементьєв задумливо посміхався.

Другий пілот вийшов з кабіни і торкнув Дементьєва за плече:

— Давай сюди. — Льотчик підвів Дементьєва до зяючого отвору відчинених дверей. Спокійно, ніби йшлося про щось звичайне і буденне, сказав: — Дивись на лампочку. Загориться — стрибай! — Він посміхнувся до Дементьєва, поруч з ним прихилився до стінки літака і почав дивитися на лампочку.

Тепер крізь двері Дементьєв бачив густу темряву ночі і більше нічого. Мабуть, літак віддалився од міста… Страшнувато було, хай йому грець, думати, що ось через цю чорну дірку треба ступити в невідому, темну прірву.

Лампочка повільно, ніби нехотя, зайнялася тьмяним жаром. Дементьєв кивнув льотчикові і ступив у безодню. У вуха вдарило ревіння моторів. Пружне повітря відкинуло його од літака. І ось моторів уже не чути. Залопотів, розкриваючись, парашут. Різкий ривок. Тиша. Спокій. Ніч…

Протягом кількох секунд спускання з парашутом Дементьєв подумав про дві речі. З досадою про те, що, поспішаючи, він не мав і п'яти хвилин, щоб написати листа Тамарі. Невідомо, скільки доведеться йому пробути в місті Н., а вона думатиме хтозна-що… І занепокоєно про те, як він приземлиться, — все-таки це був тільки третій його стрибок з парашутом…

Раптом Дементьєв побачив землю. Вірніше, він побачив чорні плями чагарника на білому снігу. Приземлився він, як і було розраховано, на засніженому болоті, недалеко від шосейної дороги. Загрузнувши в сніг до пояса, він підтягнув парашут, відстебнув його і затоптав у снігову яму. Потім обережно вийшов на шосе, висмикнув з-під ременя підібрані поли німецької офіцерської шинелі і неквапно рушив до міста.

По шосе йшов уже не Дементьєв. Це був капітан німецької армії Пауль Рюкерт, уродженець Берліна, віком — тридцять один рік, стаж військової служби — вісім років. Остання посада… На це питання Пауль Рюкерт міг дати кілька відповідей. І, що найдивніше, він міг витягти з різних кишень стільки ж документів, які з цілковитою достовірністю підтверджують кожну з його відповідей. Усі вони виготовлені чудовими майстрами графіки і літографії. Той німецький начальник, який у свій час підписав подібний документ, подивившись на цей, сказав би: «Так, це мій підпис». Більше того, якби ці документи серед інших показали спеціалістові і німецької воєнної документації, він навряд чи помітив би, що вони підроблені. Дементьєв міг свято вірити в непогрішимість своїх документів. І він вірив. Однак мільйон разів продумав, як уникнути занадто частого пред'явлення документів. У звичайних його рейдах по ворожих тилах, якщо доводилося зіткнутись з гітлерівцями, ситуацію миттю вирішувані за допомогою вогнестрільної або холодної зброї. Тут це виключалось, і до нового свого становища Дементьєву треба було звикати…

Увага, Дементьєв! Назустріч рухається колона машин.

Дементьєв заклав руки назад, зчепив їх там і йшов, утупивши очі в землю, йшов серединою шосе. Що ви хочете? Офіцер, ідучи в місто, задумався. Слава богу, фронтовикам зараз є про що думати. Ось він і задумався так, що нічого не бачить і не чує.

Уривчастий сигнал сирени. Дементьєв відскакує вбік і погрожує кулаком. Машини з ревінням пролітають повз нього, розбризкуючи мокру снігову кашу. Дементьєв устиг помітити, що машини навантажені ящиками з снарядами. Отже, в місті у них якісь запаси снарядів ще є. Ну що ж, спасибі й за це.

Місто наближалося. Звідти долинали глухі й важкі розриви фугасок, у двох місцях шугали в небо заграви величезних пожеж. Дементьєв почув рівне гудіння над головою і подивився на годинника. Так, в атаку на місто йшла остання хвиля наших літаків. «Щасти вам, рідні! І прохання — хоч одну фугаску покладіть ближче до їхнього штабу. Для мене дуже важливо, щоб вони нервували…»

Дементьєв увійшов у місто, коли бомбардування припинилося, а зенітки ще продовжували розстрілювати чорне небо. Та ось стрілянина враз припинилася і прожектори загасли, ніби місто відчуло, що Дементьєв увійшов у нього і притаївся перед цією новою для нього небезпекою, ще не знаючи, як проти неї діяти.

Вулиця, по якій ішов Дементьєв, була вузенька, кроків зо три в ширину. Старовинні, міцні будинки із скривленими лобами мансардних покрівель щільно тулилися один до одного. Вулиця була схожа на кам'яну траншею. Аж у кінці її видно було стрункий і гострий силует костьолу. Дементьєв ішов серединою вулиці, цокаючи підковами чобіт об присипаний снігом брук. Від його кроків котилася глуха луна, яку чути було ніби звідкілясь зверху.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: