— І ніч, як на лихо, безмісячна, — вголос сказав Гончаров і, тримаючись трохи ближче до будинків, пішов на станцію.

Співробітник, що чергував на станції, раптово виріс перед Гончаровим з темряви.

— Пост чотирнадцять на місці, — тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. — Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.

— Закохані? — неспокійно запитав Гончаров.

— Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала — просто сміх…

— Куди вони пішли?

— Он туди, за водокачку…

Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.

Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.

— А ти не забудеш мене? — спитала дівчина. — Дівчат на цілину он скільки поїхало!..

— Надю, не треба т-так говорити, — трохи заїкаючись, сказав хлопець.

— Якщо почнеш забувати, — помовчавши, сказала дівчина, — подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?

— Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?

— Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.

— А коли м-мати не пустить?

— Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».

— Сп-правді? Так і сказала?

— Еге… У кіно завтра підемо?

— Н-не можу, Надійко. Завтра знову йдемо на розшуки в ліс.

Гончаров усміхнувся — він пригадав хлопця Днів зо три тому він підійшов у лісі до Гончарова і, заїкаючись, спитав: «А чи м-мож-на дістати нам м-міношукачі? Вони ж під землею бачать…»

Гончаров безшумно зійшов з горба і пішов далі вздовж залізниці, поступово заглиблюючись у чагарник понад лісом.

Окайомов повернувся в клуб, коли концерт уже кінчався.

— Все гаразд, — сказав він вухатому. — Влаштувати можна завтра. Але не в школі, а на лісозаводі. Це звідси кілометрів п'ять.

— На лісозаводі? — Вухатий здивовано знизав вузенькими плечима. — Там же нема де виступати. Я цю точку знаю.

— Коли ви були там востаннє?

— На травневі свята. Я вів переговори з директором заводу.

— Ех, ви! — засміявся Окайомов. — Там уже готовий літній клуб на п'ятсот чоловік.

— П'ятсот?.. — Вухатий підстрибнув. — Красота!

— Домовляємося так: завтра о дванадцятій приходьте на станцію, я познайомлю вас із представником заводу. Ясно?

— Цілком. Завтра о дванадцятій.

— А зараз я піду спати до приятеля. Голова розболілася.

— А ми ж збиралися після концерту того… — Вухатий ляснув себе по горлу.

— Не можу. Отже, завтра о дванадцятій. На все добре…

Окайомов догадувався, звичайно, що Чорний бір під наглядом. Це лякало його так само, як думка, що тайник знайдений, ліквідований і що там чекає засада. Він підбирався до лісу з максимальною обережністю. Перш ніж переповзти через залізничну колію, він майже годину пролежав за насипом. Добравшись до чагарника, він повз далі і підвівся тільки тоді, коли до лісу залишилося не більше п'яти кроків.

Темрявою, рівним гомоном дерев ліс обступив Окайомова з усіх боків. У перші хвилини дерева здавалися йому живими істотами, що йдуть по його слідах, і він раз по раз оглядався і слухав. Але поступово він звик до лісної темряви і рухався дедалі впевненіше і швидше. Ішов він, майже інстинктивно вгадуючи знайомі місця, точно тим самим маршрутом, яким після приземлення вибирався з лісу до залізниці. Ось повна канава води і навислий над нею гриб — коріння величезної ялини — саме тут він перестрибнув тоді через канаву. Ось зламана бурею сосна—стовбур, мов самітна колона, і зависла на ялинах засохла крона. Ось струмочок, що оббігає величезний замшілий камінь.

Усе ближче заповітне місце коло тристовбурної ялини. Окайомов просувався з величезною обережністю. Крок, зупинка, і весь він перетворюється на слух. Ще крок, зупинка… Потім він поповз далі…

Побачивши тристовбурну ялину, він завмер і довго лежав, затамувавши подих, прислухаючись до кожного шурхоту.

Нічого підозрілого. Окайомов швидко підповз до ялини і великим мисливським ножем розрив землю. Він узяв згорток з рацією і одягом, вибухівку, документи, а решту знову загорнув. Встав і пішов далі — до шосе.

Іти тепер було важче. Втомлював досить важкий згорток, і дорога була нова, невідома — весь час треба було думати про те, щоб не збитися з потрібного напрямку. Доводилося часто зупинятись, шукати просвіти в кронах дерев і перевіряти шлях на Полярній зірці.

Ось він знову зупинився, і в ту ж мить, коли затихли його кроки, позаду почувся хрускіт зламаної гілки. Окайомов завмер — цей несподіваний, ледве чутний звук сказав йому все: його переслідують!

Стиснувши в кишені піджака пістолет, Окайомов пішов далі, весь перетворившись на слух, — так, там позаду йшов чоловік… Чоловік, який не вміє безшумно ходити лісом. Як він не помітив його раніше? Так, абсолютно точно — його переслідують.

Трапилось це так… Гончаров пройшов до сусіднього поста за поворотом залізничної колії, поговорив із співробітником, який там чергував, і пішов назад до станції, ідучи тепер уже узліссям. Коли, за його розрахунком, до водокачки лишалося кілометрів зо два, він зупинився під старою ялиною і почав прислухатися до тихого й рівного гомону лісу. І раптом кроків за десять від нього з кущів до лісу метнулась чорна тінь, а потім з лісу долинув шурхіт, який швидко віддалявся. Гончаров уже вийняв пістолет, щоб подати умовний сигнал пострілом, але одразу передумав: «Візьму сам». Гончаров обережно почав заглиблюватися в ліс. Він тепер увесь час чув шелест попереду і його все дужче охоплювало пекуче відчуття близькості ворога і радісний трепет від думки, що він його спіймає.

Зрозумівши по звуках, що ворог вовтузиться коло своєї бази, Гончаров вирішив атакувати його після того, як той візьме свої речі. Але Окайомов порушив його план, коли, залишивши базу, пішов уперед, а не назад, і пішов дуже швидко.

Окайомов ішов, гарячково обдумуючи, що робити.

Вирішено. На ходу Окайомов вийняв з потайної кишені папірець із записом шифру, порвав його на дрібні клаптики і розкидав — за будь-якої ситуації це не повинно потрапити до чужих рук. Потім Окайомов круто повернув і пішов назустріч своєму переслідувачеві.

Гончаров притулився до дерева. Окайомов ішов прямо на нього.

— Стій, стріляю! — крикнув Гончаров, зовсім не уявляючи собі, що зробити наступної секунди, і думаючи тільки про те, що повинен узяти ворога живим.

— Що значить стій? Хто це кричить? В чому справа? — спокійно обізвався Окайомов, ідучи прямо на Гончарова.

У цю мить Окайомов зробив кілька майже беззвучних пострілів на голос і почув, як глухо упало на землю тіло.

Гончаров лежав лицем до землі, викинувши вперед руку, що стискувала пістолет…

Окайомов вийшов до шосе, коли ніч ще панувала у притихлому бору. Аромат лісу змішувався з гірким запахом розігрітого за день гудрону. Чорна стрічка шосе була схожа на річку, що витікала з лісу. І знову Окайомову страшенно пощастило — він вийшов до шосе за п'ятсот метрів лівіше від поста, що стежив за дорогою.

Не виходячи на шосе, Окайомов пішов уздовж нього в напрямку міста. Позаду почувся наростаючий гул. Окайомов ліг у кювет і почав чекати. В далині, в лісовій гущавині, загойдалася жовта пляма світла; вона ставала дедалі яскравішою і, нарешті, з-за повороту випливло двоє очей автомобільних фар. Машина одразу зупинилася і коло неї замиготіли тіні. Окайомов зрозумів — машину зупинив патруль. Справді, це так і було. Співробітник, який там чергував, причепливо оглянув увесь грузовик, зазирнув навіть у залізну бочку, що качалася по кузову. Перевіривши документи, він відпустив машину, зробивши при цьому серйозну помилку: він не сказав шоферові, що шукає людину, і шофер поїхав, переконаний, що на дорозі шукають якесь украдене добро.