Під час антрактів старенька білетерка зустрічала Окайомова коло дверей ложі незмінним запитанням:

— Ну що скажете?

— Здорово, здорово!.. — сердито відповідав він і поспішав швидше відкараскатися од неї.

Окайомов давно міг піти з театру, але вирішив, що це буде необережно — спробуй потім пояснити косоокому Боркову, чому він не дослухав чудового спектаклю.

Коли опера закінчилась, Окайомов вийшов з театру і зупинився біля колони, стежачи, як роз'їжджається публіка. Страх проймав його і тут — неначе всі ці люди, що виходили з театру, несли з собою те, що лякало Окайомова там, у залі для глядачів. Окайомов придивлявся до облич людей, що проходили повз нього. Це були найрізноманітніші обличчя — веселі і задумливі, молоді й старі, але у всіх було щось спільне — невловиме і страшне.

І ось Окайомов побачив похмуре обличчя молодого чоловіка, що виходив з театру під руку з красивою жінкою. Цей чоловік ішов опустивши голову, наче більше за все На світі боявся спіткнутися.

Окайомов провів очима цю пару, поки вони не зайшли за ріг театру… Хіба могло спасти на думку Окайомову, що цей чоловік з похмурим обличчям — той самий, котрий думає про нього вдень і вночі, котрий думав про нього і в ту хвилину, коли виходив з театру.

Так, це був Потапов…

Зовсім несподівано в театрі на п'ятницю призначили виробничу нараду технічного персоналу.

— Тобі треба бути обов'язково, — попередив Окайомова Коля Борков.

І по тому, як він це сказав, Окайомов відчув щось недобре.

— А якщо не прийду — розстріл? — невесело посміхнувся він.

— Навіщо розстріл? А бути треба — от і все. — Коля Борков метнув на Окайомова косим оком і відійшов.

«Чорт би вас забрав з вашими нарадами!» — злісно подумав Окайомов. Нарада могла порушити продуманий ним на цей день план дій.

На нараді йшлося про зменшення витрат на постановочні роботи. Старий тесля лаяв на всі заставки двох молодих робітників, які «не бережуть брусок і ріжуть його як заманеться». Завідуючий постановочною частиною звинувачував робітників сцени в тому, що вони «халтурно згортають задники», які після двох спектаклів «перетворюються на пом'яті ганчірки».

Окайомов сів у кутку і слухав усе це, тамуючи в собі лють.

Несподівано він з досадою і здивуванням виявив, що нерви його нікуди не годяться. В чому справа? Він був спокійний, перебуваючи в інших країнах і у значно небезпечніших обставинах, а тут з ним ще нічого особливого не трапилось, а нерви вже напружені до краю. Так можна й зірватись.

Нарада відбувалася за кулісами театру, в червоному кутку, зі стін якого на учасників наради дивилися колись знамениті тенори з ніжними обличчями, красені баритони, похмурі баси і опасисті колоратурні сопрано. Окайомов дивився на нерухомі обличчя оперних корифеїв і, щоб забути про те, що відбувається навколо нього, почав придумувати їм характери і звички. «Цей був добряга і більш за все на світі любив випити», — думав він про баса. В цей час попросив слова Коля Борков, і Окайомов почув таке, що примусило його завмерти.

— Я хочу розповісти про дивну політику нашого нового шофера Сергія Гудкова…

Всі учасники наради подивилися на Окайомова, а він втупив очі в оратора.

— Для всіх нас, — говорив далі Коля Борков, — дорога державна копійка, коли вона, значить, державна. А недавно ось що вийшло: Гудкова послали за нашим майном у Палац культури, де в нас був виїзний спектакль. Треба було привезти декорації і реквізит. Наш колишній шофер Савелій, бувало, сам усе подивиться, чи не забули щось, а потім уже везе. А тепер я питаю Гудкова: «Реквізит привіз?» — «Не знаю», — відповідає. — Тоді я йому кажу… — Коля Борков точнісінько переказав свою розмову з новим шофером і виступ свій закінчив так: — Вперше за все моє життя я бачу таку політику! І хай товариш Гудков роз'яснить нам: що воно за політика?

Коля Борков сів. Голова зборів сказав:

— Давай, Гудков, відповідай: заявляв ти?

Окайомова душила лють. Він боявся встати, йому здавалося, що коли він підведеться, то кинеться з кулаками на усіх цих ненависних йому людей. Насилу стримавшись, він повільно підвівся і з жахом зрозумі: він не знає, що треба говорити.

— Ну, давай, Гудков, — добродушно квапив голова.

— Не було цього! Борков бреше! — вигукнув Окайомов, підкоряючись першому поштовху думки: треба все заперечувати.

Обличчя Колі Боркова почервоніло, він скочив:

— Тут усі знають, що Борков ніколи не бреше.

— А якщо й було таке, Гудков, то чого відкараскуватися? — миролюбно докоряв головуючий. — Було, але більше не буде. Так і скажи.

Окайомов оглянув кімнату порожніми очима. Він знав, що йому робити, коли в Лондоні його притиснула до стіни англійська контррозвідка. У Кракові він зумів виплутатися із становища, яке здавалося безнадійним. А ось як тут повестися, він не знав, йшлося про три літри бензину, а він нічого не розумів, наче говорили на невідомій йому мові.

— Ти, Гудков, не бійся. Скажи чесно, — підтримав Окайомова голова зборів: — так, мовляв, і так — було, але тепер ти зрозумів, як треба працювати…

— Я тепер зрозумів… як треба працювати, — механічно повторив Окайомов і додав ще слова, які несподівано спливли з давніх часів: — Я визнаю свою помилку…

— Значить, Борков не бреше?.. — переможно крикнув Коля.

— Так, було… — Окайомов сів.

— Не можна ж так, товаришу Гудков! — знову вигукнув Коля Борков. — Ти наче з місяця впав…

Усі засміялися і, може, саме цей сміх і врятував Окайомова — люди вволю посміялися над «чоловіком, що впав з місяця», і більше про нього вже не хотіли думати.

— Як там, на місяці, бензин дурно дають? — підштовхнув Окайомова ліктем старий тесля.

— Дурно. — Окайомов посміхнувся.

У цей час уже виступала дівчина-прибиральниця. Поглядаючи смішливими очима на теслю, вона робила вигляд, що щиро дивується, звідки це стільки гвіздків береться у смітті, коли вона підмітає сцену? «За тиждень цілий кілограм намітаю!..»

Нарада закінчилася о четвертій годині. Коло виходу з театру Окайомов зіткнувся з Колега Борковим, який пропустив його повз себе, проводжаючи пильним косим поглядом. Окайомов зіщулився од цього погляду; йому здавалося, що Коля дивиться кудись убік, а бачить його — Окайомова.

Накрапав дощ. Окайомов перебіг через вулицю і ввійшов у кафе.

Йому треба було чекати майже дві години. У кафе було безлюдно, але він зайняв найдальший столик, за мармуровою колоною. Там його і офіціантка побачила не одразу.

Трохи заспокоївшись після наради, Окайомов прийшов до висновку, що він вчасно визнав свою помилку перед зборами.

За десять хвилин шоста Окайомов вийшов з кафе.

За п'ять хвилин він був на перехресті, поблизу інституту Вольського. Рівно о шостій він був од нього за п'ятдесят кроків. У три хвилини на сьому він порівнявся з дверима інституту, і саме в цей час на тротуар ринув потік працівників інституту.

Окайомов опинився в центрі цього натовпу і пішов з ним тротуаром.

Він ішов з виглядом людини, що глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув:

— Ні, дорогий Петре Олексійовичу, ваш «Спартак» горить, як свічка. Програти «Локомотиву» — це ж треба вміти!

— Нічого, любий, курчат, як відомо, восени лічать. Мене хвилює інше — Аксенчука-то нашого звільнили? Звільнили.

— А хто ж тепер діставатиме нам квитки на стадіон?

— А ви зверніться на цій підставі до Вольського, щоб він переглянув наказ.

— Авжеж, ходак за квитками з Аксенчука був чудовий.

— Принциповий ледар і базікало!

— Давно його треба було вигнати…

— Я його бачив зараз. Пішов у кабінет до Вольського відхідну слухати. Блідий, мов небіжчик.

— Тут збліднеш. Вилетіти з інституту з характеристикою ледаря. Спробуй влаштуватися куди-небудь.